Можна зіграти артистові десятки ролей в кіно, театрі, отримати всі можливі звання й нагороди, але так і не стати справді народним і за кілька років бути просто забутим. А можна зіграти, бува, навіть небагато чи й одну помічену людьми роль — і стати справді відомим, справді народним, залишивши по собі значимий слід у мистецтві та в серцях людей. Саме так склалася доля нашої сьогоднішньої гості — актриси Маргарити Кринициної.
Той світ, що у вікні, — частинка Києва із сяючими золотими куполами Києво-Печерської Лаври, Видубецького монастиря, що потроху вже затуляється новобудовами, численні фото на стінах у невеличкій квартирі на 17 поверсі типового панельного будинку на Русанівці, спогади про минуле, про друзів, рідних, — це те, чим живе сьогодні Маргарита Василівна, котра понад 40 років тому подарувала усім нам незабутню Проню Прокопівну — героїню й досі улюбленого різними поколіннями фільму «За двома зайцями». Попри сьогоднішню самотність, слабке здоров’я, ця жінка не втрачає притаманного їй упродовж усього життя оптимізму й, звісно, почуття гумору.
ПРО ТВОРЧУ ДОЛЮ
Іноді повертаючись думками в минуле, я намагаюся знайти якісь помилки, неправильні рішення і, знаєте, знаходжу. Можливо, варто було пов’язати свою долю не з кіно, може, варто було більше думати про себе, тоді б і склалося все простіше, легше. Але… ні про що я не жалкую, ні за жодним прожитим днем.
Змалку прагнула бути своєрідною, не такою, як усі. Я читала вірші, дуже смішно вдавалися мені байки. Мене завжди вибирали на огляди художньої самодіяльності, навіть перемагала. Пробувала співати. Дуже хотіла танцювати (я ж змалку була худенька), але танцювати, як я зрозуміла, мене брати не хочуть. Та вийшло так, що все одно я стала артисткою, і не найгіршою.
ПРО РОДИНУ
Чоловік (відомий сценарист Євгеній Федорович Онопрієнко. — Авт.) від самого початку наших стосунків був проти моєї кар’єри. Сам він був цілком у мистецтві. Можливо, треба було відстоювати свої права на реалізацію, адже так багато хотілося ще зробити, і ролі часто пропонували. Слава Богу, дещо встигла зіграти. Та мусила вибирати між сім’єю і роботою. А на кому, як не на жінці, лежить найперше відповідальність за родину, її міцність, спокій? І я відступила. Попри все, прожили ми гарно, що називається, душа в душу. Я була щасливою. Відколи Жені не стало, у 1997 році, дуже сумую за ним, ніяк не звикну, що немає його поруч…
Коли Женя захворів, він наче аж із болем кинув мені таку фразу: «Коли ж ти вже навчишся захищатися?» Усе-таки хотів цього…
ПРО ФІЛЬМ «ЗА ДВОМА ЗАЙЦЯМИ»
Була молода й недосвідчена. І слухняна. Режисер теж вважав мене красивою, не відразу й погоджувався затверджувати на роль. А потім почали «ліпити» Проню: брови мої і вії загримували, а щоб збільшити ніс, засовували в ніздрі винні пробки — аж важко дихалося. Зате з’явився «французький» прононс. Випадково, не заплановано з’явився і зламаний зуб. Я втратила його перед зйомками, гризучи горіхи. Думала: все, виженуть з картини! Дивина, але режисеру сподобалося, і моя Проня ще «погарнішала». Зате мала що вислуховувати від чоловіка. Замість того, щоб прокинутися на ранок знаменитою, як кажуть про зірок, я прокинулася від крику чоловіка: «Як ти могла дозволити так над собою познущатися!» — шаленів він, відмовляючись навіть переглядати картину.
ПРО ДОБРО
Добрими бути треба. Я не уявляю, як можна гарно прожити життя без цього почуття. Без добра взагалі не було б життя. І слава Богу, що сьогодні воно й мене не обминає. Бажаю, щоб так міг сказати кожен із нас. Треба триматися і цінувати кожен прожитий день — чи то сонячний, чи то похмурий.
Листопад, 2004 рік.
Повну версію порадницької гостини з Маргаритою Кринициною можна прочитати в книжці “Порадницька гостина. Від джерел”.
Автор та керівник проекту Тетяна Власюк.
Мені поталанило запросити Маргариту Василівну на порадницьку гостину, я — встигла. Адже за рік по тому (10.10.2005 р.) вона покинула цей світ, прийшовши в нього теж жовтневого дня (7.10.1932 р.). Світла і добра їй пам’ять!
