День святих мучеників Севастійських (22 березня) у народі називають «Сорок святих», «Сорочини» або й «Сороки». Встановлене воно в пам’ять 40 молодих давньоримських воїнів, уродженців Каппадокії (нині терени Туреччини), з війська гонителя християн імператора Лікія, які у 320 р. н.е. після відмови зректися християнської віри були кинуті у крижане озеро поблизу Севастії, яке за ніч вкрилося кригою. А щоб підштовхнути християн до зради, на березі постійно топили лазню. Зрештою один із воїнів не витримав тортур холодом, але на порозі лазні помер. Натомість один із римлян побачив, як ангели несуть вінки для решти мучеників, і знявши одяг, зі словами: «І я – християнин!» долучився до них. Усі 40 пішли з життя у великих муках, по тому тіла їх віддали вогню, і лише частина святих мощів уціліла.
В скарбниці народного досвіду знаходимо низку прикмет, пов’язаних із цим днем, де здебільшого фігурує число 40. Приміром, якщо 22 березня холодно, то, вважали, бути холоду ще 40 днів, а тепло – стільки ж триматиметься погожа погода. Разом з тим, за народними прогнозами, попереду ще могло бути 40 приморозків, бо «сорок святих іще можуть 40 лопат снігу кинути». Також вірили, що така сама погода буде й у Петрівку; коли ж цього дня дощило чи сніжило – навесні не сподівалися повені, а осінь мала бути сухою, лагідною. Натомість хмарна і морозна днина обіцяла швидке потепління.
Якщо весна була ранньою, цифра 40 надихала до праці сіячів гороху й маку, які мали надію на примножений у стільки разів урожай, а подекуди вже виходили в поле топтати ряст, аби весь рік бути здоровими й нового року дочекатися. Вчителі отримували від своїх школяриків по 40 бубликів «за добру науку», а на хлопців чекали 40 вареників від дівчат; тут привід для частування особливий – «щоб мороз любистку не побив».
А ще наші предки вважали, що цього дня з вирію повертаються птахи. Тож найпоширенішою обрядовою стравою, крім вареників, пампушок і пирогів із маком, капустою, квасолею, сушкою, були спеціальні булочки у формі пташок, які підвішували на деревах у саду, давали сусідам, а найчастіше – дітлахам, які бігали з ними, співаючи веснянки і «закликаючи весну». Десь цих пернатих називали «жайворонками», десь – «сороками» чи «бусликами» або й просто – «пташками». Кожний такий виріб мав дзьобик, крильця, хвостик; очі робили з калини чи родзинок. Господині могли випікати пташок, насадивши на невеличкі гілочки або на бублик, змащували медом, притрушували цукром.
Тож даруйте весняні надії своїм рідним і тим, хто тримає над нами мирне небо, й усім, кого хочете підбадьорити і порадувати. До речі, чому маємо обмежуватися одним днем? Влаштуймо весні тривалу зустріч, аж до Благовіщення і Великодня!
Ольга ГОЙДЕНКО.
