Сьогодні, втім – як і кілька десятків років тому – важко уявити вітчизняну сатиру, публіцистику, художню літературу без гострого, дотепного, виваженого, небайдужого й такого багатогранного слова письменника, сатирика, гумориста Олега Чорногуза, втілене ним у численних романах, оповіданнях, новелах, й навіть – у піснях та віршах. А багатомільйонний читацький загал українців свого часу мав можливість насолоджуватися тим словом і зі сторінок легендарного журналу «Перець», де працював понад 20 років – від рядового фейлетоніста до головного редактора.
Він і досі не полишає свого невтомного пера, продовжуючи рятувати світ, адже понад усе хоче, аби той уцілів. Ось і про це зокрема говорили ми з Олегом Федоровичем на порадницькій гостині напередодні його ювілею, який відзначає саме сьогодні, 15 квітня.
ПРО ДУШУ У ТВОРАХ
Чим цікавіше твоє життя, тим воно цікавіше в твоїх кращих сюжетах. Адже кожен письменник у твори вкладає свою душу. Наскільки вона щира, читач відчує й через сотні років — я в тому певний. Як, скажімо, сам відчуваю серцем і душею Чарльза Діккенса, бачу перед своїми очима його живого й нині Піквіка. Те ж саме можу сказати і про Дон Кіхота Сервантеса, як і про Швейка Гашека чи Хлестакова Гоголя, або ж Голохвастого Старицького, Остапа Бендера Ільфа і Петрова. Мрію, щоб і мій персонаж із «Аристократа із Вапнярки» Євграф Сідалковський «захворів» на літературний піквікський синдром.
ПРО БОГДАНА СТУПКУ ТА «АРИСТОКРАТА ІЗ ВАПНЯРКИ»
Про те, що він хотів поставити «Аристократа» на сцені, я дізнався з газети «Слово «Просвіти», де було надруковано уривок зі споминів Володимира Шевченка про незабутнього Богдана Ступку. Той перед смертю, лікуючись у московській клініці, читав «Аристократа…» і сміявся, забуваючи на якусь мить про важку невиліковну хворобу. А втім, надам слово самому Володимиру: «У телефонній розмові 6 листопада мимохідь запитав у Богдана Сильвестровича, що він читає. Ступка з явним задоволенням відповів: «Олега Чорногуза. «Аристократ із Вапнярки». Чудесна річ, потрясаюча! Читається легко, наче пливеш по тексту… Сідалковський десь нагадує Остапа Бендера, але насправді — цілком самостійний твір. Іронія — найтонша, таке щиро українське глузування, що підноситься до висот дошкульності й стає убивчою сатирою. Якщо зробити п’єсу, то буде просто куля…»
ПРО ЗАНЕПАД САТИРИЧНОГО ЖАНРУ
Пов’язаний він із войовничою публіцистикою. У країні, де є свобода слова, вмирає байка, вмирає фейлетон. Езопівська мова не потрібна, коли є оголена публіцистика, плюс брехня, за яку часто ніхто не відповідає. Така анатомія веселого, а особливо сатиричного слова. Хоча без гумору народ жити не може. Все ж таки маємо талановитих гумористів. Зокрема, і «95-й квартал». Так, він часто аморальний (не можна висміювати фізичні вади конкретної людини, мови, зокрема українську, сербську, як це робить талановитий Кошовий), але «Квартал» місцями дотепний, веселий. Там працюють талановиті актори, гарний колектив, який створює смішні інтермедії. Шкода, що сміється на мові агресора.
Нині в Україні майже вмерли вишневі усмішки, як померли глазові, олійники, вишні та багато, багато інших українських сатириків, гумористів. Помер і веселий «Перець»…
ПРО ОНУКУ ЯРИНУ
Яринка, як і тисячі таких, як вона, забезпечує мій, ваш, наш спокій. Війна з Московією, як показала історія, ніколи не закінчувалася, і тепер так просто й легко не закінчиться.
… Усі ми переживаємо і молимося за Ярину. Від фронту не відмовляли. Ні в кого з нас навіть язик не повернувся. Це її вибір. Знала, що я збирався у добровольці. Пішла сама, а мені відмовили за віком.
У нас родина військових. Мої старші брати закінчили земний шлях старшими офіцерами. Я наслідував їх, але передумав і пішов у… літератори. Син Ярослав наслідував мене. (Ярослав Чорногуз — поет, журналіст, кобзар-бандурист — Авт.). Яринка — нас обох. Вона — і військова, і поетеса. Окрім того, гарний і вдумливий публіцист. Так, як вона, я не напишу.
Я безмежно щасливий. Ярина піднялася вище мене у своїй творчості. Принаймні ні сина, ні мене жодне видавництво не видає своїм коштом. Спасибі «Фоліо» за такий «фінансовий подвиг». Яринка вже з першої книжки, збірку поезій «Як вигинається воєнне коло»? — літературний лауреат. І це справедливо: діти, онуки мають йти далі…
ПРО БОРОТЬБУ З КОРОНАВІРУСОМ
Треба читати веселі книжки. Щиро сміятися. Усміхатися життю. Їсти по 30 грам сала. Не більше. Але тричі на день. Пити гранатовий сік. Натуральний. Закушувати гранатовими ягодами. Дихати на свіжому повітрі на повні груди, втягуючи кисень носом, перероблений, «вистрілювати» з легенів ротом. І доживете як мінімум до моїх років.
ПРО «БОЖЕСТВЕННУ КНИЖКУ»
Ось переживу свій квітневий ювілей і відразу сідатиму за «Божественну книжку». Хочу врятувати, коли не увесь світ, то окремих людей, котрі захворіли на цю важку недугу. Мені є що їм сказати, мають стати здоровими та міцними. Як нині я. Головне, не падати духом і повірити, що можете вижити, як вижив я. І ось, знятий 10 років тому з медобліку, дожив до свого 85-літнього ювілею.
ПОРАДА
Пам’ятайте: ваш характер — ваша доля. Долю часто вибираєте самі, проявляючи безпринципність, байдужість, чи нейтральність. Усе варто зважувати, щоб вибрати правильний життєвий шлях, і тут все залежить не тільки від везіння, хоч і його не варто скидати з терезів щастя, але й від вашого характеру.
Повну версію порадницької гостини з ОЛЕГОМ ЧОРНОГУЗОМ можна вже прочитати в свіжому номері газети «Порадниця» від 15 квітня 2021 року.
Автор та керівник проєкту Тетяна Власюк, головний редактор газети «Порадниця».