Сучасний український поет, патріот, воїн-кулеметник, син, побратим, брат і талант, яких мало, Максим Кривцов міг би уславитись на весь світ, якби не війна. Віриться: світ іще відкриє його талант завдяки небайдужим. Та між ним і світом ніколи не буде діалогу. Нових віршів не буде також, і задуманий ним роман залишився незавершеним. Бо Максимові тепер — назавжди 33.
Не перерахувати вже, про скількох українських талантів різних часів нам доводиться згадувати такими словами, змінюючи хіба числівники… Як і вкотре повторювати: «Батьки не мають ховати своїх дітей». Та Олександр і Надія Кривцови, котрим довелося пройти через це страшне випробування, як і всім найріднішим, пам’ятають слова Максима під основною світлиною на його сторінці у Фейсбуці. Вони доступні кожному, хто був знайомий з «Далі», і хто тільки тепер відкриває для себе молодого красеня із таким позивним: «Тим, у кого печаль на серці, варто заборонити споглядати світанки». І тому говорімо про нього, як про довгождану весну, на котру він завжди нетерпляче чекав, не раз пояснюючи: «…Бо тоді в лісі… з’являється медунка, анемона жовтецева, ряст…» Та чи не найбільше він тішивсь фіалками…
Його життєвий старт розпочався 22.01.90 у Рівному. Після школи навчався в технікумі технології та дизайну, потім — у такому само столичному виші. Із початком Майдану поїхав до НЦ ДУК ПС, а після Революції Гідності пішов на фронт добровольцем. Три роки був контрактником у Нацгвардії, захищав Піски, воював під Авдіївкою. За першим враженням тих його побратимів, з якими не був знайомим раніше, видавалося, що цей молодий чоловік геть не пристосований до війни і швидко загине. Та, попри відсутність знань і навичок, новий боєць швидко вчився, був цілеспрямованим і хотів стати справжнім воїном, що зрештою й здійснилося.
Уже тоді він отримав позивний «Далі» — завдяки вусам, які відрощував і закручував у дусі художника Сальвадора Далі. Серед мінімуму речей, який завжди тримав при собі на фронті, незмінно були котрась із книжок і… гель для закручування вусів, тож позивний підійшов на всі сто.
Згодом, демобілізувавшись, працював у Центрі реабілітації та реадаптації учасників АТО та ООС «ЯРМІЗ», у Veteran Hub. У ті часи, згадують близькі, він любив пригощати своїми стравами, насамперед випічкою, і не упускав можливості освоїти новий рецепт. Багато читав, завжди мав при собі якусь книжку. Мандрував, спілкувався з природою. Брав участь у багатьох громадських акціях.
МАВ СВІТЛУ ДУШУ
Працюючи з дітьми у клубі «Строкаті єноти», Максим багато читав їм, вчив фотографувати. На світлинах того часу він завжди — в оточенні малечі, яку вчив творити, допомагав розкритися, проявити себе. Чуйні до щирості й доброти, дітлахи його обожнювали. Близькі — відчували його турботливість і ніжність, милосердя і справедливість. Із Максимом завжди було легко та цікаво. Йому подобалося радувати близьких, подарунки були однією з його «мов любові». Якийсь час мешкав у Хотові під Києвом, де із захопленням досліджував флору, не минаючи жодної незнайомої рослини. Саме там прикрашав свої оладки фіалками.
Із початком повномасштабного вторгнення «Далі» повернувся до лав захисників. Обороняв Київ. У першому ж бою в Ірпені знищував ворога з кулемета, аби не пропустити до останньої переправи — мосту, де проходили містяни. Разом із побратимами часів АТО увійшов до одного підрозділу ССО. Був надійним побратимом, хоробрим і відданим, у числі перших зголошувався на виходи, завжди ніс кулемет, успішно виконував поставлені завдання, допомагав пораненим. Його душа випромінювала світло, яке відчували всі, хто був поряд. Він і сам відчував це в інших. Із захватом згадував, як раділи визволителям у вересні 2022 року прості люди під час звільнення Балаклеї на Харківщині. І називав день, коли його підрозділ зустрічали там оплесками, одним із найкращих у своєму житті.
ПІД ЗНАКОМ ПОЕЗІЇ
Писати вірші він почав іще підлітком. Ті, кому довіряв свої рядки раніше, стверджують: війна змінила вірші Максима, як і його самого. Кожен другий допис на його Фб-сторінці був вісткою з війни. Із її звуками Максим ототожнював звуки природи. Писав про контраст між життям на нулі й цивільним. Молився у вірші: «Отче, нехай кожна птаха в небі не буде безпілотником». Долучав читача до строю, перебираючи займенники: «Мені треба йти на чергування, йому треба йти на чергування, їй треба йти на чергування і навіть тобі». Й робив страшний підсумок про тривалість цієї війни: «Війни не закінчуються. Закінчуються люди». Беріг пам’ять про тих, кого знав живими. Збираючись видати збірку поезій, присвятив її побратиму «другу Бетману» — Герою України Іллі Долматову, який загинув у жовтні 2023-го. Ціла низка поезій Кривцова була присвячена загиблим. Одна з наймоторошніших — про вбитих ворогом мирних мешканців Бучі, на могилах яких — хрести з номерами замість імен. А за кожним номером — чиєсь життя, унікальне і неповторне…
Війну сприймав філософськи. В його рядках була констатація фактів, замальовки з натури, які викликали стійке відчуття побаченого на власні очі. Втім, життя на нулях він документував і світлинами, й щирими розповідями. Тому й казав про себе: «Пишу і фотографую на війні». Виставляючи банку для збору на ремонт машин свого підрозділу, розповідав про характер і примхи кожної, наче про людину. Попутно відкривав для непосвячених у військові будні «фінансові таємниці», яких читач у далекому тилу міг просто не уявляти. «Ми підрозділом щомісяця по 4–5 тисяч скидаємо. Підрозділ невеликий, тому можемо закрити частину потреб. Зокрема побутових. Наприклад — хата, яку ми тримаємо як базу і лишаємо там свої речі — обходиться в 4000 за оренду плюс комуналка. Так, на війні також здають житло». Свої плівкові роботи вважав «звичайними», аматорськими, хоч додавав: «Але на них важливі люди, важливі місця, іноді важливі події. І, можливо, комусь вони щось вкрай необхідне зможуть переповісти». Часто виставляв світлини побратимів, себе самого або з котом, інші фото війни. І мріяв, аби хоч декілька таких світлин розмістили «в галереї чи кафе. Щоб от цей військовий простий побут трішки накладався на побут міста, створюючи єдину картинку». Пропозицій щодо розміщення від готових до співпраці кав’ярень, книгарень, бібліотек, до речі, не бракувало.
Пісні на його слова увійшли до репертуару «Юркеш». Один із найвідоміших Максимових творів — «Жовтий скотч» — став саундтреком від музичного гурту до популярного фільму «Наші котики». 2023-го команда кінооб’єднання «Вавилон 13» у рамках серіалу документальних екранізацій «Війна-ненажера» екранізувала й два його тексти: «Він переїхав в Бучу» та «Я вирушив автостопом». Його поезії побачили світ у чотирьох колективних збірках: «Книга Love 2.0. Любов і війна», «Там, де вдома: 112 віршів про любов та війну», «Колискова 21 століття. Vol. 1: що тебе заколисує?», «Поміж сирен. Нові вірші війни».
У його творчості кожен може знайти близьке своєму серцю. Проговорюючи його рядки, відчуваєш їх ритм, щоразу інший. Поціновувачам свіжих метафор, яскравих образів усього знайденого тут — не злічити. Хіба ж це не Божий дар — уявляти, як можна «черпати ложкою ока гарбузову кашу неба», чи як «нитка окопів голкою піхотинця зшиває світи»?!
Його коротенькі відпустки з фронту завжди були насиченими, наповнювали враженнями, попри втому. Улітку 2023-го Кривцов представляв свою довгождану першу книжку на «Книжковому Арсеналі». Вона подобалася Максиму вже в задумі й обіцяла стати особливою: «Книга буде з приколами: к’юарки із записами віршів, плівкові фото війни, чисті сторінки, на яких ви можете написати свій вірш чи намалювати свою ілюстрацію. Бо ця збірка не моя — а ваша. Всі слова — чиїсь. Весь досвід — це обставини». Праця над книжкою тривала понад рік. За цей час поет замінив там більше половини віршів. Очікуючи на її вихід, розмістив у мережі автобіографічний текст із розлогим віршем-переліком усього того, що він любить, — від знайдених пропаж до поцілунків у шию; і того, чого не любить, — від літнього душу до снігу; і його мрій, — найперше про спокій і тишу, яких бракувало на війні.
Поетова душа випромінювала безмежну вдячність — і до видавництва «Наш формат», і до всіх, хто тоді вже зробив передзамовлення і написав відгуки. Кривцов мріяв, аби про збірку розповіли популярні блогери, а презентацію — поєднали з якимось збором коштів для ЗСУ. Власні поезії у Фейсбуці Максим підписував хештегом #Вірші з бійниці. Читав їх знадвору чи в напівтемряві окопу, потім виставляючи коротенькі відео, хоч волів би говорити з читачем очі в очі — й сподівався надолужити це на презентації. Радів, коли «Вірші з бійниці» увійшли до списку найкращих книг 2023 року за версією PEN Ukraine. Перші читачі вже тримали в руках його збірку. Та він залишав право вибору за кожним, хто відкриватиме для себе його творчість з нуля, пропонуючи в такий спосіб спробувати «побути поруч», відчути запах сирості й пороху, послухати спів пташок і звуки роботи ворожої техніки, а потім побачити через бійницю, «як рвуться сталеві нитки снарядів. Як стираються вулиці, наче коректором… Як вигинається трава після того, як по ній пройшла група піхотинців…»
Попри обнадійливі творчі новини, передноворічного дня в нього було нерадісно на душі: «Цей рік видався ще важчим за минулий. Важко знайти в собі сили, щоб розпалити те давнє вогнище ентузіазму та військового натхнення. Все більше втоми та суми наростають, наче пухлини. І ти з ними мусиш ходити на завдання, намагатись бути достойним та вірним… Ми забирали пошматовані тіла побратимів, ми слухали, як яблука падали поруч з труною, яка стояла на подвір’ї будинку, до якого більш не зможе повернутись дуже хороша людина… Чи було щось хороше? Звісно. Не всі мої друзі загинули, близькі в містах досі очікують на моє повернення, видалась збірка. Але це як їсти мандарин після того, як щойно почистив зуби — не смакує. Або як ковтати улюблену цукерку, хворіючи на ангіну. Попереду рік війни, а то й два, а то й три, а то…»
НЕЗАКІНЧЕНА ГРА
Наближалося 6 січня. Як і багато хто з нас, перед днем народження Василя Стуса Максим читав його рядки. Вважав: той, хто відкриє для себе цю поезію, «знатиме, що радянський союз — не про дешеву смачну ковбасу, а про тортури, про те, як намагались вбити слово, котре було споконвіків, і як забороняли — мислити і відчувати». Й підсумовував: «І тоді поети-дисиденти вимальовуються в уяві, як супергерої, якими вони і були. З’являється невимовна туга та пошана і повага до кожного з них…»
На четвертий день нового 2024-го Кривцов поділився із читачами віршем про рудого кота з обпаленими вусами, який вмів відчувати небезпеку і вчасно ховатися. Кіт на світлині був упізнаваний; на інших фото він сидів поруч або спав на Максимові. Уже наступного дня на сторінці Кривцова з’явився допис, який стривожив, або й налякав, багатьох. В новій поезії, написаній від першої особи, йшлося про те, як котиться перекотиполем голова героя, як земля всотує його кров, являючи світу новий червоний колір, і поступово іржавіє зброя, хоч руки його ще фіалками проростуть. І, наче про щось очікуване й неминуче, — мовляв, скоріше б весна… аби розквітнути фіалкою…
«Не треба фіалкою. Дуже рано. Вам стільки всього ще треба зробити», — остерігали читачі. «Уже пізно ))», «Уже давно як проріс», — з’явилось у відповідь. Багато хто припускатиме згодом: цим віршем Максим з усіма попрощався. Так це чи ні, й чи мав він якісь передчуття — невідомо. Можливо, колись про те знатимуть близькі друзі, прощальні рядки яких за добу вже бриніли надією: «До зустрічі, колись побачимося».
Шостого січня Максим запросив усіх охочих приєднатися до гри: написати в коментарях номер сторінки та рядка, аби він у відповідь розмістив фото цього рядка з книжки. «Тільки хай це буде не ворожіння — а так, по настрою. Бо 90 відсотків віршів тут про смерть», — зауважив насамкінець. Це був його щасливий час: дякував тим, хто тут-таки надсилав добрий відгук про вірші, хто придбав його книгу чи мав такий намір. Це спілкування онлайн було чимось подібне до презентації, яку він давно уявляв до подробиць: йому завжди хотілося, аби ці вірші звучали… Кожного з тих, хто приєднався, обдаровував смайликом — червоним сердечком. А потім, відклавши гру, розпочав бойове чергування, під час якого в перекриття його бліндажа залетів снаряд.
Рудий кіт загинув разом із Максимом. Відтоді Фейсбуком «гуляє» гіфка, на якій військовий у шоломі та його кіт з вершини, вкритої фіалковим цвітом, дивляться на небо. Воїн воліє йти вперед, ось тільки запише дещо. Кіт звично зітхає, але на запитання: «Важко бути котом поета?» відповідає «Нормально», — і просить згодом прочитати йому нові рядки. «Звісно», — обіцяє поет.
Трагічна звістка 7 січня не відразу прилетіла на сторінку Максима. Якийсь час його читачі продовжували приєднуватися до розпочатої гри; хтось бажав йому щастя, хтось — просив про дарчий напис… І лише сумні смайлики все помітніше розмежовували побачене Максимом від того, що залишилося непрочитаним. Аж поки принишклу тишу допису розірвав рядок материнського зойку: «Фіалками мій найдорожчий син проросте… о Боже»… І тоді сторінка вибухнула словами вдячності та співчуття, й давнішими думками про те, «яка, мабуть, у цієї дитини особлива мама, і чого їй варто отак-от відпустити цього світлого хлопчика з артистичними пальцями і таким теплим поглядом на війну», бо «такі діти мають жити, вони народжені для віків і онуків». І рефреном котилося беззвучне — «Простіть»…
ПРОЩАННЯ
«Ти проростеш не фіалками, Ти проростеш словами. Строкатими, стозмістовними», — наступного дня після загибелі брата написала його сестра Анастасія. Наявні примірники збірки з першого накладу розкупили за один день. 12 січня Максима Кривцова поховали у Рівному. «Сьогодні ми поховали Далі. Тонке, глибоке, чисте серце. Що не могло терпіти зла і несправедливості. Що вміло любити. А любов — це дія. Тому він з худенького хлопчака з фіолетовим волоссям перекував і загартував себе на Воїна. Довгий і важкий шлях. Прямий контакт з 20–50 метрів. Засідки. Штурми. Звільнені міста і села. Викошені посадки, по коліно в багнюці. Рейди в тил ворога на багато кілометрів. Влучна робота з мк19. Зухвалі нальоти на ворожі позиції. Арта і авіаудари. Від Києва до Балаклії, від Херсона до Куп’янська, від Лисичанська до Бахмута. Ніс свій кулемет і працював з ним, як Боженька…» — згадував його друг, Дмитро Вербич.
Днем раніше із Максимом Кривцовим прощався Київ. Його подруга Катерина Приймак доклала зусиль, аби виконати всі міркування «Далі» щодо такої церемонії. Коли після відспівування процесія рушила до Майдану, всю дорогу з динаміків на одній із машин ми чули його голос: поет читав свої вірші.
ЖИТТЯ У СЛОВІ
У день народження «Далі» — 22 січня — його мама, Надія Кривцова, отримала посмертну нагороду сина — «Хрест Заслуги», принагідно подарувавши збірку тодішньому Головнокомандувачу, як того хотів Максим: «Мала честь отримати і обійняти генерала Валерія Залужного. Твоя мрія здійснилася. Він має твою книгу. Не просто має. Він читав твоє пророче слово». Того ж дня у «Squat 17b» відкрилася перша виставка світлин «Далі: Я поверну собі своє життя». У пам’ять про Максима «Далі» Кривцова рідні й близькі поета створили однойменну Фб-сторінку, яка стала офіційним джерелом достовірної інформації про нього, а також місцем для анонсів усіх ініціатив, пов’язаних із поетом. У березні на Лейпцизькому книжковому ярмарку була представлена й книжка Максима. Другий наклад книжки — 12 тис. екземплярів — вийшов за передзамовленням іще в лютому. У видавництві «Наш формат», де збірку можна замовити й зараз, заявили: повністю взяли на себе всі витрати на друк і розповсюдження, аби всі доходи від продажу накладів «Віршів з бійниці» були поділені між родиною автора та ГО «Реформація», яка фінансово підтримує книжкові проєкти для військових. Готують також переклади збірки, яка найперше вийде в Болгарії, анонсують у видавництві. На початку березня в Національному музеї літератури України відкрилася виставка фотографій і особистих речей Максима «Далі» Кривцова «Візьми лиш за руку мене і стисни, як зброю». 10 квітня в Рівненській обласній бібліотеці відбувся вечір-портрет його пам’яті «Фіалками розквітну навесні», а в Харкові того самого дня відкрилася виставка 24 його фоторобіт ««Я поверну собі своє життя, обіцяю».
«Я стану класиком лише якщо загину на війні», — жартував він із друзями. Тепер ця цитата — чи не в кожному спогаді про Максима. Весна прийшла. Фіалки квітують… «Далі» серед нас, як класик, — у своїх творах.
Ольга ГОЙДЕНКО.
