Міста, як і люди, мають свої обличчя. Івано-Франківськ для багатьох мільйонів українців у добу Пушика мав, безперечно, лице Степана Григоровича: доброго, світлого, милого, дотепного, гострого на слівце і надзвичайно талановитого. «Як тоді казали, що на Прикарпатті хтось мусить бути такий, якого знали би за межами області. І тим хтось був я», — скромно зізнавався поет, якого знали і любили всі. Він — яскравий і самобутній представник карпатської поетичної школи, який вважав, що доля письменника — бути барометром епохи. І він, безперечно, таким був! І слава Богові!
Степан Пушик (26 січня 1944 — 14 серпня 2018) — це завжди був театр одного актора. Це фонтан іронії, вишуканого гумору та іскрометного блиску. Усіх, хто його знав, він зачаровував. Усі сміялися від душі, коли знаходився поруч. Він — один із небагатьох, над ким можна було посміятися, не потерпаючи розсердити його. Любив гумор і вмів його оцінити. І вже тому з ним усім було легко.
Степан Пушик — автор одного з найбільших рукописних щоденників у світі, який налічує близько 300 томів, у кожному з яких є до 200 сторінок. З–під його пера вийшло понад 50 поетичних і прозових книжок — оригінальні поезії, твори для дітей, великі прозові форми. Композитори поклали на музику більше півтори сотні його поетичних творінь. Йому щастило писати з Анатолієм Кос-Анатольським, Олександром Білашем, Володимиром Івасюком, Борисом Буєвським, Анатолієм Пашкевичем, Геннадієм Татарченком, Миколою Литвином, Остапом Гавришем. Його пісні співали найіменитіші виконавці від Дмитра Гнатюка, Юрія Гуляєва, Миколи Кондратюка, Михайла Сливоцького, Назарія Яремчука, Анатолія Мокренка — до самодіяльних ансамблів та хорових колективів. А пісня «Козак гуляє», також народжена Степаном Григоровичем, вважається народною, і музику на неї як писали, так і досі пишуть сучасні композитори–співавтори.
«У різних пісенниках можна знайти, що моя пісня «Козак гуляє» народна, періоду XVI століття»
«Вірш «Козак гуляє» написав ще 1968 року. Завжди відчував, що з нього рано чи пізно буде гарна пісня, — зазначав поет. — До мелодії ще було далеченько, проте мрія про друк мене не полишала. Якось спробував дати його разом з іншими віршами в районній газеті буковинської Путили. Через кілька днів мене викликали в Івано-Франківський обком партії, як виявилося, мої «друзі» з районки заклали мене в обласний чернівецький кдб, а ті передали за адресою проживання. Пришивали антирадянщину та ідейну незрілість. Правда, до мене місцеві комуністи ставилися більш-менш лояльно, адже мої пісні співали провідні артисти, та й на різних звітних днях без моїх творів не відбувався жоден концерт. Як тоді казали, що на Прикарпатті хтось мусить бути такий, якого знали би за межами області. І тим хтось був я. Звісно, про жоден друк «Козак гуляє» я й думати не міг. А коли до влади прийшов у москві горбачов, почалася «пєрєстройка», настало потепління й щодо моїх віршів. І саме в той час бандурист Микола Литвин запитав, чи не маю чогось для нього. А я мав зі собою щойно надрукований журнал «Вітчизна», де була добірка моїх віршів, серед яких був і «Козак гуляє». Миколі він припав до душі, і в нього відразу народилася мелодія. Що цікаво, під козацький мотив.
Невдовзі свій варіант мелодії зробив прикарпатський композитор Богдан Шиптур. Потім до них долучилися різні композитори з України, Естонії, відомі і менш знані, до них додалося чимало бандуристів, кожен з яких співає на власний манір. За досить короткий час 12 різних мелодій народилося у нас і за кордоном до мого вірша «Козак гуляє». Проте варіант Миколи Литвина мені найдорожчий, люблю також і те, що написав Богдана Шиптур, адже він був першим.
У різних пісенниках можна знайти, що пісня ця народна, періоду XVI століття. Правда, написане 1968 року довелося трошки підправити, осучаснити. Не раз мені кадебісти натякали на неблагонадійність на різних допитах».
«Музичний фільм «Червона рута» 1971 року поріднив мене з Володею Івасюком»
«У кінці 1960-х на початку1970-х навчався в московському літературному інституті, а мешкав у Івано-Франківську, — згадував ті часи Степан Григорович. — Проривом у професійну естраду стала «Треба йти до осені» на музику Олександра Білаша. А згодом народилася «Течія». Спочатку вірша показав Ігорю Покладу, але він його чомусь не зацікавив. Саме тоді неймовірну популярність мав студентський ВІА «Опришки» Івано-Франківського педінституту. Керівник ансамблю Руслан Іщук написав музику до «Течії», і вона прозвучала в музичному телефільмі «Червона рута», який знімали 1971 року в Яремчі. Запис нашої пісні знімали в Києві, у вагоні потяга, який винайняла студія «Укртелефільм». Софія Ротару там у супроводі «Росинки» «заспівує» соло, насправді звучить голос вокалістки ансамблю. Цей фільм поріднив мене з Володею Івасюком.
Потім у мене з’явилася пісня «Любисток». Підштовхнула до написання вірша дівчина, яку мав тоді в горах, її псевдонім був Ксенія Новокарпатська. Вона була для мене імпульсом до написання пісень на гірську тематику про кохання. 1968 року поїхав написати нарис про зйомки кінофільму «Анничка» з Іваном Гаврилюком, Іваном Миколайчуком, Броніславом Брондуковим і Костем Степанковим у ролях. Одночасно, звісно, заїхав й до своєї любаски, щоб зробити репортаж про полонину. Коли сходив униз, тоді народилося «Синь Карпатських гір і синь небес, І дівочі оченята сині. Я шукав у горах едельвейс, А знайшов любисток в полонині…»
Вірш акуратно склав, заадресував і надіслав у Київ Олександру Білашу. Він досить довго з ним нічого не робив. А якось до мене на роботу (тоді працював у редакції газети) завітав прикарпатський композитор Богдан Юрків і попросив декілька віршів. Я не міг йому не дати, він взяв цілу папку, серед них був і «Любисток». Богдан досить швидко написав музику. Якраз на гастролі до нас приїхав Дмитро Гнатюк, і Юрків запропонував йому заспівати. Той погодився. Було це в Івано-Франківському краєзнавчому музеї, де легендарний співак, який завжди був закоханий у живопис, прийшов на чиюсь виставку.
Тоді Дмитро Михайлович попросив зустрічі зі мною. Перше, що сказав: «Завтра в мене концерт у Косові, їдемо разом, там заспіваю твій «Любисток». Гнатюк спочатку заспівав мою давнішу «Треба йти до осені» на музику Олександра Білаша, а потім промовив: «Зараз для вас уперше прозвучить прем’єра пісні, автор вірша якої нині є у глядацькій залі!» І витягнув мене на сцену. Ось так пішов у люди «Любисток».
Але одного разу, пізно повернувшись з весілля, на якому був дружбаном, бачу сон, і мені сниться, що мою пісню «Любисток» порубали на кавалки. Кожен ніби скаче і живе. Я розплющую очі, і чую по радіо передачу «Від суботи до суботи», де мій «Любисток» звучить у виконанні Миколи Кондратюка (його тоді називали Контр-Гнатюк), але музика була іншою. Виявляється, що й Білаш на той час зробив свій варіант мелодії. Так ця пісня існує й досі у двох мелодіях, кожна з яких є по-своєму цікавою. Треба сказати, що Дмитро Гнатюк вже співав «Любисток» з музикою Богдана Юрківа на різних заходах у Києві, її сприймали краще, аніж виконання Миколи Кондратюка з музикою Олександра Білаша, на що останній якийсь час нагнівався на мене. Правда, згодом Олександр Іванович змирився і написав чардаш на мій вірш «Над горою місяць повен», яку знають з голосу Анатолія Мокренка, Миколи Кондратюка і багатьох інших співаків.
Ще у мене є кілька пісень з Борисом Буєвським. Мені подобалася його пісня «На долині туман», тому й запропонував кілька своїх віршів. Так у нашому спільному доробку з’явилися пісні «Як повіє теплий вітер» і «Карпатська ніч» (її співали Юрій Гуляєв, Віктор Андросов). Буєвський навідувався до Івано-Франківська, ночував у мене вдома.
Хоча з написаного мною найбільш вдалими вважаю слова до музики танцю аркан, який виконують добрий десяток колективів України (це вокально-хореографічна картина «Дума про Довбуша», яка переходить у танець), і «Любисток».
Видав уже понад пів сотні книжок. Є у мене переклади багатьма мовами світу, твори можна знайти навіть у дитячих читанках… Але найулюбленіше заняття — творити пісні: у три хвилини можеш вкласти долю, життя, батьківський поріг і Батьківщину — все».
«Назарія Яремчука і Василя Зінкевича запрошували на музпедфакультет до Івано–Франківського педінституту»
«1973 року «Смерічка» Левка Дутковського приїхала на свої перші професійні гастролі на Прикарпаття, і на афішах красувалися літери Чернівецької обласної філармонії. Якось теплого вечора Василь Зінкевич та Назарій Яремчук з дівчатами з нашого вокального ансамблю «Росинка» гуляли затишними вечірніми вулицями Івана Франка і Миколая Коперника обласного центру та й зустріли ректора педагогічного інституту Олександра Устенка, який тоді жив по Коперника в особняку, — свідчив для історії Степан Пушик. — Керівниця жіночого ансамблю Христина Михайлюк познайомила юнаків з шефом. Вищої освіти хлопці не мали. Устенко запросив їх до Івано-Франківського педагогічного інституту на музично-педагогічний факультет, де тоді зібралося сильне гроно талантів, але Назар з Василем обрали Чернівці. Олександр Андрійович навіть телефонував легендарному імпресаріо Пінхасу Фаліку, який ніяк не погоджувався на пропозицію Устенка. Оця вечірня розмова породила чутку, що й Софія Ротару пробувала вступити до Івано-Франківського педінституту, але її не прийняли. Це — неправда… А Софія Ротару, коли гастролювала в Івано-Франківську, то зустрічалася з друзями. Приїхали зі Львова і Володимир Івасюк, і Роман Кудлик. Кликали мене до готелю «Україна», який нині «Надія», та я не пішов, бо знав, що застілля на три дні перерве мою працю над книжкою прози…»
«Скільки проблем з кдб мав Володя Івасюк, неодноразово його хотіли завербувати»
«Першою нашою роботою була «Стоїть пшениця, як Дунай». Це була пісня-посвята одній золотокосій дівчині з Коломиї, яка дуже подобалася Володі. Єдине, що змінив композитор у віршах, слово «коси» на «волосся» — і вийшло так: «Кохані очі — небеса, волосся — золото пшеничне». Я ж писав узагальнено, а Володя, скоріш за все, був прив’язаний до реального образу, мабуть, у його красуні було гарне волосся… — з особливим теплом Степан Пушик повертався в ті часи. — Друга наша пісня «Я ще не все тобі сказав» була, здається, чи не останньою у творчості Івасюка. Пригадую останні приїзди Володі до мене в Івано-Франківськ. Була це у січні 1979-го, а потім — наприкінці березня. Привіз платівку-гігант у чудовому конверті: з одного боку фотографія Софії Ротару, а з другого — його. Коли прийшли до мене додому на обід, то до хати стали забігати й сусідки, щоб зблизька глянути на Івасюка. «В нього такі сині очі, що можна в них утопитися», — перешіптувалися. «Не топіться, бо не буде кому рятувати», — віджартовував я за Володимира. Того дня ми багато переговорили про різні справи. Він агітував написати лібрето опери або ж балету, і я запалився це зробити. Потім пішли в місто. Я кепкував з друга: «Одружуйся, бо ж старого парубка оженити — як старого коня продати».
«А хіба я вже такий старий», — віднікувався Володя.
Йому було двадцять дев’ять…
Посміхався, коли я йому переказував різні плітки, серед яких була й така: Софія Ротару — Івасюкова жона.
Потім пішов до знайомих. Телефонував, аби подумати про кількаденний відпочинок у горах: треба набратися сил перед сесією — складав іспити за два курси консерваторії, щоб вивільнити час для творчості. Згодом приїхав ще раз до Івано-Франківська, привіз нову співанку: «Оце твоя пісня. Буде називатися «Я ще не все тобі сказав». У мене вірш називався «Повіяв буйний вітер із-за гір», а Володя назвав пісню «Я ще не все тобі сказав». Тепер же бачу в тій назві щось загадкове, а то й містичне. «Назарій Яремчук її записує для телепередачі «Пісня–79», — продовжував Володя Івасюк. — Буде добра співанка, старий!» (Він мене називав стариком, а я його — юнаком).
У пісні «Я ще не все тобі сказав» довелося на вимогу Івасюка дещо підправити. У мене було «повіяв вітер і нарвав дощів», Володя змінив на «накосив дощів». Ось це слово «нарвав» його не влаштовувало. Казав мені: «Старий, пісня звучатиме повсюдно, тому слово «нарвав» можуть трактувати по-іншому». Я не перечив, з усім погодився, вийшло ж на краще. Івасюк мав унікальне відчуття рідного слова. Запис зробив Назарій Яремчук, але в ефір пісню не пустили. Потім стало відомо, що заборона йшла «зверху». Виявилося, що раніше в Канаді вийшла платівка, кошти від реалізації якої пішли на підтримку політв’язнів срср. Там були й пісні Івасюка. «Гріх» на ті часи страшенний.
Боже, скільки проблем з кдб мав Володя, неодноразово його хотіли завербувати. Але не на того натрапили! Чим усе це закінчилося — нині відомо! Таланту, бажання кращого, вільнішого життя йому не пробачили».
«Чи не в кожного поета були недоречності в піснях»
«Коли в другій половині 1980-х Білозір почав з «Ватрою» співати народну пісню «Зеленеє жито, зелене», я його піддівав й іронізував зі слів. Казав Ігореві, що вони браконьєри: «Хто ж зелене жито жне?» Зелене жито косять на силос! На тому й ґрунтувалося те піддівання. Я навіть мав мрію написати про подібні недоречності в піснях. Були вони чи не в кожного. Не оминуло воно і Володю Івасюка, який написав у «Водограї» «..то є бистрая вода…» Богдан Стельмах мав свій ляпсус, адже народив в одному з творів «… і би бути…» Говорив я тоді своєму приятелеві: «Уяви, молодий співак стоїть на сцені і виспівує: «…і би бути та і би бути…» У Михайла Ткача чуємо «…над селом прокричали лелеки…» Та лелека не кричить! Він глухонімий птах!!! Тільки маленький пищить, як виведеться. Він сплутав лелеки з журавлями. Йосип Струцюк з Олександром Білашем винесли на суд слухацький пісню «Сини», яку співала «Кобза», де у тексті також різав вухо ляп: «Гудуть край шляху ясени…», в якому уважний слухач не вірив у почуте новоутворення з двох слів: одна частинка від закінчення, друга — від початку «шляху ясени…» А що мав народ казати, коли звучала пісня «Там, де біла хата…», і чув — «дебіла хата»!
Що ж до Білозіра, то він належав до тих рідкісних митців, які не вміли ображатися. Він не лише сам жартував, а й цінував жарти інших. І я це завжди відчував. Він, як і Володя Івасюк, був з інтелігентної, великодушної, високо моральної когорти свідомих молодих українців. І це тішило».
«Аби росла Україна з століття в століття!»
«Якщо навіть залишаться три українці, то я все одно буду українським письменником. Якщо хтось думає, що нас можна подолати, то хай поцілується в ніс. Того не вийде! Ні Пушика вам, ні пера!» — підводив риску щодо своєї творчості великий українець.
Серед тисячі віншувань — колишніх і теперішніх — милими, теплими, родинними і щирими згадуються коротенькі рядочки Степана Григоровича.
Іди-іди, віншуванко, по цілому світу.
Іди-іди, віншуванко, від роду до роду.
Та й віншуємо пісень-танців рідному народу!
Щоб вони страхів не знали, ані лихоліття,
Аби росла Україна з століття в століття!
А як вона рости буде, і як буде в цвіті,
То ніколи не забуде, що живем на світі!!!
Михайло МАСЛІЙ.
