Завтра, 12 липня, народному артисту України, Герою України Анатолію Паламаренку виповниться 83. І замало не все його життя пов’язане зі Словом, покликання до якого відчув, ще виступаючи малим хлопчиком на шкільній сцені в своєму рідному Макарові на Київщині. Натхненно читав тоді й Шевченка, твори котрого полюбив на все життя. І саме в них знаходить відповіді на численні питання, зокрема, й стосовно сьогодення, коли Україна змушена виборювати своє право на життя.
– Де вас застала ця жахлива війна? – запитую Анатолія Нестеровича, запросивши його днями до розмови.
– У рідному Макарові й застала. Коли бомбили, то ми з родиною у погребі ховалися, а як стихало трохи, то в будинок заходили. Але ж і там було дуже холодно. Затопити ніяк, електрики немає, зв’язку немає. Намучилися. А в нас же внученька дев’ятимісячна, так за маленьку напереживалися, а воно ж плаче й пла-че… Сиділи в погребі до 7 березня.
Люди вже евакуйовувалися, а ми ще лишалися. Коли прийшлося до діла – акумулятор моєї машини виявився розрядженим. Хоч що робили – не заводиться. А тут бомблять уже безперестанку. Онука зі своїм хлопцем тут недалечко були, біля Бишева, то вони попросили його батька допомогти нам. Слава Богу, якось таки зуміли завести нашу «Шкоду». Швиденько зібралися й виїхали.
Одна з моїх студенток вийшла заміж за хлопця родом зі Старого Самбора на Львівщині – це на кордоні з Польщею, то нас туди запросили. Їхали через Тернопіль. Добрі люди зателефонували директору місцевого театру, аби допоміг із ночівлею. Було нас четверо, ще й вівчарку свою забрали. Вона так налякалася тими вибухами, тремтіла, хоча ж і бойової породи. Навіть боялася з нами в погребі бути. Звісно, ми не могли її залишити. Домовилися, що на ночівлю в університетський гуртожиток навіть із собакою пустять. А другого дня вже дісталися Старого Самбора. Там знайшли нам чудовий будинок, із усіма необхідними зручностями. А які прекрасні, інтелігентні люди нас зустріли! Знаєте, вони стали для нас дорогими, близькими. За півтора місяця ми так поріднилися, що в душі лишаються таким теплим-теплим спогадом.
— Ця війна багатьох людей звела, поріднила.
– Свята правда. А ми якраз приїхали на Львівщину 10 березня, в день смерті Тараса Шевченка. Кажу нашій господині, греко-католичці, аби передала своєму священнику, що можу почитати вірші Шевченка у храмі, провести такий імпровізований шевченківський вечір. Людей зібралося повен храм. Десь близько години читав їм Шевченка.
І так слухали, так гарно сприймали. Священник був дуже задоволений. Каже, тільки-но буде Перемога, ми вас знову запросимо. (Усміхається). Та звичайно! Приїду, вже з іншим репертуаром для таких прекрасних слухачів.
Виступав згодом і в бібліотеці, і в школі…
– Одне слово, працювали за фахом. Яка то радість для людей була побачити, почути наживо народного артиста!
– Та вже трохи себе показав. (Усміхається). Багато хто ж там і знає мене. Хотілося віддячити цим прекрасним людям. Вони такі ввічливі, віруючі. Ніхто при зустрічі на вулиці чи деінде мовчки повз вас не пройде. Неодмінно: «Слава Ісусу Христу!» – «Навіки слава Господу Богу!»
Ну й, звісно, нашим чудовим господарям старався щовечора щось новеньке прочитати. І вони були дуже задоволені. (Усміхається).
А вже перед Великоднем дуже захотілося додому. Ми дізналися, що хата в Макарові, слава Богу, вціліла. По нашій вулиці Дружби окупанти не пройшлися, мабуть, не встигли. А на паралельній чимало лиха наробили, багато будинків розбили. Щоправда, не обійшлося без своїх мародерів. Улізли в хату, шукали, очевидно, мою зірочку Героя України.
– Ви ж її з собою забрали?!
– Забрав, усі нагороди забрав. А коробочки, де зберігалися, мародери всі повідкривали і по підлозі розкидали.
Місто наше помаленьку оговтується після загарбників, люди пристосовуються до життя, яке вже є.
– І слава Богу, що є! Багато хто до останнього, до отих вибухів на світанку 24 лютого не вірив, що таке можливе. Ви допускали в думках щось подібне?
– Дивилися, слухали, читали розумних людей, але хто ж міг подумати, що таке станеться?! То була страшна несподіванка, болюча. А з іншого боку – з’явилася якась упевненість. Тому що відразу спрацювало почуття соборності, нашої української громади. Люди так об’єдналися, і це дало потужний внутрішній поштовх, просто вулканічний, зродило віру – віру, що ми обов’язково переможемо. Тому що за нами – правда, за нами – істина.
І, як писав Тарас Шевченко в поемі «Кавказ»: «Борітеся – поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава. І воля святая!» Це правда!
– За що Україні такі випробування? Хіба ж мало натерпілася за свій вік?! Чому росіяни так люто ненавидять українців, звідкіля в них така жорстокість?
– Звідки причина, хто найбільше винуватий в історії такого життя нашої України? – часто й себе запитую. І ось які рядки знаходжу в Тараса Григоровича, в «Розритій могилі»: «Ой Богдане, Богданочку, Якби була знала, У колисці б задушила, Під серцем приспала».
Чому ненавидять нас? Та ж страшний народ, страшна орда живе в московії. Досить називати її росією, то московія, бо в 1721 році Петро Перший перейменував її, укравши в України й назву. Це дике плем’я. Навіть у джунглях, де напівголі, напівдикі племена здобувають собі списами на прожиття, не такі, мабуть, як ці. Тому що в них законсервувалося оте все від тієї проклятої орди, від тієї бідності, від служіння царю. Воно в них у природі, в крові. І коли побачили, як наші люди живуть, то були дуже здивовані й розлючені.
У сина моєї дружини в Макарові вдерлися в хату, сиділи там. Що вони понароблювали, бридко й говорити. Гранатами розбили електроплиту, пральну машину… Це просто зомбовані істоти на двох ногах, які не вміють жити по-людськи. Вони цього не мають, вони цього не знають. Та й прокляті їхні пропагандисти, журналісти свою чорну справу зробили. Та ми все одно їх виженемо зі своєї землі, переможемо, я в цьому ні на мить не сумніваюся.
– Було б легше, аби українці ще й мову окупанта нарешті вигнали з країни, загалом забули про існування російського.
– Уже навіть зустрічаю інформацію, що дехто починає розуміти, що й вони, російськомовні, накликали війну. І це таки правда. Бо, може, не було б за що зачепитися тому проклятому дияволу, аби ми були однодумні, одномовні. Та найстрашніше, що й досі багато українців так цього й не усвідомили. От буваю в Києві, їжджу в метро – душа болить, скільки кругом російської чути. Старші люди – вже Бог із ними, звичка, їм важко переучуватися. Але ж молодь!
Часто зупиняюся і кажу: «На вас, видно, не діє горе України, ви не можете, очевидно, любити Україну так, як діти свою матір. Вона ж у нас одна. А ви мовою окупанта, ворога лютого досі говорите».
Хто слухає, а хто починає рота відкривати, щось заперечувати. Скільки й національностей у нас живе – та вивчіть і ви, зрештою, нашу мову, наші традиції, наші цінності, і будьте нам рідними людьми. Якщо любиш Україну так, як я, то ти мій брат, і я тебе обіймаю, байдуже, якої ти національності.
Ми не можемо бути народом України. Мусимо стати українським народом. Тому що народ України – то населення, а український народ – це нація. Поки нація справжня не народиться, не буде міцної держави. А є мова – є нація, є нація – є держава. Це триєдино. Така моя думка.
– Гарний творчий проєкт зробили ви з колегами на підтримку ЗСУ.
– Разом із народним артистом України Анатолієм Матвійчуком на його поетичні твори сотворили таке дійство театрально-поетичне під назвою «Ми». З нами ще дві мої студентки виступають і прекрасний скрипаль Кирило Стеценко. Була вже прем’єра у Львівській опері. Треба, треба духовно зміцнювати наших громадян. Мусимо докласти всіх своїх зусиль – і розумом, і м’язами, й особливо почуттям любові до України. Мусимо все зробити, аби вона була, й була українською!
Матимемо однорідну націю, то й матимемо могутню, прекрасну державу: таку, про яку мріяли і мріють українці – від Тараса Шевченка і до наших днів.
Провела розмову Тетяна ВЛАСЮК, головний редактор газети «Порадниця».
