Про особисте життя класика української літератури, на жаль, відомо дуже мало. Та й власних спогадів про себе не лишив. «Про інших писав багато, а от про себе забував», – згадував один із дослідників творчості Котляревського, засновник першої полтавської приватної газети «Полтавський вісник» Дмитро Іваненко. І все ж…
ПЕРШЕ КОХАННЯ
В одній зі своїх публікацій 1903 р. Дмитро Іваненко згадує статтю Савінова «Перше кохання Котляревського», яку 1863 р. надрукувала газета «Северная Почта». Автор описує молоді роки Котляревського, перебування його в семінарії і поневіряння як домашнього вчителя по маєтках полтавських поміщиків та закоханість у племінницю господаря. Якщо визнати за твором Савінова частку ймовірності, то з’ясується й кілька дат із життя автора «Енеїди».
Так, дізнаємося, що Котляревський вступив до семінарії у 14 років. 1795 р. він ще був домашнім учителем, а «Енеїда», тобто перші її три частини, в цей час була вже написана.
Звісно, розказану Савіновим історію кохання ні підтвердити, ні спростувати не можна. Але вона вірогідна. Чи могла сподобатися бідному вчителю гарненька хазяйська племінниця? Могла! Чи міг господар-поміщик віддати перевагу не бідному вчителю, а багатому вдівцю-сусіду і видати за нього заміж племінницю навіть проти її волі? Не всім же таланить, як Петру в «Наталці Полтавці», і не всі такі поступливі, як Возний. Тож зрештою молодому вчителеві довелося ледь не тікати з панського маєтку – подалі від гніву господаря. Епізоди з розповіді Савінова не можуть, звичайно, вважатися фактами біографії Котляревського, але, як кажуть, диму без вогню не буває. Достеменно відомо лише те, що і в подальшому молодий Іван остерігався заводити знайомства з дамами, вищими за рангом і статками.
ПОВЕРНЕННЯ ДО ПОЛТАВИ
Немало довелося юному Котляревському поневірятися у нестатках і без постійного даху над головою і в Петербурзі. А душа рвалася на батьківщину! Нарешті, після багатьох прохань і клопотів у червні 1810 р. отримав у Полтаві посаду наглядача Будинку виховання дітей бідних дворян. Служба ця була не дуже хороша й платня невелика, лише рублів триста асигнаціями на рік. Але Котляревському дуже сподобалася тим, що була в рідному місті. Він хотів жити і померти на батьківщині. Ось чому з великою радістю покинув холодний Петербург, поспішивши до рідної Полтави.
У короткій біографії Котляревського, складеній Борисом Грінченком, той пише, що у Полтаві Івана Петровича швидко полюбили – як розумну людину і хорошого оповідача. Знав напам’ять багато народних оповідань, прислів’їв, пісень і часто все це розповідав. Але не завжди лише смішив людей. Часто своєю розповіддю засуджував що-небудь із того недоброго, що робилося в Полтаві, і, бувало, таке слівце скаже, що гостям не зовсім солодко від нього стає. Але вони, якщо й здогадаються, куди Котляревський цілить, то намагаються змовчати, бо в того мова була гостра і на словах справитися з ним було важко.
«У своєму невеликому будиночку Котляревський жив просто. Мав власну невелику бібліотеку, яка здебільшого складалася з французьких і латинських книг та книг, перекладених з французької. Любив читати повість про Дон-Кіхота іспанського письменника Сервантеса і романи англійських письменників Вальтера Скотта і Фенімора Купера.
До себе в гості Котляревський запрошував небагатьох приятелів і друзів. Поводив з усіма привітно, а особливо з простими людьми».
ЗАСТУПАВСЯ ЗА БІДНИХ
У той час у судах і в різних канцеляріях робилося багато неправди, і бідних людей часто ображали. Ось якщо якогось простого чоловіка скривдять, то він і йде просити Котляревського заступитися. Іван Петрович нікому не відмовляв і багато допомагав людям, за те його любили і поважали. Та й не тільки у Полтаві, а й в інших містах, оскільки багацько людей читало і знало «Енеїду», в якій висміював суспільне зло свого часу. І розумні люди, різні письменники заїжджали в Полтаву, приходили до Котляревського, щоб побачити та послухати людину, яка ту «Енеїду» написала. І усім він дуже подобався своєю привітністю і розумом, пише Грінченко.
ЛЮБИВ КУМУВАТИ
У Полтаві й діти часто звали Котляревського «кумом», бо й справді дуже любив кумувати. Хоч би хто прийшов просити бути хрещеним батьком – багатий чи бідний – нікому не відмовляв. Любив бувати в простих українських сім’ях, давав тоді волю розмові на рідній мові, приправляючи її приказками.
Історик Василь Бучневич згадував, що в Полтаві, на Подолі, він ще застав живою й здоровою вдову полтавського міщанина Варвару Лелечиху (до заміжжя Красноштанова), якій було вже близько 110 років! «За її словами, 1828 і 1829 р.р. служила вона в Котляревського (пам’ятає це тому, що тоді була війна росіян із турками, про що чула від Івана Петровича), займаючись прибиранням його кімнат і пранням білизни. Їй тоді було більше 30 років.
– Боже, як панич любив діточок! – згадувала Варвара Лелечиха. – Любив часто збирати тут і дітей, грати з ними.
У той час І. П. був зовсім сивий і здавався «дуже старим і хворим чоловіком», вусів і бороди не носив. До обіду проводив час на службі, відпочивав небагато, а ввечері бував де-небудь в гостях або ж займався читанням книг і газет. До простих людей звертався радо та привітно, жартував, завжди усміхався всім.
Про подальше життя і смерть Котляревського Лелечиха нічого не знає, оскільки дуже довгий час була далеко від Полтави».
…29 жовтня 1838 р. ішов дощ, похмуро і сумно було, коли несли Котляревського в труні. Але й дощ не розігнав тих, хто любив його. Натовпи народу йшли за труною – убогі та багаті, мужики та пани, чоловіки й жінки. Заплакала вся Полтава, ховаючи Котляревського. Заплакали ті прості люди, яким він допомагав і за них заступався; заплакала сестра його Ганна, яку завжди підтримував в її бідності; заплакали й ті розумні та освічені люди, які любили і поважали письменника за його твори. За це шанують і будуть шанувати пам’ять Івана Котляревського.
Віталій СКОБЕЛЬСЬКИЙ.
м. Полтава.
