Людина народжується для щастя, для любові, для того, аби додавати й своїх, неповторних барв і до картини світу, роблячи його яскравішим, прекраснішим, добрішим. Цього чоловіка Бог обдарував усіма тими талантами і можливостями. Адже окрім хисту мистецького, на його долю випало продовжувати святу справу, розпочату ще в середині минулого століття батьком, великим художником, етнографом, музеєзнавцем Іваном Гончарем. Він був твердо переконаний у тому, що пропагуючи національну культуру, ми будуємо своє майбутнє, і все життя поклав на те, аби українці як нація мали майбутнє. Отож значною мірою завдячуючи цим людям сьогодні маємо унікальну можливість бачити справжню, правдиву Україну.
Генеральний директор Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара», художник Петро Гончар на порадницькій гостині говорив зокрема
ПРО МУЗЕЙ
Іван Макарович був за натурою хранитель, котрий все збирає, зносить, тягне додому. І не дай Боже, щось пропаде. А я все з хати виношу, роздаю. І тому відмовлявся свідомо, бо знав, що там потрібна інша людина. Хоча все, що він збирав, було цікаве для мене. Я цим захоплювався, розумів, що все це треба берегти, як зіницю ока. Але я бачив себе вільним художником-новатором, а психологія музейника видавалася мені консервативною. Проте коли запропонували людину на посаду вже державного «Музею Івана Гончара», зрозумів, що ідеологія саме музею Івана Гончара (домашнього) зникне, і той втратить свою особливість. Адже його музей був не тільки засобом повернути українців обличчям до своєї культури. Це був живий музей, що завжди відповідав вимогам часу.
ПРО ПРОФЕСІЮ
Моє життя складалося так, що, здається, було більше «хочу». Хочу — і роблю. Тому що професія художника (а може, мене ще й Іван Макарович так виховував), це для мене перш за все творча свобода. І тому та вся наука, якій треба вчитися, це заради того, аби бути вільним, тобто займатися улюбленою справою.
То чому я ж пішов у наїв, питаєте? Бо знайшов оцю форму, що забезпечує реалізацію мого погляду на світ. Тобто це така примітивність, первинність, зрозумілість. Але ж вкладаю туди свій зміст. І він містить такі монументальні, більш філософські, глобальні, як на мене, проблеми. Тобто я підводжу внутрішні глобальні проблеми до простого, дуже наївного бачення. Це як істина, бо істина дуже проста по своїй суті.
ПРО РОДИНУ
Ми з дружиною щасливі своїми дітьми. Ніхто з нас їх ніколи не повчав. Більше впливали, виховували власним прикладом. Водили на різні заходи, діти «варилися» в нашому оточенні. У нас же були вироблені якісь свої ідеали, тому спеціально нічого не вигадували. Намагалися навчити дітей тому, що самі вміли. Ніна — музиці, співу, я — малюванню. Хоча діти всі малювали, і Тоня теж. Вона в тому має талант. І могла б відбутися як художник. Мені навіть жаль, що змусили її піти в музичну школу, клас фортепіано, хоча все це тепер їй згодилося.
Травень, 2013 рік.
Повну версію порадницької гостини з Петром Гончаром можна прочитати в книжці “Порадницька гостина. Історії життя та успіху. 2006 – 2016”.
Автор і ведуча проекту «Порадницька гостина»
Тетяна Власюк.
