— Та годі вже, встаю.., — пробурмотіла сестра, сподіваючись, що я піду й дам їй шанс ще трохи подрімати. Ото вже любителька поспати! Але я продовжувала завзято стягувати з неї ковдру. — Прокидайся, Сніжко, інакше спізнимось! Поквапся… Ще ж одягатись будеш годин зо дві, а потім тобі неодмінно закортить дописувати (вкотре вже) свою казочку.
Сніжані — 23 роки, і вона неординарна особистість. Принаймні її робота точно незвичайна для простого-пересічного громадянина України — Сніжана старанно пише для свого видавництва дитячі казки. Вдома батьки її інакше, як Казкаркою, і не називають!
А сьогодні — день незвичайний. Ми з сестрою урочисто запрошені в церкву на вінчання нашої спільної подруги з її обранцем, і от за кілька годин станемо свідками цього обряду. Коротко про нашу подружку: панянка ще та, гламурна, із рідкісним іменем Мстислава! Після вінчання вона поважно підпливла до нас у своїй епатажній сукні (ані Сніжка, ані я колір напередодні весілля не вгадали!). Сукня була, звісно, не білосніжною і не рожевою. Подруга не віддала перевагу ні бурштиновому кольору (як гадала я), ні лимонному (як запевняла сестричка). Плаття було кольору морської хвилі і рясніло густо вишитими яскраво-жовтими лимонами!
— А я ж казала, що таки буде лимонне! — прошепотіла Сніжана мені в вухо. От невгамовне дівчисько! Хотіла дати їй щигля, та передумала, бо поруч наша заміжня Пані.
У ресторані ми за давньою традицією ловили букет нареченої. Він дістався моїй Сніжані. Відмахнувшись від привітань, мовляв, «хто в ці забобони тепер вірить», вона кудись зникла…
Від галасу й тостів дуже швидко запаморочилось у голові. Захотілося подихати свіжим повітрям. Я підвелася з крісла і попрямувала до виходу.
…Ресторан тонув у гущавині мудрого лісу за містом. Неподалік нього біля ліхтаря на лавці сиділа пара. Я кинула оком на них — і заклякла: на лавці нахабно обнімалися моя сестра Сніжка з чоловіком Мстислави!
На якусь мить я, мабуть, таки втратила розум. Отямившись, зрозуміла, що взяла того молодика за барки і трушу ним, наче яблука з дерева намагаюсь збити… А Сніжана кричить, щоб я її нарешті вислухала.
Так я від сестри і дізналася, що молодик цей — брат-близнюк Мстиславиного обранця, звати юнака Максим, а його професія також доволі оригінальна — він квіткар або, як їх іще називають, флорист. Саме він створив букет для нареченої брата! Коли ж букет спіймала Сніжана, вирішив, що це чудовий привід познайомитися з красунею.
— Ну що ж, — відчуваючи, що вже паленію від сорому, пробурмотіла я. — Вибачай, що трохи нам’яла тобі ворсу! То ж дрібнички, з ким не буває! Загоїться, поки весілля скоїться…
Катерина НАВРОЦЬКА.
