«Його велике серце зупинилося. Останній хранитель українських театральних традицій відійшов у вічність. Корифей… помер»… Ці слова сина, Назара Стригуна, про свого легендарного батька заболіли кожному з нас, хто знав, шанував, цінував, любив великого, справжнього українця, котрим був Федір Миколайович СТРИГУН, видатний український режисер, актор театру та кіно, академік Національної академії мистецтв України, професор Львівського національного університету імені Івана Франка, народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, патріарх українського театру, багаторічний художній керівник, режисер-постановник, актор Львівського Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької.
Відданість його справі свого життя, українському театру, національній культурі вражає. Вимушено покинувши рідний театр, маючи вже підірване здоров’я, Федір Миколайович попри все залишився в професії, й за ці останні роки потішив глядачів ще не однією виставою, поставленою вже в іншому, Тернопільському драматичному театрі.
Він — із тих, хто уособлює цілу епоху, дух і характер нації. Масштаб його особистості неможливо виміряти лише кількістю зіграних ролей чи поставлених вистав. Федір Стригун із тієї рідкісної породи митців, чия фізична й творча присутність на сцені чи екрані автоматично маркувала простір навколо як український. Його поставою та духом було справжнє, нерафіноване козацтво. Він і народився у самому серці України, колисці українського козацтва — на Черкащині, в селі Томашівка.
Втішена бути знайомою з Митцем. Щаслива була кілька разів зустрічатися, спілкуватися, брати інтерв’ю, а позаминулого літа, як виявилося, останнє… Неможливо було не захоплюватися їхнім подружнім, творчим тандемом із Таїсією Йосипівною Литвиненко (10 лютого 1935 — 6 квітня 2025), українською акторкою театру та кіно, народною артисткою України, провідна акторкою театру Заньковецької. Захоплюватися кожним із них окремо та обома разом. Вони насправді створили особливу не лише подружню, а й театральну, мистецьку пару, свій театральний світ.
…Федір Стригун (1листопада 1939 — 23 жовтня 2026) пішов із життя на 87-му році після тривалої боротьби з тяжкою хворобою, не доживши кілька днів до свого дня народження.
Втратив син батька. Втратили рідні, друзі близьку людину. Втратили колеги, учні. Втратили глядачі. Втратив театр. Втратило кіно. Втратила культура. Втратила Україна…
«ЗАЯДЛИЙ БУВ, СКАЗАВ, ЩО ОТ ЗРОБЛЮ ТАКИЙ ТЕАТР, ЯКОГО НІДЕ НЕ БУДЕ»
Не з першої спроби сільському хлопцеві студентом удалося стати. Бо, як згадував Федір Стригун на нашій порадницькій гостині, поїхав вступати непідготовленим: «Дівчата з мого села в університет вступали, а я вирішив у театральний інститут. Мене, щоправда, пустили на прослуховування. «Що ви нам прочитаєте?» — запитали. Якісь шкільні віршики я згадав. Був такий педагог, Леонід Артемович Олійник, він і сказав: «Я вам не раджу сюди вступати». Подивився я на себе збоку: мале, у штанах залатаних (хоч, правда, мама гарно їх залатали), знати нічого не знаю, й подумав: «Ні, більше ніколи». Та наступного року повернувся. Заядлий був, сказав, що от зроблю такий театр, якого ніде не буде. Створив у рідному селі драмгурток, працював завклубом. Зрозумів, що треба вчитися. Начитався Карпенка-Карого, Кропивницького. Коли прийшов до інституту вдруге, вже й підріс трохи, мав 17 з половиною років, мене зустріла Тася Литвиненко, на той час актриса Театру Франка, моя майбутня дружина (про що я своїм хлопцям в селі одразу заявив, щойно побачив її фото в журналі «Україна»), і промовила: «Не хвилюйся, хлопчику». Побачив мене Володимир Олександрович Неллі, сказав, що читати, і відразу взяв на свій курс. Він мене одразу розкусив, а Леонід Артемович — ні. Потім ходив і чемно мені посміхався, мовляв, я цього хлопця не взяв, а з нього щось гарне вийшло. Так що помилки теж бувають. На щастя, я ні в кому не помилився. Якось відчуваю це, бачу. Людину ж видно дуже, треба тільки вміти і хотіти роздивитися».
«ТЕАТР — ЦЕ НЕ ПРИМІЩЕННЯ. ЦЕ ЛЮДИ, ЯКІ ТВОРЯТЬ У НЬОМУ, ЦЕ ТЕ, ЩО ВІН СПОВІДУЄ»
Його першим театром став Запорізький український музично-драматичний театр, куди в 1961 році поїхав працювати разом зі своєю дружиною Таїсією Литвиненко. Це був період гартування майстерності, перших гучних успіхів та усвідомлення свого акторського покликання. Але справжньою домівкою, де їхній тандем став легендарним, визнаним, є Львів, куди переїхали у 1965 році. Молоді, красиві, талановиті, вони грали на сцені театру імені Марії Заньковецької закоханих, грали суперників, грали історичних постатей, дедалі більше залюблюючи в себе вибагливу львівську публіку.
«Театр — це не приміщення. Це люди, які творять у ньому, це те, що він сповідує, — ділився своїм баченням Федір Миколайович. — Бо театр може бути навіть в клуні чи на велотреку — та де завгодно. Але люди захотіли ось такі гарні приміщення споруджувати і залюбки сюди ходять. Напевне, так і має бути. Театр має здатність об’єднувати, а найголовніше в ньому те, що це живе мистецтво. Бо кіно фіксує раз і назавжди, й глядач віддалений. А тут перед ним відбувається все дійство, отой вертеп, здійснюється живе спілкування з акторами. І щоразу одна й та ж вистава ніби по-іншому грається, кожен актор вкладає свої думки, якийсь підтекст, настрій. Дехто по кілька разів приходить дивитися, якщо вистава сподобалася».
У театрі Марії Заньковецької, куди на одні й ті ж його вистави насправді приходили глядачі по кілька разів, він прослужив вірою і правдою, талантом і натхненням понад пів століття. Очоливши його у 1987 році, Федір Стригун став не просто головним режисером, художнім керівником, а справжнім будівничим театрального дому. Він сповідував театр високого стилю, де панували слово, думка, жива емоція.
Стригун повернув українському театру його класичну велич, але водночас робив його живим, гострим і сучасним. Очистивши українську класику від шароварщини та провінційності. У часи радянського тоталітаризму, коли українця намагалися зобразити або кумедним хліборобом у шароварах, або безликим «гвинтиком» системи, Стригун виходив на екран чи сцену і ламав ці стереотипи. Він уособлював характер нації, яка вміє іронізувати над собою, але нікому не дозволить себе принизити. Його постановки «Гайдамаків», «Марусі Чурай», «Мазепи», «Хазяїна» збирали аншлаги, бо говорили з глядачем про найважливіше — про гідність, зраду, державу і любов. Театр Стригуна був катедрою, з якої звучала правда.
Його голос став епохою для українського театру. Глибокий, оксамитовий баритон Стригуна, бездоганне володіння українським словом тримали енергетичний каркас залу заньківчан протягом десятиліть. Коли він говорив зі сцени, то був голос самої української землі — потужний, свідомий своєї сили. У часи, коли українську мову всіляко витісняли з нашого інформаційного, мистецького простору, театр Стригуна залишався фортецею, де слово звучало як найвища державна та духовна цінність.
Цьому навчав і своїх учнів, заснувавши власну акторську школу у Львові. Він щедро ділився з молоддю секретами професії, своїм безкомпромісним, трепетним ставленням до мистецтва. Викладаючи дисципліни з майстерності актора, режисури, історії української та зарубіжної режисури, сформував, виховав не одне покоління сучасних українських режисерів та акторів.
Й сам зіграв понад сотню ролей. Богдана Хмельницького, приміром, — 200 разів, Івана Мазепу — у трьох своїх виставах, а ще Павла Полуботка, Данила Галицького, Олексу Довбуша (Кармелюка не дали зіграти — обком компартії зупинив виставу)… Ним поставлено десятки й десятки знакових, аншлагових вистав.
«Ставлячи вистави, — казав Федір Миколайович, — завжди прагну, аби давали якусь перспективу, щоб оптимістично закінчувалися. Американці недарма ж придумали хеппі-енд. Так, люди мають виходити з театру наповнені, замислені, але дуже погано, коли йдуть сумні».
Говорячи про вплив театру на свідомість людей, згадував такий випадок: «Знаю чоловіка, котрий, подивившись ще у шістдесятих нашого «Невольника», у якому я грав Степана, передумав переїздити до Москви, де мав одружитися. Здав квиток після вистави, на другий день прийшов до нас і влаштувався в театр столяром. А вже через багато років, маючи родину, дітей, зізнався: «Федоре Миколайовичу, ви мене врятували цією виставою. Я коли подивився «Невольника», так розплакався! Думаю, куди їду, як житиму без цього всього!?» Отакий буває емоційний вплив на людину. Котра має душу».
«ХТО З АКТОРІВ НЕ МРІЯВ ПРО КІНО!»
А наскільки ж то багатшим, колоритнішим було б вітчизняне кіно, аби там частіше знімався Федір Стригун. Хоча й без того його фільмографія солідна, адже в ній — яскраві ролі в таких шедеврах українського кінематографа, як «Анничка» (1968 рік), «Пропала грамота» (1972), «Вавилон ХХ» (1979), «Дударики» (1980), «Запорожець за Дунаєм» (1986), «І в звуках пам’ять відгукнеться…» (1986), «Камінна душа» (1989), «Поводир» (2014). Кінематографічна спадщина Федора Стригуна — це галерея сильних, об’ємних характерів, які тримали нашу ідентичність в часи, коли її намагалися стерти..
Для кількох поколінь українців він став утіленням національного архетипу. Хто не пам’ятає його легендарного Андрія з «Пропалої грамоти»? Разом із козаком Василем у виконанні Івана Миколайчука вони створили дует, який став символом українського кінематографа — іронічного, глибокого, нескореного, відважного. Стригун грав так, наче не виконував роль, а просто жив на екрані.
«Якось Іван Миколайчук, посидівши на моєму спектаклі, запитав: «Це ти який раз граєш цю виставу?» Кажу, десь 176-й. А він: «Я б не витримав!» «Але ж ти, Іване, кажу, забуваєш одну річ: усі ці вистави різні, і я щоразу різний. Бо все залежить від мого настрою, погоди і т.д.» А кіно… Хто з акторів не мріяв про кіно! За нього найбільше вдячний Івану Васильовичу. Я вже працював у театрі, коли він закінчив навчання. Ми зустрілися, познайомилися на зйомках «Аннички» режисера Бориса Івченка, тато котрого у Театрі Заньковецької був режисером. Якось ми так близько зійшлися. Знаєте, Таню, мав я багато друзів, колег, а таких, як Іван, по життю було лише кілька. Я з ним ні разу не посварився, хоча сперечалися мало не до крові, — зізнавався Федір Миколайович. — Настільки його поважав, просто боготворив. Отака була у нас справжня чоловіча дружба. Наче ми з одного села були. Співали однакових пісень, ставлення до життя мали однакове. У ті 60-ті роки я не часто стрічав людей, гордих від того, що були українцями. Іван ніколи не соромився свого походження, для нього все починалося з України, з його рідної Буковини, з Черемоша. І ніякого загравання ніколи не було, відчуття вторинності. У мене — так само…
Коли в мене запитують, чому немає українського кіно, відповідаю: бо немає українських мізків, людей, котрі мислять українськими образами, знають українську літературу, які живуть цим, у яких це в крові. Я ще застав тих артистів, котрі шанували рідну мову та все українське і на сцені, і в житті. Не просто гроші заробляли, говорячи лише зі сцени українською мовою. А це ж відразу видно і чутно. Коли творили такі режисери, як зокрема Ігор Савченко, Олександр Довженко, Володимир Денисенко, Іван Миколайчук, Юрій Іллєнко, Борис Івченко, то й кіно було. Ну, от з’явився тепер Олександр Санін, він з Волині, теж — з українськими мізками. А так, якщо й зніматимуть фільм, а вкраїнського середовища не буде — годі сподіватися на щось путнє», — переймався ситуацією в українському кінематографі ще в далекому 2015-му.
«ЯК В ОДНОМУ ЧОЛОВІКОВІ ВМІСТИЛАСЯ ВСЯ УКРАЇНА»
Напевне ж, будучи керівником театру, він міг вибирати для себе будь-які ролі, та перевага була на боці тих, що відповідали його так званій українській природі почуттів, на яку, свого часу, вказав йому педагог.
«Це коли після закінчення інституту мене запрошували до російського театру, мій керівник сказав, що маю українську природу актора, тому й не рекомендував грати в російськомовних театрах. Згодом я і сам це зрозумів. Коли після «Кам’яного гостя», де зіграв Дон Жуана, покликали в «Малый театр», обіцяли, що й мови навчать, я відмовився. По-перше, без Тасі — нікуди. А потім, це ж як почую там по радіо українську пісню, розплачуся. Не можу я без України. Раптом збагнув, що така сильна ностальгія за Вітчизною найбільш притаманна українцям, ніхто так гостро не відчуває розлуку з нею».
Тоді зізналася Федору Миколайовичу, що коли згадую його, згадую зіграні ним ролі, то перед очима постає справжній українець, та що там — Україна! А він розповів про такий випадок: «Якось в Америці до мене в гримерку зайшов чоловік, із колишніх емігрантів, довго оглядав з усіх боків. Кажу йому: «Чого панові від мене треба?» «Нічого питати не буду, — відповів. — Мені тільки одне цікаво: як в одному чоловікові вмістилася вся Україна?!» Досі подібного я ні від кого не чув. Цей пан запам’ятався мені на все життя»…
«КОЛИ ПРИХОДИТЬ РУСЬКИЙ, ТО ПОЧИНАЄ РУБАТИ ДЕРЕВА, КОЛИ Ж ПРИХОДИТЬ УКРАЇНЕЦЬ — ТОЙ ПОЧИНАЄ ЇХ САДИТИ»
«І південні регіони наші, і Донеччина та Луганщина навіть, ніколи, ніколи не будуть кацапією, — переконливо, емоційно говорив Федір Миколайович під час нашої останньої розмови. — Ніколи! Кацапи там не витримають. Як не витримали і в Криму. Коли знищили, вивезли з Криму татар бозна куди, все одно кацапам довелося просити українців, аби ті навели там порядок. І було там немало тих, котрі зайнялися сільським господарством. Якось їздили ми на гастролі до Сімферополя. Інколи зранку виходили за місто, сиділи на сонечку на березі річечки Салгир. Ніколи не забуду жіночку-татарку із сапою, котру зустріли там. Питаю в неї: «Як же ви живете тепер? Дощів тут немає. Тяжко вам…» А вона дивиться, дивиться на нас та й каже: «А наш дощ — ось, — і показує на реманент у руках. — У сапі». Це значить, кожен ранок, коли випадає роса, вони йдуть на свої городи і перевертають землю сапою, таким чином утримуючи вологу. Який же тяжкий труд. Але то їх рідна земля і все там дороге їм, і все потрібне їм…
Колись один інститутський викладач розповідав нам, чим відрізняється українець від росіянина. Коли приходить руський, то відразу починає рубати дерева, все підряд вирубує. А коли приходить українець — той починає садити. Онде й тепер, розповідають, в окупованому Мелітополі загарбники черешні повирубували. А які ж смачнющі були!..
Дивлюся оце телевізор, щось про Запоріжжя говорять, а ми ж там із Тасею Йосипівною 5 років, 5 сезонів працювали в театрі. І коли показують тепер про Запоріжжя, чи про Оріхів, Пологи, Гуляйполе, Бердянськ, Мелітополь — все для мене таке рідне й близьке. Людей тих знаю. Знаю, що там глядач хороший був. Пам’ятаю, як грали «Циганку Азу» в Мелітополі — Боже, як нас приймали! І як можна було все отак покалічити… Все одно воно вернеться, правда, справедливість вернуться…
Колись приїхав я в рідне село на Черкащину в 1962 році. Зійшов із автобуса, дивлюся, — а церкви немає! Прийшов додому та й кажу татові: «Церкви немає, тату!» А він: «Я знаю». — «А хто ж то розібрав?» — «Та були такі. Я в тому участі не брав, і не ходив туди, аби тобі все життя не казали, що твій тато церкву розтягнув… Але все ще вернеться. Оце розібрали, розтягнули, а прийде час, коли церкви будуватимуть». І як він знав про те наперед?! А діда мого Олексу, котрий був старостою церкви, ще в 1938 році забрали й розстріляли совєти — за те, що не віддав міліції ключі від неї… І так із українцями розправлялися…»
«ЯКЩО НЕ ЗБЕРЕЖЕМО СВОЮ НАЦІЮ, ЇЇ НІХТО НЕ ЗАХИСТИТЬ»
«Знову ж та сама хвороба. Тільки то перед кацапами була, а тепер — перед Європою. У Львові стільки всіляких вивісок: дивишся — як не англійською мовою, то польською. От і думаєш: а в якому місті живу?! Зараз і мистецтво — туди, і кіно — туди. Усі кинулися в Європу, їм треба туди і край. Самоповаги та гідності ще й досі бракує багатьом українцям. Схиляюся перед хлопцями та дівчатами, котрі воюють, то — святі люди. А от ті, що тікають із України… Легше всього тікати. Лишати свою країну. Але ж вона тоді сиротіє. Якщо не збережемо ми свій народ, свою націю, її ніхто не захистить. Якщо ми — велика родина, то будьмо родиною. Хоча коли мені починають розповідати, які в нас патріоти живуть і на сході, не вірю, даруйте. Мабуть, не я один такий, невіруючий. Та зараз і Львів як не Львів став, настільки наповнився російською мовою.
Не вистачає нам і духу вірності, і любові. До рідного краю, до свого села, до своєї річеньки, садка, лісу. Хоча, здавалося б, як можна не любити?! От на моїй Уманщині, де народився, — Гайдамацький ліс, Холодний Яр. Не раз бував там, і якщо Господь дасть можливість бути в Черкасах, неодмінно й туди поїду, — збирався вже в часі великої війни… — І в Чигирин, де теж не раз бував. Це — свята земля для мене. Так само, як і Батурин. Мало ми знаємо свою історію. Нас відучили від того. А хто цікавився, вивчав, тому це дуже й дуже болить. Нам треба більше знати про свою Батьківщину. Про свої традиції. Про свій народ. Про свої героїчні якісь речі. А їх дуже багато було і є в Україні».
«УСЕ ЙДЕ ВІД ЛЮБОВІ»
«Як на мене, щастя у двох речах: роботу мати таку, без якої жити не зможеш, щоб була як вічне свято, і половинку свою знайти, жінку на все життя, котра тебе зігріватиме й оберігатиме», — казав Федір Миколайович. І він те щастя знайшов, він його мав.
У театральному інституті, звідки починався його великий шлях у мистецтво, зустрів свою долю, своє кохання на все життя, жінку, котра стала не просто його музою і натхненням, а й невіддільною частиною творчого «я» майбутнього великого актора, режисера. На той час його Тася вже була зіркою. Адже знялася в головній ролі у фільмі «Назар Стодоля», зіграла у культовій стрічці «За двома зайцями». Та хлопець, ще не бачачи її, сказав собі, що буде ця красуня його дружиною. Так і сталося.
І були вони одне в одного понад 60 років. Завжди разом, завжди душа в душу, завжди рука в руці.
Любов, обожнювання жінки дісталися йому від тата, казав Федір Миколайович: «Якщо «мужик», то в нього й жінка хороша буде, вона своє діло знає. Якось запитав жіночку, котра нас у Тернополі варениками частувала: «Вам, жінкам, не набридає ось так весь час крутитися, куховарити?» Я ж дивлюся на свою дружину: вранці встаю — кава, сніданок готові (хоч і я залюбки подаю їй каву в ліжко). Сідаю до столу, дивлюся на свою Тасю — у мене завжди хороший настрій. Та як подумаю, що це ж усе життя, всі 53 роки, що живемо разом, вона отак за мною ходить! То чи ж не набридає? А та пані мені й відповідає: «А знаєте, це ж в природі жінки. Гарну жінку примушувати не треба, їй це приємно. Як ви, чоловіки, збагнути не можете, що все йде від любові?!»
«МОЇ…»
Так тепло й зворушливо підписував, бувало, фото з батьками у соцмережах Назар Стригун, актор театру та кіно, актор дубляжу, диктор, директор і продюсер проєкту «ТЕЛЬНЮК: Сестри». Він завжди був підтримкою для них, особливо ж в останні, дуже непрості роки їхнього життя. Торік, за кілька місяців після відходу Таїсії Йосипівни попросилася до пана Назара на розмову. Ось як говорив він про своїх рідних — із теплотою, захопленням. А ще — з великим болем:
«Вони в мене унікальна пара. Я не можу говорити про них, як про сім’ю, обмежуючи це поняття метражем квартири, в якій мешкають. Їхня сім’я, їхня велика родина — це був театр. Вони працювали і жили в театрі, були партнерами і весь час проводили там…
І цю одержимість професією батьки намагалися передати мені. Але, бачте, як склалася моя доля. Я вискочив із цього кола вогняного чи льодового, прекрасного чи страшного. Або й навіть пекельного, як у деяких випадках. Як засвідчує історія, те, що трапилося з батьками, коли їх відлучили (не хочеться вживати слово «вигнали») з їхнього власного дому — з театру Заньковецької. І не знайшлося тих, хто міг би їх врятувати, чи стати на захист. Ні, вони були не одинокі у своєму праві на життя, але критична маса була на боці спостерігання та байдужості. Певною мірою, це схоже на біблійну історію — коли учні зрадили своїх учителів. Батьки останні роки жили з відчуттям глибокої образи, хоча й не говорили про це. Але ж я це бачив. Власне, відтоді й почалося їхнє згасання, почалися серйозні проблеми зі здоров’ям…
Батьки були надто віддані своїй справі, надто безтурботні і беззахисні, сказав би. Вони й не уявляли, що з ними можуть так вчинити. Думали, що в них багато щастя, багато друзів, багато учнів. Віддавали себе цілковито, не очікуючи нічого. А все обернулося зовсім протилежним боком. Болем!
… Зараз я тата рятую. Ось, власне, готуємося до постановки вистави у Тернополі. Це вже буде його третя постановка за три роки. Спочатку він там поставив «Ісус — Син Бога Живого», потім була вистава «Андрей». А десь наприкінці травня ми хочемо поїхати до Тернополя на читку нової п’єси, ну, тобто вистави, що йшла колись у Львові… Батько готується, займається спортом, наскільки те для нього можливо, тренується»…
А 28 вересня 2025 року на Фейсбук-сторінці Федора Стригуна з’явився допис про прем’єру вистави «Тернопільська Неаполітана», яку він поставив у Тернопільському драмтеатрі: «Сьогодні поруч зі мною у залі буде лише одне порожнє місце. На ньому повинна була б сидіти ти. Я присвячую цю виставу тобі… Тасічка! Я обіцяв тобі її, і я тримаю слово»…
…І ЗНОВУ РАЗОМ. ПРОЩАННЯ
Він прожив на цьому світі без неї трішки більше як півтора року. Тепер вони знову разом — уже там, на Небесах…
Прощалися з Майстром у Львові. 25 жовтня у Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла відбувся парастас, а наступного дня — чин похорону. Останні аплодисменти дарували йому ті, хто прийшов попрощатися на площу Ринок. Свій останній спочинок Федір Стригун знайшов у родинному гробівці на полі №51 Личаківського цвинтаря.
Дякуємо вам, Федоре Миколайовичу, — за те, що були тут, із нами. Були з Україною.
Світлої, незгасної пам’яті…
***
І насамкінець — уривочок із нашої давньої розмови з Федором Миколайовичем:
«Ставили ми в Тернополі «Житейське море», прем’єра була. Син мій, Назар, приїхав зі мною. На ранок прокидаємося, а він вигукує, глянувши у вікно: «Тату, ото снігу за ніч навалило! А Україна ж до снігів не готова!» Подумалося, та ми завжди ні до чого не готові: дощ іде — не готові, вродило на полях — не готові, щастя привалило — і то не готові!
— А до чого нам, українцям, треба бути готовими насамперед?
— До життя!»
Підготувала Тетяна ВЛАСЮК,
головний редактор газети «Порадниця».
