Вона насправді вміє говорити про біль минулого так, що той дає сили боротися у часі теперішньому. Говорити у своїх романах, у кіносценаріях. Піднімаючи складні, історичні теми, відкриваючи трагічні сторінки українського минулого, розповідаючи про наше воєнне сьогодення.
Перелік її численних міжнародних та вітчизняних нагород і творчих перемог займе не одну сторінку тексту. Вона стала авторкою найбільш титулованих сценаріїв у сучасному українському кінематографі, про які світ дізнався й високо оцінював ще задовго до зйомок фільмів. Як, наприклад, сценарій історичної драми «Щедрик». Чи — «БожеВільні». Або ж історичного сценарію «Актриса» та воєнної драми «Стефа», які ще не екранізовані.
Її творче слово, її голос не стишився в часі великої війни, яку зустріла в Одесі, де живе й нині та продовжує писати, — в умовах постійної небезпеки, під ворожими ударами. Мабуть, їй таки вдається достукатися з нашим українським болем до світу. Та ж «Стефа», що має вже понад тридцять престижних міжнародних відзнак, не просто емпатію до українців викликала за кордоном, а й відкривала світові очі на звірства росіян в Україні, на справжню ціну української свободи.
І про це також говоримо на порадницькій гостині з Ксенією ЗАСТАВСЬКОЮ (справжнє ім’я — Оксана Присяжнюк), відомою українською письменницею, сценаристкою.
ПРО «ЩЕДРИК»
Читала різні відгуки про нього. Зокрема й іноземців (фільм окрім української має польську, англійську версії). Вони і в захваті від «Щедрика», і визнають, що не знали історії України, а тепер дещо зрозуміли, і їм дуже боляче за те. Були відгуки і рашистів, випадково на них натрапила. Вони ж украли цей фільм, зробили переклад і демонструють на своїх піратських сайтах. Хтось із них навіть написав, що фільм непогано знято, що дуже гарно діти грають, атмосфера гарна. Навіть так… Але всі писали про те, що історію ми перекрутили, що ми такі-сякі, що радянська армія не була такою жорстокою, що не міг радянський, російський офіцер стріляти в дитину… Не міг?! А що вони зараз коять із нашими людьми?! Тобто, судячи з цих відгуків, росіяни нічого так і не зрозуміли. Та й чи хочуть? Вони в тій пропаганді живуть. А от навіщо «Щедрика» вкрали, не розумію… Ця крадіжка їм тільки у мінус…
Сценарій «Щедрика» був задуманий мною як контрпропаганда проти ворожих домислів щодо нашої історії. Як, зрештою, і відповідь для багатьох наших людей, котрі, на жаль, погано її знають. Він розповідає про долю трьох родин: українців, поляків та євреїв, які жили в тодішньому Станіславі (тепер — Івано-Франківськ) під час Другої світової війни, коли один тоталітарний режим змінювався іншим. Написаний «Щедрик» у 2014 році. Тоді цей твір Миколи Леонтовича ще не лунав щороку на Різдво, і мало хто взагалі знав, що то саме «Щедрик». У світі був відомий як «Carol of the Bells». Наприклад, моя шкільна подруга, котра дуже давно мешкає в Америці, прочитавши сценарій, була здивована: «А що, наш «Carol of the Bells» — це ваш «Щедрик»?!» А я їй відповідаю: «Та ні, це наш «Щедрик» — тепер ваш «Carol of the Bells»!
ПРО «АКТРИСУ»
Знаєте, всім, хто його читав, подобається. І режисерам, і продюсерам. Давала, наприклад, нашому режисеру Олесю Янчуку читати. Ну, думаю, будуть зараз якісь зауваження. А він зателефонував і сказав: «Жодного зауваження!»
Єдине, що це — дороге кіно, і зараз його зняти неможливо. Ми навіть не подавали сценарій на «Тисячовесну». Загалом-то не знали, що там будуть такі шалені кошти виділятися — зокрема 1,9 млрд грн лише на ігрові фільми та серіали. «Актриса» ж — це історичний кіносценарій. Хочемо назвати його «Ді-Пі». (Термін походить від англійської абревіатури D.P. (Displaced Persons) — переміщені особи. — Авт.). Бо ж про Ді-Пі мало хто знає. А я не люблю теми, коли всім все відомо, коли вже багато про це писали. Задум цей у мене з’явився, коли дізналася про долю української актриси Віри Левицької, котра з 1945 року перебувала у Західній Німеччині в таборах для біженців, які контролювали американські війська, а згодом емігрувала до США. Проте її родичі з Америки не захотіли, аби я писала саме про неї, дозволу не отримала, й на угоду зі мною вони не пішли. Пізніше зрозуміла, що насправді це й на краще, бо в такому разі мала би зв’язані руки. Й таке вже траплялося у моїй творчій біографії, коли зверталася до biopic, біографічних картин. У такому разі люди дивляться на художній твір як на документальне кіно, де жодним чином нічого не маєш права змінювати. Тож у випадку «Актриси» зробила збірний образ української інтелігенції, яку радянська влада примусово зробила вигнанцями, навішавши тавро зрадників батьківщини. Моя героїня живе за правилами «мистецтво поза політикою», це відрізняє її від Віри Левицької (Віра Левицька була повʼязана з ОУН). І цим сценарієм я хотіла сказати: мистецтво не може бути «поза політикою». Ось коли «поза політикою», то політика у вигляді російських загарбників стукає у твої двері. Подібне й сталося із цією актрисою та її долею…
ПРО ВІЙНУ І ПРО «СТЕФУ»
Ще з 2014 року, коли росіяни зайняли Крим, відчувала, що буде війна. І мене не дивувало все те, що відбувалося напередодні повномасштабного вторгнення. Навіть якісь справи, побутові, наприклад, ремонт у квартирі, не хотілося робити. Кажу: навіщо, коли війна буде. На мене всі так дивилися подивовано, особливо тут, в Одесі. Та й рідні казали, ну, яка війна. А я її відчувала — велику, страшну…
Коли почалося повномасштабне вторгнення, всі чоловіки з моєї родини, хто міг, відразу пішли на фронт. Тільки мій чоловік ні, вік уже не призовний, та й на той момент був не в Україні. Зять відстояв у перші дні чергу біля військкомату, його не відразу, за другим разом узяли. За фахом він юрист, помічник судді, бронь мав би, але пішов. І ось уже п’ятий рік на війні. Хтось уже з наших родичів списаний за станом здоров’я, двоюрідний брат мій загинув…
…Я почала писати щоденник, від руки: перший день війни, другий день війни, десятий, тридцять другий… Про те, що веду щоденник, знала режисерка Аня Смолій. Вона тут ще трішки побула після початку великої війни і поїхала з маленькою дитиною за кордон, до Мюнхена, потім переїхала до Канади, там їй запропонували роботу. Мене теж усі вмовляли виїхати. Бо я — в розстрільних списках. А в нас у березні 22-го поблизу Одеси в Чорному морі стояло 14 військових російських кораблів, зокрема й десантні. Вони так вишикувалися на горизонті й чекали, поки впаде Миколаїв і сухопутне угруповання вийде до Одещини. У планах ворога було взяти наше місто в кільце, атакуючи з трьох боків: із суходолу, зі сходу, з боку невизнаного Придністров’я та з моря за допомогою десанту.
Я розуміла, що нас чекає доля Маріуполя. Ми не знали, що робити, але не виїздили. Мій чоловік, моряк, затримався в рейсі, бо нікому було його замінити. А нас тут троє жінок: моя мама у віці, я і донька. Коли чоловік уже повернувся додому, ми з мамою ненадовго поїхали з Одеси.
…От про все, що тут у нас відбувалося, я щодня розповідала Ані Смолій. Зокрема й про дівчинку, котра співала в метро, аби підтримати людей, які там перебували в укритті. У новинах її показали. То була семирічна Амелія Анісович. Згодом із нею зустрічалася наша продюсерка, кастинг-директорка — Амелія теж проходила проби на роль Стефи і була прообразом цієї героїні. Я собі цю сцену уявила, таку щемливу, розповідаючи Ані. «А ти не хочеш написати сценарій з того свого щоденника?» — поцікавилася вона. — «Та ні». — «А ти напиши»…
«Якщо зі мною щось станеться, ти його допишеш», — сказала я Ані. І от напишу 5 сторінок сценарію «Стефи» — й відправляю їй, напишу ще 5 — відправляю. А коли вже закінчила і все Ані відправила, вона не змогла дочитати до кінця, почала плакати. Показала вона сценарій своєму колезі, який ще дитиною виїхав із батьками до Канади, знає українську мову. Прочитавши, спитав: «Це правда — все, що коїться в Україні?!» — «Так, правда». І він запропонував зробити переклад «Стефи» та подавати сценарій на різні фестивалі й конкурси. Багато людей його прочитало, звісно, були шоковані звірствами росіян… «Стефа» отримувала багато нагород, їй ставили найвищі бали. За кордоном. Були пропозиції від іноземних продюсерів, та я не приймала їх, не хотіла віддавати чужим. Бо вважала, що то мають бути наші виробники. А в Україні… подавали два роки тому сценарій на пітчинг і не виграли. Після того подумала, що вже й не хочу його екранізації. Бо — дуже важкий. Це війна очима дитини. Сповідь дівчинки, яку вбили росіяни… Вважаю, що свою місію «Стефа» все ж таки виконала.
Звичайно, аби екранізували, скажімо, у 2023 році, фільм можна було б використати в інформаційній війні проти ворога, яку ми, вважаю, програвали і програємо досі. Бо не тільки документальне кіно про війну потрібне. Та й не дуже його люблять дивитися. Я й сама не прихильниця його.
ПРО «ВІДДАЛЕНІ НАСЛІДКИ»
Коли продюсерка, одеситка Наталія Делієва прочитала сценарій, сказала, що хоче це зняти, хоча на той час відійшла від кіно. Вона розповідала, як будучи з імерсивною виставкою за кордоном, бачила, що іноземці відвертаються, коли показували зображення поранених, убитих… Вони того не хочуть дивитися. І ми вирішили піти інакшим шляхом. У цій короткометражці насправді показуємо війну без війни. Там немає вбитих, немає страшних сцен, руйнувань, не летять ракети на голови цивільних. Усі події відбуваються під час війни, ось як віддалені наслідки. Це — про батьків, у яких загинули діти під час війни. А інші історії в нас (усього п’ять сценаріїв) — про волонтерів, про військових, про їхніх дружин… Це такий кіноальманах ми з Наталією робимо.
ПРО НЕПОБОРНІСТЬ УКРАЇНЦІВ
Думаю, то вже наш код. Понад триста років мусимо від одного й того самого ворога відбиватися, боротися за своє, і звідкілясь постійно були в українців на те сили і наснага. Попри те, що нас захоплювали, силою виселяли, українці змушені були за кордон виїздити. Але вони й там вели боротьбу, створювали різні осередки, «Просвіту». Українці ж не просто поїхали на чужину і тихенько сиділи. Вони працювали, зберігали свою національну ідентичність. Як і тут, в Україні, під чоботом різних окупантів. Нам забороняли своє — мову, пісню, казку, вишиванку, а народ все одно зберігав, все одно плекав. І ось, напевне, в нас уже є цей код нескореності. Навіть багато з тих, хто досі були більш-менш лояльними до так званих «старших братів», тепер нарешті визначилися зі своєю ідентичністю: ми — українці, а то — ніякі не «брати», а вороги. Які хочуть знищити не лише націю українську, а й саму пам’ять про неї.
Повну версію порадницької гостини
З КСЕНІЄЮ ЗАСТАВСЬКОЮ
можна прочитати в номері газети «Порадниця»
від 24 вересня 2026 року.
Автор та керівник проєкту ТЕТЯНА ВЛАСЮК,
головний редактор газети «Порадниця»,
заслужений журналіст України.
