У його голос неможливо не закохатися, його пісні не можна слухати байдуже, відсторонено. Від глибин душі збурюють вони почуття, змушуючи разом із творцями пісні радіти, сумувати, тішитися, тривожитися… У тих кількох хвилинах її звучання стає місця щастю й болю, радості й тузі. Той голос такий щирий, непідробний, сильний, як і сама пісня. Хоч якою мовою звучить вона, — українською, російською, румунською чи італійською, тому голосу будь-де розкішно і натхненно, бо дістається він серця кожного, хто його прагне почути. А таких, на щастя, і в Україні, і поза нею багато, й справді народним артистом він став значно раніше, ніж офіційним званням це підтвердила держава.
ПРО УКРАЇНСЬКЕ
Скільки у нас людей, котрі поклали на вівтар мистецтва своє життя. Пісня — наша професія, наше життя, і тепер нам говорять, що це — погано, а гарно те, що є сьогодні. Та чи буває майбутнє без минулого? У мене є моя аудиторія, ріс я — росла й вона. Ми разом уже понад 30 років. І це велика аудиторія — Україна, зарубіжжя. При зустрічах — будь-де, навіть просто на вулиці, люди дякують мені за пісні, а відтак і поету, і композитору. То навіщо ж довкола нас створювати такий негатив, називати неформатом? Людей не обдуриш. Можна сотні разів показувати когось «форматного» по телевізору, та чи захочуть його слухати?
На превеликий жаль, у нас забувають про найголовніше. От кажемо: треба піднімати українську культуру. А мені незрозуміло, чому я, українець, не можу вільно працювати у своїй рідній державі? Я вмію співати багатьма мовами, хоча переважно виконую українські пісні. Співав їх усе своє життя, хоча деякі колеги стверджують, що їм не давали раніше співати українських. Я ж такого не пригадую. Мене, бувало, ще й сварили, що інколи не виконував українські твори, як працював у Чернівецькій філармонії.
ПРО ЛЮБОВ ДО БЛИЖНЬОГО
У нас, християн, таки є душа. І не дай Боже, якщо вона колись помре чи зачерствіє. А до того ж йдеться. Раніше люди не мали такого достатку, проте були добрішими, відкритішими, одне до одного в гості ходили, а не зачинялися, не відгороджувалися, як тепер. Куди поділася любов до ближнього? Без любові, душевного тепла нічого доброго не зробиш. Саме любов порятує світ.
Боляче дивитися, як руйнуються якісь добрі житейські устої. Боляче бачити людей на смітниках. Боляче за наших дітей-жебраків. Я не можу байдуже пройти повз них, хоча знаю, що на дані мною гроші куплять якусь гидоту, а не хліб. Я не можу чути, як плачуть діти, — це найвища мука. А все ж повинно бути навпаки: люди мають бути щасливими, діти — рости біля батьків, пенсіонери — отримувати достойну пенсію. Моя душа перевертається, коли зустрічаюся в рідному селі з бабусями, які все своє життя гнули спину в полі чи біля корів, отримували копійки і тепер заробили таку жалюгідну пенсію у держави. Бачачи за кордоном тамтешніх забезпечених, задоволених життям пенсіонерів, котрі подорожують світом, думаю: «Господи, а чим же наші завинили перед тобою?»
ПРО ХОРОШЕ
Життя таке коротке. Тому треба радіти кожному дню, сонцю, дощу, один одному, близьким. Усміхаймося людям. Розумію, це буває важко, але хочеться позитиву, хочеться бачити усміхнені обличчя. Україна ж красива, і люди в ній красиві, роботящі. Я схиляюся перед кожним трудівником.
А ще хочу побажати нам усім єдності. Я народився на Буковині, навчався і працював на Донбасі, потім у Криму, на Заході… Скрізь бачив гарних людей, я люблю всіх, і не треба політикам нас розділяти. Я люблю Україну, яка дала мені можливість себе проявити. Хай усім щастить!
Лютий, 2008 рік.
Автор та ведуча проекту
Тетяна Власюк.
