Людина народжується для життя. Хіба когось народжують для війни!? І війни цієї — несправедливої, загарбницької — не повинно би бути. І дівчина ця не мала би бути там, де є вже майже десять років. І розмова наша могла би бути іншою, про інше. Дивлюся на її фото — справжня красуня. Бойовий медик. На передовій. У її вмілих руках, небайдужому серці — десятки й десятки врятованих життів наших захисників, багато з яких, значно старших, називають за те своєю хрещеною мамою. Можливо, були серед них і рідні тих, хто зараз читає ці рядки.
Ось такі вони, сучасні обличчя наших ЗСУ. Справжні, щирі, красиві. Чоловічі й жіночі. Обличчя тих, хто обирав своєю професією служіння у війську, і тих, хто мав за обов’язок долучитися до нього, коли російські загарбники ступили на українську землю.
Для неї все починалося з волонтерства, у 2014-му. Разом із іншими волонтерами, вісімнадцятирічна дівчина збирала амуніцію, харчі для наших захисників, їздила до них на схід, на передову. А вже наступного року добровільно мобілізувалася до лав ЗСУ, потрапивши в десантно-штурмові війська. Там, у 90-му окремому аеромобільному батальйоні імені Героя України Івана Зубкова, створеному у вересні 2014 року, у складі 81-ї аеромобільної бригади й почався шлях бойового медика, фельдшера медичного пункту Анни ФЕДОРЧУК. Там він триває й досі.
Домовитися про нашу розмову було непросто. І ось таке довгоочікуване повідомлення: «Десь годині о 6-й вечора зможемо поговорити, якщо не буде поранених»… Слава Богу, телефоную.
ПРО СВІЙ ВИБІР МОБІЛІЗУВАТИСЯ ДО ЗСУ
Це — мій вибір, його я зробила свідомо і не можу про нього жалкувати. Зрозуміло, в кожного вибору є наслідки. Я зі своїм вибором змирилася і з можливими наслідками — теж. Тому ось так.
Що спонукало мобілізуватися на передову? Недостатня кількість медиків там, недостатньо освічених, недостатньо медичного забезпечення, що побачила на власні очі… А ще — страх чоловіків перед війною… Я готова була покинути своє навчання в Шепетівському медичному училищі і їхати на війну. Але хлопці з «Правого сектора», з котрими зустрілася на передовій, переконали мене все ж таки довчитися ще рік, що й зробила. Але перед держіспитами пішла до військкомату дізнаватись, які документи треба зібрати для військової служби.
На співбесіду мене відправили до Президентського полку. Та коли дізналася, що той підрозділ не виїздить на ротації, на бойові завдання, відмовилася. У мене не стояло питання просто служби — мені потрібно було неодмінно потрапити в якусь бойову частину, на передову. Тому що знала про втрати, бачила результати війни. То як просто братиму участь у якихось парадах, знаючи, що це ж не десь там, далеко, а в нашій країні йде війна, гинуть хлопці, і що своїми знаннями, вміннями можу допомогти їм?! Чому ж маю відсиджуватися вдома!?
ПРО ВТРАТИ
Насправді вибиває дуже сильно з колії, коли добре знаєш людей, яким потрібно надавати медичну допомогу або, на жаль, котрим уже не можеш допомогти. Війна — це не тільки поранення. Це й смерті. І смерті своїх друзів — то дуже важко. Ну, от наче земля вибивається з-під ніг. Але все одно повертаєшся назад, ти знаєш, заради чого тут і заради чого були тут твої побратими, заради чого вони загинули. Тому це є таким поштовхом працювати далі, старатися ще більше і всіляко підтримувати один одного.
ПРО НЕНАВИСТЬ ДО ВОРОГА
Здається, ненависть ця вже з молоком матері вбирається кожним українцем, і в генах кожного українця живе це почуття до тих… недолюдей. (Не хочу висловлюватися поганими словами, навіть тваринами не можу їх назвати, тому що це для тварин принизливо, а я їх люблю).
Ми обрали свій шлях — шлях захисту України від них. Але не хочеться, щоб наші діти, в майбутньому, дай Бог, можливо, й мої діти, знали, що таке війна, що таке втрати, що таке оці наші недосусіди. Й дуже сумно, дуже боляче, що наше таке ще зовсім маленьке покоління вже знає це, знає, як це.
ПРО ТИЛ І ВІЙНУ
Найдужче тригерить і досить-таки дратує те, що коли приїздиш у відпустку, то кожен просто чи не за свій обов’язок вважає неодмінно запитати: «Ну, що там, коли війна закінчиться?» І це просто тебе розриває. Всі ж дорослі люди, всі все бачать і розуміють, але ж, мовляв, ти там ближче, то ти, може, щось знаєш більше?! Ну, та я ближче до фронту, й так само не можу знати, коли мені на голову щось упаде. Звичайно, ми всі зі свого боку — і прості солдати, котрі сидять в окопах, і медики, і всі інші — просто робимо ту роботу, яка на нас покладена, але саме вплинути на хід війни — ні, ми не можемо.
Аби в моїх силах було вплинути на закінчення війни, то, не вагаючись, зробила б усе можливе.
Війна вже настільки в нас в’їлася, що навіть виїжджаючи з війни, вона все одно не виїжджає з нас, не покидає нас. Ті ж самі робочі групи в різних месенджерах. Ти бачиш свою роботу, бачиш переміщення, бачиш втрати, кількість поранених, евакуацій, бачиш, як працюють твої колеги. Тобто це все — як поряд. Так, можеш поставити свій ґаджет на беззвучний режим на той час, коли на кілька днів виїздиш у відпустку. Але ж все одно, це все бачиш і розумієш, ще гостріше усвідомлюєш, що там зовсім інше життя, а ось тут, у тилу, — начебто все класно в людей. Ні, я не проти того, щоб цивільні жили повноцінним життям. Але насправді це дуже таке абстрактне поняття… Мені не хочеться нічого поганого говорити про цивільних, але: люди, потрібно трішки думати, що на часі. Ви говорите, що вже стомилися від війни. То що вже казати про тих, хто справді на війні, і вже багато років?! А є люди, які вже десять років захищають Україну — їх дуже мало насправді залишилося. Є ті, хто вже майже три роки. Є такі, що лише місяць воюють. Але насправді навіть година тут — це вже великий подвиг. І виказувати якийсь осуд військовим, чи казати, як втомилися в цивільному житті від війни, люди просто не мають права.
Зараз наше суспільство можна умовно поділити на чотири групи: військові, сім’ї військових, волонтери і ті, хто стомився. Останніх, на жаль, найбільше.
ПРО УХИЛЯНТІВ
Насправді в тому, що чоловіки стають ухилянтами, є велика частка впливу тих самих дружин, матерів. Мовляв, ну, це ж мій чоловік, це ж мій син, а він не може воювати. Ну, як це мій син піде на війну, ні-ні, він не може. От нехай іде сусідський — він здоровіший, міцніший, більш навчений або вже служив, то він знає, вміє. А мій що — мій нічого не знає, ні, нехай сидить біля мене. І живуть собі люди далі, за принципом: і я не я, і хата не моя, або: моя хата скраю, я нічого не знаю. Отож так воно якось і стається, що жінки, матері оберігають своїх чоловіків, синів від мобілізації. Чому ж тоді котрийсь інший чоловік має захищати, вибачайте, дупу твоєї дружини, а не ти сам?! Таким чоловікам, як на мене, щонайменше має бути соромно. Всі чекають, коли ж нарешті вже буде Перемога. Та для тієї Перемоги потрібно щось зробити. І якщо все ж таки вона буде і ми її застанемо, то що ти, ухилянте, відповіси, коли твоя дитина запитає: «Тату, наш сусід загинув на війні, в моєї однокласниці чи однокласника тато загинув Героєм, а в тата іншого однокласника немає руки або немає ноги… А де ти, тату, був?» От мені точно не буде соромно. І можу прямо в очі дивитися своїм побратимам і сім’ям тих, котрі, на жаль, уже полягли. Бо роблю все, що від мене залежить. Навіть десь і трішки більше намагаюся зробити, ніж те, що могло би бути в моїх силах.
ПРО ПЕРЕМОГУ
Знаю, що це інтерв’ю читатимуть мої близькі, та все ж скажу гірку, але правду: я взяла свою участь у цій війні, знаю, що напевно тут загину. Важко це усвідомлювати, але лишається тільки прийняти це і жити, поки живу, рятувати тих, хто мене захищає, допоки б’ється моє серце. Надіюсь, що воно битиметься заради Перемоги ще довго.
… Звісно, цього нам усім хочеться — дожити, дочекатися, але ж… Так, я дуже хочу прокинутися одного дня і почути оте заповітне: «МИ ПЕРЕМОГЛИ!»
Фото регулярно виставляю у Фейсбуці, як ви помітили, намагаюся щось дописувати й ось із якої причини. У соціальних мережах, навіть у тих, де мене немає, досить часто в різних групах з’являється інформація про те, що я загинула або в полон потрапила. Бувало, навіть до ОТГ приходили вже окремі люди, і моїм друзям кидали відповідну інформацію. Тому й викладаю у Фейсбуці по кілька фото бодай раз на тиждень, пишу по кілька речень, аби всі бачили, що я — є, я — жива!
Повну версію порадницької гостини з АННОЮ ФЕДОРЧУК «ПУМОЮ» можна вже прочитати в свіжому номері газети «Порадниця» від 5 грудня 2024 року.
Автор та керівник проєкту ТЕТЯНА ВЛАСЮК, головний редактор газети «Порадниця».