Чи думалося-гадалося маленькому хлопчикові колись, на початку минулого століття, що простелиться перед ним таке широке та безмежне життєве поле, яке його стараннями та невтомною працею щедро заврожаїться науковим, творчим доробком. І що вже у поважному віці він, відомий греко-католицький священик, доктор богослов’я, візьме до рук голку з ниткою, аби явити людям прекрасний світ досі малопоширеної вишитої ікони, піднісши вишивку на рівень мистецтва, нагадавши своїм співвітчизникам, що вона засвідчує українську ідентичність. І що те вишивання так западе йому в душу, що майже всі останні сорок років життя віддаватиметься йому щодня, з ранку до вечора, вкладаючи в плетиво кольорових ниток світло своєї душі. І що люди складатимуть дяку йому за рукотворні дива, доторкнутися до яких митець дасть можливість й іншим, заохотивши до тієї праці своїми розробками узорів.
Отож сьогодні з величезним задоволенням запрошую наших читачів на порадницьку гостину з людиною, на життєвому годиннику котрої збігає сотий рік життя, — з отцем доктором Дмитром Блажейовським.
Дивувалися всі, кому розповідала, що збираюся на гостину до столітньої людини. Зізнаюся чесно, деякі перестороги мала й сама — а чи відбудеться традиційна порадницька гостина? Та зрозуміла, що марно переймалася, щойно розпочалася наша розмова з отцем доктором Дмитром, котрий виявився уважним, зацікавленим співрозмовником. І коли перепитувала, чи не стомили його мої запитання, навпаки — ще заохочував до продовження розмови. А насамкінець нашої зустрічі мені й самій довелося давати йому інтерв’ю — дуже щиро, з розумінням справи цікавився отець історією виникнення «Порадниці», секретами великих накладів, проблемами господарювання.
Того дня розкіш спілкування з цією людиною мали й численні відвідувачі Музею вишитих ікон та образів, що на проспекті В. Чорновола, 2 А у Львові. Були потішені присутністю в ньому автора. А той із задоволенням відповідав на їхні запитання, підписував книжки, альбоми, фотографувався. А щойно лишався сам, брав до рук газету — не звик, видно, час марнувати.
— Отець дає гарну дорогу не лише тим, хто вишиває, а навіть коли хто завітає до музею, подивиться на ікони, помолиться. Люди відчувають ту ласку Божу, ту енергію, що випромінюють вишиті ним ікони, — скаже працівниця музею пані Наталя. А директор цього закладу отець Ігор (Ковальчук) знаючи отця багато літ, не перестає дивуватися його внутрішній силі, енергії, оптимізму.
Додавало отцю доктору Дмитру тих почуттів й очікування урочистостей, що відбулися у театрі імені Марії Заньковецької у Львові 21 серпня з нагоди його столітнього ювілею.
ПРО ВИШИВАННЯ ІКОН
Я хочу поширити вишивку. Аби люди мали ікони по хатах, як здавна було. Та ще й своїх видатних діячів. Бо рідко де побачиш у хаті портрет Шевченка чи Франка. А так не має бути, бо втрачається почуття національного. У наших людей часто є по хатах різні образи без ніякого національного чи релігійного значення. І часто навіть мапи України немає. Діти у діаспорі не знають, де їхні батьки роджені. Всім на те слід звертати, адже то наша слухова і зорова пам’ять, і її треба всім щодо виховання уживати. От я й хочу українську свідомість піднести, іконовишивання поширюючи.
ПРО УКРАЇНУ ТА УКРАЇНЦІВ
Загалом поширення якоїсь конструктивної ідеї серед українців і втримання її — справа доволі тяжка, бо кожний має якусь свою ідею. Скільки різних партій і церков в Україні! Хто закладав чи закладає, чи підтримує нову партію чи нову церкву, чи якесь нове товариство, то має запитати себе: чи це дійсно потрібне та яка з того користь для України, українського народу, пересічних українців, а не тільки для самого себе. В українців забагато було та ще є махнівства, коли кожен хотів та хоче бути на чолі, головним чином для власної користі.
Що хочемо мати? Яку Україну — сильну, розумну, економічно розвинену, національно свідому? То й працюймо на те. Національна ідея, як і національна свідомість, повинні бути у голові кожного. І проявлятися назовні у праці.
Національна ідея має дві частини. Перша вимагає знання, або національної свідомості, щоб люди були свідомі, хто вони є, яка їхня національність, щоб знали минуле свого народу і теперішнє, думали про його будучність, знали його мову, історію, релігію, культуру. Друга частина вимагає позитивної, конкретної праці для розвою свого народу в усіх ділянках.
Нема знання, то нема національної свідомості, а як нема свідомості і намагання її поширити, та ще нема праці для національного розвою, то у людей не функціонує національна ідея.
ПРО ДІТЕЙ, РОДИНУ
Аби дбали найперше про виховання своє і дітей. А дітей починали виховувати ще в утробі матері. І тато, і мама повинні дбати й виховувати дитину так, аби щось осягнула у своєму житті, а не росла дармоїдом. Тоді і для них буде краще, і для всіх буде краще. Дбаймо про родинну співпрацю. Родина має триматися разом, підтримувати мову, читання, пісню. І треба мати ідею — що я особисто осягну, що моя родина осягне, моя громада, спільнота, держава. Немає ідеї — нема по що жити.
Серпень, 2010.
Повну версію порадницької гостини з отцем доктором Дмитром Блажейовським можна прочитати в книжці “Порадницька гостина. Історії життя та успіху. 2006 – 2016”.
Автор і ведуча проекту «Порадницька гостина»
Тетяна ВЛАСЮК.
Отець доктор Дмитро Блажейовський, за кілька місяців після нашої зустрічі, відзначивши свій столітній ювілей, пішов із життя 23 квітня 2011 року.
Світла йому пам’ять!
