Петро Заєць, вокальний квартет “Гетьман”: “Люди повірили в Україну, повірили в себе”

Судилося нам усім жити в такий важкий час, у такій жахливій війні, яку розв’язала росія проти України. І триває ця російсько-українська війна вже понад 10 років. Ми з хлопцями ще від 2014 року часто їздили на східні рубежі з концертами для наших воїнів. І в складі Академічного ансамблю пісні й танцю Національної гвардії України, й окремо, і з концертними бригадами бували в Сєвєродонецьку, Лисичанську, Слов’янську, Маріуполі, в різних місцях дислокації наших захисників. Співали і в концертних залах, і в наметах, і просто неба. Як складалося. Отож буваючи в зоні АТО, вже дещо знали про те, що то за біда — війна. Та коли 24 лютого 2022 року ворог пішов на Україну повномасштабною війною, зрозуміло, страшенний шок був у всіх, бо ж не очікували нічого подібного. Ми з колегами, звичайно, всі залишалися на місці, тут, у Києві. Адже квартет «Гетьман» уже 20 років працює у складі Ансамблю Нацгвардії. Є його окремою творчою одиницею, його солістами. І з цим колективом теж виступаємо, їздимо на гастролі. Як і інші солісти, а ще — хорова та балетна групи. Бувало, й більшими колективами виїздили.

Зараз, звісно, таких великих концертів немає, а виступаємо ми переважно для воїнів — тих, котрі або тільки-но повернулися з фронту, або завтра-післязавтра туди їдуть і стають на захист нашої країни. Знаєте, коли виходимо на сцену, то спочатку бачимо втомлені обличчя, сумні очі. Та вже після першої, другої, п’ятої пісні хлопці потроху оживають, на обличчях з’являються усмішки, вони починають більш емоційно реагувати на наш спів, розслабляються. Отоді й ти починаєш відчувати себе енергетично впевненішим, почуваєшся потрібним. І це дуже приємне відчуття. Для таких виступів відбираємо більш оптимістичні пісні зі свого репертуару, настроєві такі, а їх у нас, як ви знаєте, є багато. Навчальні центри, шпиталі, блокпости — ось основні на сьогодні майданчики для виступів «Гетьмана».

Треба віддати належне нашим воїнам, вони нас теж підтримують, заряджають — своєю міццю, готовністю захищати свою державу від ворога, вірою в Перемогу. А це ж потрібно кожному українцю сьогодні. Потрібна ота точка опори, про яку ви згадували. І якщо ми з вами не там, не на передовій, то маємо зробити все від нас залежне, аби бійцям було хоча б трішки легше, тепліше, аби повернулися з війни живими і здоровими. А ще отака взаємопідтримка, таке спілкування зміцнює усвідомлення нашої єдності, усвідомлення того, що ми є, що Україна є.

Серед помилок у питаннях культури, яких припустилися українці зокрема вже в часи Незалежності, й те, що ми продовжували толерувати все російське, погоджуватись зі своєю меншовартісністю, думку про яку впродовж кількох століть нам нав’язували росіяни. Українці бігли на баскова, на кіркорова, на лепса, платили шалені гроші за квитки. І, на жаль, багато хто й не знав, чи й не хотів знати, яке своє багатство маємо. Що в нас є всесвітньо відомі Хор імені Григорія Верьовки, Ансамбль танцю імені Павла Вірського, Національна капела бандуристів. Що в нас є вокалісти, солісти з голосами, рівних яким ще треба пошукати у всьому світі.

Згадаю народного артиста України, співака, композитора Іво Бобула. Ми з ним багато років гастролювали разом. І я завжди захоплювався силою його вокалу. Іво майже щороку дає сольний концерт в Палаці «Україна», а раніше було й по два, й щоразу — аншлаги. 10 листопада минулого року запросив «Гетьмана», інших друзів заспівати на своєму великому концерті в «Україні». Називався він «Берег любові крізь роки», адже виступали разом із Лілією Сандулесою. Слава Богу, після довгих років колишнє подружжя творчо помирилося. Це достойні артисти. У них цікаві пісні, дуже гарний репертуар, люди їх люблять і скучили за обома.

Згадаю народного артиста України, співака, композитора Степана Гігу, котрий зараз у такому тренді! Сприймають його і молоді, а концерти відбуваються з аншлагами.

Перелік наших достойних, талановитих артистів може бути довжелезний, та чомусь українці їх мало бачили.

«Гетьманами» ми стали в Канаді. Коли в 1992 році були там на гастролях із Ансамблем пісні й танцю Збройних Сил України, у складі якого на той час працювали. Ансамбль тоді часто гастролював, із ним виступали й інші українські співаки. Був серед них і Павло Зібров. Разом із ним (тоді він і з гітарою виступав) громада Монреалю запросила до себе, аби окремо для неї виступили. Ми приїхали туди й побачили на афіші: «Запрошений співак і композитор Павло Зібров та вокальний квартет «Гетьман» ЗСУ». Хоч уже й рік до того виступали квартетом, але назви ми ще не мали, були в пошуках. А от канадійці нас так нарекли. Повернулися ми до України, теж були гастролі, поїздки — уже як квартету «Гетьман». Чинуші з Міністерства культури, почувши про те, почали казати: «Ой, та це ж назва якась така, не дуже… Ні-ні, хлопці, треба перейменувати. Співаєте ви непогано, навіть гарно, а от назва…» А ми ж знаємо, які тоді чиновники були, хто культурою керував — учорашні партійні та комсомольські діячі. Послухали їх та й поїхали далі «Гетьманами» гастролювати. Отак уже й 34-й рік гастролюємо.

Або ми, або вже ніхто. Інакше не бачити нам своєї України. Ото повивозять, як наших дідів-прадідів, у табори, на соловки, а тут поставлять якогось намісника, що танцюватиме так, як господарі накажуть. Ми ж бачимо на прикладі білорусі, що з того виходить. А в нас загалом усе буде набагато складніше. Ми ж бо не впали на коліна, не здалися, а боролися й боремося. І тільки Перемога нам потрібна. Тільки наша Україна потрібна, ну й, звісно, наша культура, наша українська пісня. Приємно, що люди почали вірити, почали бачити й усвідомлювати, що повинно бути тільки так, повинно бути в нас усе українським.