Коли в тиші чуєш голос дзвінкої пташки — не можеш не тішитися. Діана Петриненко, одна з найвідоміших українських співачок, щедро обдарована глибоко народним талантом, була, як та пташка. Її рідкісний голос — лірико-колоратурне сопрано — називали срібним, сонячним, світлим. У різних куточках планети чекали на її гастролі, аби почути цей диво-голос.
Вона стала народною артисткою в Україні — у 40, в срср — у 45, лауреаткою Державної премії України ім. Т.Г.Шевченка — в 42 роки. Але й тоді не запишалася і казала про себе: «Усе життя я просто співала і намагалася через пісню передати радість, що жила в моїй душі». Нині був би день народження співачки, тож ця розповідь — присвята її Таланту.
Витоки роду Діани Петриненко — із Сазонівки під Оржицею, краю мальовничого та співучого. І хоч на світ прийшла в Білоусівці на Драбівщині, тоді ще не Черкаської, а Полтавської області, та рідною для неї стала Оржиця, де минуло дитинство. Зізнавалася: коли вибирається на малу батьківщину, «серце вже за 20 кілометрів від рідного села починає стрибати у грудях». Не раз зупинялася серед степу, аби просто вдихнути запах рідної землі. А діставшись села — опинялася серед численної рідні, друзів, сусідів…
…Дівчинка, народжена 8 лютого 1930 року, стала другою дитиною в родині Гната й Поліни Паливод. Коли в неї питали, чому отримала таке ім’я, казала: неподалік села тоді була комуна, якою керував батько. Якраз після народження дитини до нього приїхав уповноважений з Харкова, він і запропонував батькам назвати доньку Діаною. Паливодам ім’я сподобалось, так малечу й записали. А невдовзі ім’я міфічної богині Місяця і полювання своїм дівчаткам стали давати одні сусіди за іншими, так що згодом мали «пів села Діан», розповідала співачка.
Із перших її спогадів — голодний 1933-й, коли весь час просила їсти. А ще — пісні… Усі в їхній родині мали чудові голоси: «Як заспівають — заслухаєшся… Справжній хор, де кожний співак веде свою голосову партію». У матусі голос був кращий в окрузі, Діана виводила за нею. Зібравшись у діда, співали чумацьких, гайдамацьких, ліричних пісень. Улюблену — про чумаків і чаєчку — співав, бувало, аж до сліз, які виступали від того й у малої Діани…
На стіні вдома висіла чорна «тарілка», і дівча вилазило на комод, намагаючись зблизька збагнути: хто ж там усередині сидить, видаючи такі чарівні звуки? Після таких-от «уроків музики» сама почала співати не дитячим голосом, але одразу «по-дорослому».
МУЗИЧНОЮ СТЕЖКОЮ
У дитинстві Діана була настільки сором’язливою, що прохання заспівати вдома перед гостями виконувала, сховавшись за шафу. Годинами слухала по радіо спів Оксани Петрусенко, Зої Гайдай, Івана Паторжинського, тож односельці часто просили її заспівати, «як патефон», тобто академічно.
А як трохи підросла й разом із іншими дітьми пасла корів, спрямовувати їх допомагали хлопчаки, яким за це віддячувала піснею: виконувала, яку попросять.
Коли батько став директором МТС, Діана, бігаючи поміж машинами, якось схилилася над порожнім бункером комбайна, завела пісню, а звідти аж заревло! Відтоді бігала туди розспівуватися, обираючи для того мамину улюблену — «Летить галка через балку», а ще бабусину — «Усі гори зеленіють»…
Гнат Петриненко був освіченою людиною, мав удома чимало книжок, передплатних видань, тож донька його виросла на дорослій літературі, читаючи її потайки від батьків — під ліжком. А ще Гнат привіз доньці з Києва кілька пісенників. Їдучи туди в справах, не раз брав із собою Діану. На Хрещатику 22 червня 1941 року почула й голос диктора Левітана…
Невдовзі рідне село зайняли німці, старшого брата Івана вивезли на роботу до Німеччини, а батька 1942-го розстріляли в Пирятині. Перед тим передав із тюрми записку своїм дітям. Середульшій написав: «Діанусю, мій солов’їний голосочок, ти будеш щебетати, але слухайся маму». Матері довелося самій піднімати дітей, і вона всіх вивчила, вивела в люди. Діана допомагала мамі на полі, поступово навчившись усім селянським премудростям. У їхньому селі була лише семирічка, тож до 8 класу пішла на Львівщині: взяв до себе дядько, тамтешній секретар райкому; там і паспорт отримала. Українську викладав земляк, Григорій Тютюнник, із яким приятелював дядько. Туди й приїхав по неї Іван, який після повернення з Німеччини вже рік як навчався в музучилищі. Сказав збиратися: «Вчитимешся співати!» Діана аж образилася, бо й так, начебто, добре співала! Та незабаром удвох вирушили в дорогу — на даху поїзда, маючи при собі з їжі лише трохи вареної кукурудзи…
…У Київському музучилищі ім. Глієра вже завершилися іспити, та Іван так просив послухати спів сестри, аби знати, чи має хист до музики, що директор, Петро Андрійович Сук, не відмовив студенту. Коли ж разом із колегами почув у виконанні Діани «Солов’я» Аляб’єва і «Гандзю», дівчину вирішили прийняти до училища без іспитів. Так 1947 року вона потрапила до класу професора Марини Єгоричевої, інтелігентної, ерудованої людини, яка й мистецтву вокалу навчила, й на формування особистості вплинула.
По війні Діані, як і багатьом, жилося важко та голодно. Якось перед іспитами її покликала на вихід чергова в гуртожитку: прийшла молочниця з великим кошиком сиру, масла, яєць… Виявилося, за все сплатила Марина Іванівна, аби дівчина хоч перед іспитами добре харчувалася — та Діані з 4 сусідками по кімнаті того вистачило на пару днів.
Разом із іншими студентами розгрібала Київ від завалів, бачила й консерваторію, ще без вікон і дверей, куди їй радили вступати після закінчення музучилища. Та Іван, взявши за руку сестру, привів її туди на прослуховування уже після 2 курсу — і Діану прийняли до класу вокалу М.Єгоричевої, яка згодом даруватиме своїй улюблениці на концертах кошики квітів.
ВОЛІЛА ЖИТИ Й СПІВАТИ В УКРАЇНІ
Після випуску Діана стає солісткою Державної хорової капели «Думка», а за три роки — й аспіранткою консерваторії, де відбувається її перший сольний концерт у двох відділах. Людей прийшло так багато, що сиділи навіть на підвіконнях і краю сцени. 1959-го, отримавши ІІ премію на VII Всесвітньому фестивалі молоді та студентів у Відні, почує від голови журі: її манера виконання — це «справжнє італійське бельканто»!
Чому ж, маючи таке сопрано, не стала оперною співачкою? Адже аспіранткою займалася в оперній студії, виконувала головні партії у виставах, як-от «Царева наречена», «Травіата», «Лісова пісня» — й відтоді арії з опер завжди звучали на її сольних концертах.
Сцена київської Опери справді була в її мріях, але… «…Ніхто особливо не запрошував. Раз прослухали і не взяли, а я більше і не пробувала… Спочатку дуже переживала… але потім мені сподобалося виступати з сольними концертами», — пояснювала співачка. І зізнавалася: «Стовбичити в черзі, щоб проспівати на великій сцені якусь там мізерну партію, на кшталт «кушать подано…» — ні, я цього не хотіла». Згодом, коли стала солісткою Київської філармонії, директор Опери Віктор Гонтар сказав їй: «Як добре, що я тебе не взяв у театр, тебе б там затоптали». Щоправда, могла би співати на сцені Маріїнського оперного театру в тодішньому ленінграді, на чому наполягав Іван Козловський і де її брали солісткою, але Діана воліла жити в Україні.
УЧНІ, ГАСТРОЛІ ТА РОЛІ
Після аспірантури вона впродовж 26 років буде солісткою Київської філармонії й співатиме, що самій подобатиметься: нові твори українських композиторів, народні пісні, арії, партії сопрано — у Дев’ятій симфонії Бетховена, ораторії «Пори року» Гайдна, «Радуйся, ниво неполитая» Лисенка, «Реквіємі» Моцарта та ін. Із грамплатівок слухача чаруватимуть українські народні пісні в її виконанні — «Глибока криниця», «Чотири воли пасу», «Ой піду я до млина» та ін., романси Лисенка («Садок вишневий коло хати»), Заремби, Ревуцького. Її визнають популяризаторкою сучасної української ліричної пісні на музику О.Білаша, П.Майбороди, І.Шамо та ін. Та справжня візитівка Петриненко — арія Наталки з опери Лисенка «Наталка Полтавка» й виконання українських народних пісень. Набуваючи досвіду виконання, відкриватиме власні секрети пісні. Дійде висновку: аби зворушити людей, важлива природність виконання. Переживатиме, входячи в образ, кожну свою ліричну пісню, але сама не матиме права заплакати разом зі слухачем. Хоч плакатиме, слухаючи спів Квітки Цісик…
— Потрапив би до числа її учнів на старості років — вона б і мене, безголосого, навчила співати! — так оцінював педагогічний талант Діани Петриненко Борис Олійник. Спершу викладачка Київської консерваторії (тепер — Національної музичної академії), з часом вона стає там доцентом, потім — професором. Зізнавалася: любить усіх своїх учнів із різних країн, які вже порозліталися по світах, але пам’ятають її, телефонують… А ще любила пригощати учениць своїми сирними бабками та пиріжками.
«Завдяки Діані Гнатівні ми маємо унікальну вокальну школу… Була взірцем не тільки як Педагог з великої літери, це Людина з великої літери, особистість, жінка, взірець для всіх своїх учениць», — скаже всесвітньо відома оперна співачка Людмила Монастирська, одна з найталановитіших і найулюбленіших вихованок Петриненко. Високої думки була Діана Гнатівна й про талановиту студентку з Японії Кіміко Такая.
Із концертами співачка об’їздила весь союз. Гастролювала в Канаді, США, Фінляндії, Югославії, Італії, Франції, Нідерландах, Угорщині, Чехословаччині. Дуже вподобала Японію, місто Кіото — побратим Києва, де їх попередили: на великий прийом треба заходити, знявши взуття, тож аби ні в кого з колективу не було… заштопаних панчох. Запам’ятала й темпераментних італійців, які аплодували їй серед арії, а свій захват від того, що дуже довго тримала верхню ноту, висловлювали свистом і тупотом.
Коли ж давала концерти в Україні, не забувала про Сазонівку. Приїздила туди і як член журі та почесний гість Обласного конкурсу вокалістів на приз Діани Петриненко.
Був час, глядачам дуже полюбився в її виконанні твір «Черевичок» Михайла Вериківського. Тож коли до котрогось районного клубу під’їжджав автобус із концертною бригадою, до складу якої входив і відомий читець Андрій Сова, місцеві дітлахи верещали від захвату: «Ура, Сова приїхала!» А побачивши Петриненко — уточнювали: «Із черевичками!» Її серце зберігало немало таких теплих спогадів…
РОДИНА ПАТРІОТІВ
Із майбутнім чоловіком Діана познайомилася, навчаючись у музучилищі. Гаринальд Петриненко — круглий сирота, вихованець Вищої офіцерської школи зв’язку, паралельно навчався за класом кларнета й напрочуд зворушливо упадав за нею. Побралися через 3 роки, коли Діана вступила до консерваторії, а її обранець — на факультет журналістики. Згодом чоловік вів на телебаченні програму про народну творчість «Чиста криниця».
Батьками подружжя Петриненків стало 10 березня 1953 року, тож сина назвали Тарасом. Чоловік взяв на себе чимало клопотів про малюка, аби дружина закінчила навчання. Підтримував і коли стала аспіранткою, захистилася, виступала з концертами і паралельно — викладала, надихав брати участь у міжнародних конкурсах, готувати нові програми. Обидва цінували можливість спільно провести час; траплялося, разом співали, плаваючи на човні.
Навідували й Клуб творчої молоді, де збиралися шістдесятники, запрошували їх і до себе. «Тоді сприймав їх просто як друзів своїх батьків і не знав, що в нашому домі збиралися не просто пересічні люди, а великі поети, письменники, співаки, громадські діячі. Але вже тоді розумів, що ці люди думають інакше й намагаються щось змінити в нашій країні», — згадував про ті часи в одному інтерв’ю Тарас Петриненко. Родинна атмосфера сприяла формуванню особистості сина, який успадкував як музичну обдарованість, так і патріотизм батьків. Щоправда, Гаринальд бачив Тараса диригентом симфонічного оркестру, але той мав інші музичні вподобання, писав вірші, тож мати підтримала сина в бажанні йти власним шляхом.
Овдовівши в 50 років, Діана Гнатівна, попри турботу Тараса, важко переживала втрату чоловіка. Але ридати дозволяла собі лише на самоті, «щоб потім довго не було й сльозинки». Постійно маючи концерти у філармонії, паралельно будувала дачу в Халеп’ї: сама возила машиною мішки з цементом, від чого була вся в куряві, ледь встигала помити голову й кілька хвилин перепочити перед виходом на сцену.
Брала участь і в Живому ланцюгу на честь Злуки (1990), чи не цілодобово стояла під Верховною Радою, коли Україна виборювала свою Незалежність, власним голодуванням підтримала студентську Революцію на граніті. Через роки ділилася: «Радісно за те, що є незалежність… Але ми сподівались на інше. Нас просто обманули…»
«Вона — одна з тих, хто визначає суть нашу духовну… Для мене це ідеал української жінки: вона зберегла і береже вірність сімейним традиціям, виховала такого прекрасного сина, справжнього патріота України», — казав про співачку Борис Олійник.
1999 року Тарас Петриненко — відомий співак, композитор, поет-пісняр, народний артист України — отримав Національну премію України імені Тараса Шевченка. Коли ж під час президентської інавгурації Віктора Ющенка син заспівав свою пісню «Україна», Діана Гнатівна від хвилювання не змогла стримати сліз. У свій поважний ювілей вона могла б стати Героєм України, але відмовилася, зупинивши відповідне подання. Пояснила: вже має найцінніше для неї звання від ГО «Федерація жінок за мир у всьому світі» — Матері патріота…
ПАМ’ЯТАЙМО ЇЇ ТАКОЮ
— «Читає» співбесідника, мов лист. При ній у банальність нема чого гратися. Уміє тонко тримати дистанцію й водночас не відштовхувати. Щебетуха, але дуже глибока натура. Начитана, прекрасно розуміється на культурі, — характеризував співачку дехто з митців.
Тримаючи удари долі, про минуле воліла розповідати з гумором. Згадувала, як на ювілеї Андрія Малишка весь час наливала собі мінералку, виголошуючи з нею тости, так що сусід по столу не витримав: «Що ж ти горілку склянками п’єш?» В особах оповідала, як у рідному селі рвала вишні на вареники, коли з динаміка пролунало: «Перед мікрофоном — Діана Петриненко», так що тітка співачки аж руками сплеснула: «І тут брешуть! Перед яким мікрофоном? Он вона на вишні сидить!» А ще — як зреагувала колись за кермом на дуже настирливий сигнал іншої машини. Не дивлячись на водія, тицьнула йому дулю у вікно, — аж звідти почула привітання до себе, притому на ймення й по батькові! Визирнула, а в тій машині — співак Роман Майборода. «Я дулю сховала й послала йому повітряний поцілунок!»
Оптимісткою залишалася за будь-яких обставин. Казала: «Люблю людей, люблю радіти маленьким і великим перемогам своїх студентів, успіхам рідних і друзів». Їй подобалося працювати на дачі в Халеп’ї біля Трипілля, ростити там квіти. Коли ще мала сили, й на землі працювала. Так і жила активним життям, не зважаючи на вік. Та після інсульту не піднялася. В останні дні матері син був із нею поруч. Серце Діани Петриненко зупинилося на 89-му році в листопаді 2018-го.
У пам’яті тих, хто знав її з юності чи відкрив для себе в зрілому віці, вона залишилася дуже доброю, делікатною, щирою, інтелігентною, напрочуд скромною, світлою, сонячною Людиною.
Ольга ГОЙДЕНКО.
