Невимовно жалкую, що мало розпитувала свою бабусю Онисю Максимівну про її життя, предків. На горищі лежать речі, які вона привезла з собою з Чернігівщини: прялка, дерев’яні гребінці, загадкова скриня, ребристий рубель… Для нас, міських мешканців, ці предмети були такими ж архаїчними, як і бабусина говірка. Наприклад, у селі Мізин, де вона жила, на дощ казали «дорщ», воду в миску не лили, а «сипали», корову заганяли не у хлів, а у «хлюв», а кістку називали «куисткою».
Спала бабуся на грубих конопляних простирадлах, які сама ж і виткала. І рушники в неї були такі ж жорсткі та загрубілі, як шкіра на руках. У колгоспі працювала за трудодні. Доглядала худобу, рвала льон і коноплі. Рослини довго вимочувала в Десні, просушувала і тріпала, аж поки стебла ставали м’якими. Виходило таке розкуйовджене клоччя, яке треба було кілька разів прочісувати дерев’яними чесалами, аж поки утворювалась куделя – основа нитки для ткання полотна.
У кожному дворі був свій верстат (у Мізині казали – «верстать»). Моток сірих ниток фарбували: брали вільхові шишки та іржаві цвяхи, заливали водою і варили. Розчин ставав темно-коричневого кольору. Пофарбованими в ньому нитками робили візерунок. Бабуся розповідала, що в їхньому селі все було домоткане: сорочки, дитячі штанці, рядна та рушники. А для відбілювання використовували давній народний спосіб – в діжку з білизною додавали попіл і ставили у піч.
Одного разу бабуся, яка на той час була дівчинкою, косила серпом коноплі й ненароком відрубала фалангу мізинця. Медичної допомоги поруч не було, та й робота не чекала. Тож приклала Онися шматочок пальця до рани й міцно замотала листям. Кістка зрослася, але палець більше не згинався…
І ось, коли бабусі не стало, мені раптом дуже захотілося дізнатися про свій чернігівський рід, в якому були Макеї (Макії), Суконки, Кошелі. Але розповісти вже нікому. Всі вже пішли за обрій: мій тато, його молодший брат і сестра – тьотя Марія.
Якось приїхала з Білорусі її донька Ірина для отримання спадщини, квартиру продала, а перед від’їздом занесла до нас велику сумку з речами, які не встигла викинути. Там були декілька конопляних простирадл, рушники та дві сорочки з домотканого полотна.
– Це, – каже, – ще від бабусі Онисі лишилося. Я вже кілька сорочок винесла на смітник, бо хто в них спатиме? Тільки вирізала з рукавів прошву, зроблю з них вдома серветки. А з цими вже й вовтузитись не стала. Хочеш, забирай на ганчірки!
Я від її слів отетеріла. Обережно відкрила сумку і побачила… справжній скарб. Дві чудові сорочки, які носили жінки на Чернігівщині ще до війни. Пошиті з двох прямих полотен, пишні рукави реглан, оздоблені яскравою вишивкою-оберегом, а на зап’ястках стягнуті резинкою. Червоний орнамент, витканий окремо для святкових днів, нижче – ніжний білосніжний візерунок, який формою нагадує хрест.
Саме такі молодиці носили з червоним намистом, вузеньким поясом-крайкою та спідницею. Або ж поверх тієї сорочки одягали дві запаски: чорну (ту, що позаду) й синю (попереду). На Чернігівщині жінки стягували запаски на поясі червоним гарусним пояском. По сорочці носили корсетки, а зверху одягали юпки. У Ніжинському повіті дівчата носили корсетки червоного кольору в дрібні квіти або в крапинки, а жінки – з ситцю темних кольорів. Голову пов’язували наміткою, як і хусткою, а кінці намітки пускали нижче пояса. На ногах інколи ще носили червоні сап’янці на високих корках.
За описом точно збігається з фото, на якому бабуся Онися – десятирічна дівчинка! Уявляю собі, який гарний вигляд мали в такому вбранні і моя бабуся, і її сестри, і мама. Аж раптом осяяла думка: чому б не спробувати приміряти й собі отой жіночий старовинний строй?! І нічого, що немає в моїй шафі ні запаски, ані плахти…
А торік у вересні на медіа-фестивалі «Буковель натхнення» провела свій перший майстер-клас із петриківського розпису. Моїми учнями були журналісти з різних регіонів України, які спробували себе в якості художників. Дебют у ролі наставника для мене був особливий ще й тим, що вбралась у сукню своєї бабусі Онисі – український жіночий строй, якому понад 100 років. Дякую тобі, Господи, і тобі, мій Роде, за силу і натхнення!
Людмила МАКЕЙ.
На знімку: Онися Максимівна (сидить ліворуч).
Фото з сімейного альбому.
