Їх завжди приємно бачити й чути. Бо це так красиво, так зворушливо і так гордісно — за українців, за наші таланти, за наших дітей. Приємно і значущо, що виплекана цією чудовою жінкою та її колективом пісенна нива на українському культурному полі вже багато років колоситься щедрим урожаєм, який наповнює нашу країну українським духом, красою рідної пісні.
35 років тому Раїса ЗАКЛЕЦЬКА, тодішня артистка Хору Верьовки, згодом директор Будинку творчості «Вітряні гори» Подільського району м. Києва, керівник вокально-хореографічного ансамблю «Зернятко», заслужений працівник культури України створила цей дитячий колектив. Упродовж кількох десятків років «Зернятку» аплодують, ним захоплюються діти й дорослі на різних виступах, заходах, концертах тут, в Україні, і в закордонні. Адже має ансамбль багату гастрольну історію. І його сміливо можна називати учасником української культурної дипломатії, завдяки чому дедалі більше людей у світі чують наше слово, нашу пісню, дізнаються про українську ідентичність.
На порадницькій гостині говоримо з пані Раїсою і про «Зернятко», і про виховання дітей, і про волонтерство, і про український генофонд за кордоном, і про майбутнє України.
ПРО ВІДНОВЛЕННЯ ВИСТУПІВ ТА БЛАГОДІЙНИЦЬКУ ДІЯЛЬНІСТЬ
Виступи ми відновили тоді, коли це вже можливо було робити, щоб не піддавати дітей небезпеці. Бо найголовніше — це безпека, це збереження життів. Якось ми розмовляли з Аллою Кендзерою із Товариства «Україна-Світ», котра розповіла про людей за кордоном, які хотіли б допомагати Україні, і що ми також могли б долучитися. Я порадилася з дітьми, з їх батьками, і невдовзі ми із «Зернятком» вирушили до Німеччини з благодійними концертами. На зібрані кошти придбали три генератори і багато інших корисних речей, які відправили на потреби військових шпиталів, ЗСУ. З цієї поїздки ми з дітьми й розпочали свою волонтерську діяльність під час повномасштабного вторгнення.
Слава Богу, діти жваво відгукнулися на пропозицію «Зернятку» поїхати за кордон із виступами. Особливо ж, коли я сказала, що допомагатимемо нашим захисникам. Швиденько програму зробили, все підготували. Знаєте, така зібраність була! І це на тлі отого великого стресу. Коли пізніше я дякувала батькам за те, що виховали дуже хороших людей, то саме на цьому й наголосила: оцінки — це добре, отримувати знання — це добре, але дуже важливо виховати хороших, справжніх людей. Можна бути висококласним спеціалістом, талановитим артистом, але не мати людяності. І це — страшно. Тому людяність, яку виховують батьки у своїх дітях, надзвичайно важлива — і для них самих, і для суспільства, в якому з тими цінностями живуть і житимуть.
ПРО ЛЮБОВ ДО УКРАЇНСЬКОЇ ПІСНІ
Упевнена, що те в українців генетично закладено, цей культурний код нації у нас присутній. Просто так нічого не минає. Воно закарбовується. Так, звісно, тепер багато людей, дітей, на жаль, багато часу проводять у соцмережах. І рідше збираються родиною, як колись, і зрідка, а то й зовсім не співають. А колись українці багато співали — просто так, поза сценою, вдома, на різних сімейних святкуваннях. Діти слухали, вивчали ті пісні.
Як тепер проявити, розбудити в них любов до української пісні? Коли до нас приходять маленькі дітки, а набір проводимо з трьох до семи років, то вони, звісно ж, люблять гратися. Ото й граємося, вивчаючи ту чи іншу пісню, заохочуючи їх фантазувати, мріяти, думати. Таке-от спілкування залишається в пам’яті, бо діти емоційно сприймають. А все, що сприймається на рівні емоцій, дуже запам’ятовується. На своїх заняттях навчаємо дітей саме через гру. Бо це найкращий метод, коли вони не просто запам’ятовують, швидко вивчають пісні — їм це ще й подобається, і хочуть знову й знову приходити до нас.
Господь усім дав можливості творити, а діти особливо — від народження великі творці. І дуже важливо не заблокувати це в них, а навпаки — вчасно помітити, підтримати, розвинути. Колись я своїм донечкам Іванні та Анні щовечора співала колискові, або просто пісні. І кожні три дні — різні. Потім вони запитували: «Мамо, а звідки я цю пісню знаю, а звідки цю?» Бо — змалечку їх чули. Дівчатка мої знали й усі дитячі вірші Ліни Костенко, які я їм теж читала, ми разом обговорювали їх, аналізували образи.
…Нам, дорослим, важливо дітей зацікавлювати, аби в них виникало бажання пізнавати, шукати. У такий спосіб виховується і любов до своєї культури, до мови, а вже пізніше, в старшому віці, — своєї історії. Я впевнена, що через культуру ми можемо дійти до серця кожної дитини, кожного дорослого. Через пісню, через казку, через вірш, через бажання їх послухати, вивчити.
ПРО ХОР ВЕРЬОВКИ, ПРО ШКОЛУ АНАТОЛІЯ АВДІЄВСЬКОГО
Хор Верьовки — особливий колектив для мене, де мала дуже хорошого вчителя. Керівник Анатолій Авдієвський, Царство йому Небесне, також учив нас не просто співати, не просто музиці. Він був хорошим учителем у всьому, не тільки в мистецтві. Тому школа, яку в нього пройшла, — неоціненна. Анатолій Тимофійович учив, і як себе подавати, як спілкуватися, як показувати нашу пісню через образи. Казав, що навіть виступаючи не на сцені, не перед велелюдним залом, а просто в якомусь приміщенні, де буде три людини, маєте повністю показати ваше натхнення, образність, красу української народної пісні. Вчив думати, що вона нам приносить, яка її мета, чому її виконуємо… От виїздимо за кордон на гастролі, то представляємо не кожен сам себе, навіть не Хор Верьовки — ми представляємо Україну, всю державу.
ПРО СТАВЛЕННЯ ІНОЗЕМЦІВ
Люди, з котрими познайомилися за кордоном, після кожної страшної ночі російських обстрілів мені телефонують, пишуть, цікавляться, як ми, як діти, переживають за нас усіх, запрошують до себе. Вони важко сприймають, коли ми з дітьми повертаємося додому, — туди, де війна, де страшна небезпека, де щодня звучать повітряні тривоги. Не раз нам пропонували: не їдьте, залишайтеся тут…
…Скрізь, де ми бували за кордоном, і з ким спілкувалися, бачили велику повагу до України. І всі ті люди — організатори, керівники міст і сіл, громада, суботні школи українські — багато нам допомагали зі зборами на підтримку українських захисників. У Німеччині дуже розчулив чоловік, років вісімдесяти, напевне, котрий підійшов, коли ми з донькою Іванною купували продукти в маркеті. Він запитав у мене німецькою: «Ви — українка?» І прикладає руку до свого серця. Здивувалася, звідки знає, що я українка, а потім згадую, що на мені ж футболка жовто-блакитна. Не можу про це без сліз згадувати… Це був такий зворушливий вияв поваги. Людина чужа, іноземець підходить і каже, що його серце лежить до України. Тому й стверджую, що люди, з якими ми спілкуємося за кордоном, дуже вболівають за Україну. Але ми знаємо, що там є різні…
ПРО УКРАЇНЦІВ ЗА КОРДОНОМ
Одного разу був у нас такий дуже щемний концерт (зрештою, вони всі такі), де зібралося багато українців. То був організований фестиваль, українські діти представляли свої вироби, малюнки. Одна з жінок підійшла до мене і каже, знаєте, з таким болем, що її інколи запитують, чому додому не повертається. А вона — з Луганської області, там нічого в неї не залишилося, все розбито… Люди, котрі втікали від війни, кого найперше вони захищали!? Дітей. Я тоді попросила слово в організаторів і звернулася до присутніх українським мам. Говорила про те, що вони молодці, адже зберігають наш український генофонд, зберігають життя дітей. Ви молодці, казала, що приводите їх до українських суботніх чи недільних шкіл, навчаєте тут української мови, бо ж, чого гріха таїти, не всі нею спілкувалися досі. Молодці, що відвідуєте з дітьми такі-от фестивалі (а то було, здається, на Великдень), навчаєте всьому українському. Не забувайте, прошу, що ви — українці. Коли будете про це пам’ятати і своїх діток оберігати та виховувати українцями, навіть на чужій землі, вас і тут поважатимуть, вам допомагатимуть.
Знаєте, говорила для наших людей, але водночас — і для місцевих. Там був переклад німецькою мовою. Українки потім підходили до мене і казали, плачучи: «Раїса, Боже, ви так сказали про нас! Ці люди почули ваші слова, слова людини, яка приїхала з Києва і яка такі речі про нас говорить. Ми не покинуті, ми потрібні…».
Дуже важливо для України, що зберігається цей генофонд. Кожна мати вболіває за свою дитину, це — інстинкт збереження. Він природою в людині закладений, то дуже правильний інстинкт. І більшість тих, кого я пізнала на цьому фестивалі, з ким розмовляла, це люди, котрі розвивають і розвиваються. Вони говорили, що хочуть повернутися додому, й неодмінно колись повернуться. Хоча в багатьох, на жаль, тут не залишилося ні домівок, ні рідних. Але їхнє серце рветься сюди. Бо, напевне, неможливо переселитися на чужу землю, не ностальгуючи, не переживаючи за рідну. Навіть коли й не повернуться, то якщо ці люди, живучи за кордоном, ідентифікуватимуть себе як українці, підтримуватимуть свою культуру, це теж буде плюс — і тій країні, де житимуть. Тому що вони об’єднані в активні громадські організації, різні фонди…Живе там в українців, така, знаєте, жилка, прагнення створювати щось прекрасне. От як наші трипільці понад п’ять тисяч років тому до нашої ери. Мабуть, це передалося нам ментально. Й оця прекрасна ментальність діє і за кордоном. Вона створює імідж України, відкриває Україну такою, якою та є насправді. А це, безумовно, для нас усіх важливо.
Повну версію порадницької гостини
З РАЇСОЮ ЗАКЛЕЦЬКОЮ
можна прочитати в номері газети «Порадниця»
від 18 вересня 2025 року.
Автор та керівник проєкту ТЕТЯНА ВЛАСЮК,
головний редактор газети «Порадниця»,
заслужений журналіст України.
