«Усі дороги ведуть до людей», – писав свого часу Антуан де Сент-Екзюпері. Ось так людство вже тисячоліттями й перебуває у тій дорозі одне до одного. З добрими, благими чи ницими намірами та діями. Люблячи і ненавидячи. Допомагаючи і знесилюючи. Даруючи і відбираючи. Люди самі творять, змінюють соціальну реальність, роблячи її терпимою чи тяжкою, обнадійливою чи безперспективною.
Допоміг би нам тепер хто розібратися у нинішній українській реальності, у тому, що сталося і що буде з країною, з нами завтра, як жити далі? На що сподіватися від соціуму та й, зрештою, від самих себе. Бо у сучасних реаліях дехто й сам для себе неочікувано виявився непрочитаною книгою, відкриваючи у ній багато не лише хорошого, а, на жаль, і недоброго.
У пошуках відповіді на ці питання я звернулася до жінки, котра вже багато років вивчає все, що відбувається у нашому життєсвіті. Її думка – завжди затребувана, її прогнози – реалістичні. Наявність її прізвища у списку 100 найвпливовіших жінок України є абсолютно виправданою і зрозумілою. А ще вона – гарний, приємний співрозмовник. Отже – відомий український соціолог, кандидат філософських наук, директор Фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» Ірина Бекешкіна на порадницькій гостині говорила зокрема
ПРО УКРАЇНСЬКЕ
Українці терплячі. Дуже. Та коли вже терпіти несила – вибухають. Бо, скажімо, нації більш емоційні покричать, вихлюпнуть невдоволення та й заспокояться. А наш народ сопе, терпить, а потім такий «ух»! Але що потім? Зараз, з одного боку, нація консолідується, це очевидно. Ми з колегами багато їздили півднем, сходом країни. От нещодавно я була у Дніпропетровську, потім поїхала на могилу батьків у Нікополь, до того відвідала Миколаїв, Херсон. Це російськомовні міста. Стільки українських прапорів, прапорців, стрічок, як там, зараз і в Києві не побачиш. Бо у столиці — то даність, не треба виявляти свою ідентичність, вона зрозуміла. Коли було треба, ми всі теж ходили з українською символікою.
ПРО СОЦІАЛЬНУ АКТИВНІСТЬ
Люди стали набагато активнішими. Наскільки їх вистачить – це питання. Бо, як я писала після подій Помаранчевої революції, українці здатні на емоційний порив, але не дуже здатні на щоденну, буденну систематичну роботу.
А ота соціальна активність, про яку ми говорили, несе у собі, до речі, і певні так звані післямайданні небезпеки. Я багато тоді розмовляла з людьми на Майдані – а спілкування там було чи не найбільшим дефіцитом, їм хотілося виговоритися. Так от, однією з небезпек, як на мене, була у них така, знаєте, віра у прості рішення. Скажімо, «усіх геть». Ще одна небезпека – «Майдан назавжди». Треба, аби запрацювали звичайні механізми демократії, як усюди працюють в демократичних країнах. Їх загалом багато. Але реально люди сподіваються лише на вибори та ще – на мітинги, демонстрації. Але ж маємо розуміти, що не все можна вирішувати мітингами. Мало чомусь досі покладалися на такі форми, як робота в громадських організаціях, участь у політичних партіях теж, звернення до ЗМІ, в суди, збирання підписів стосовно тієї чи іншої проблеми. Це все те, що у цивілізованому світі працює.
ПРО ЛЮДСЬКІ ПОТРЕБИ
Ми – різні. Кожен перебуває на різних ступенях моральності. А моральність у тому, що для людини є якісь важливіші цінності, ніж, скажімо, босоніжки чи шматок ковбаси. За існуючою ієрархією, пірамідою потреб Маслоу, задоволення фізіологічних потреб знаходиться внизу, потім – потреба у безпеці, а на вершині – вищі цінності, моральність, самовираження, самореалізація.
ПРО МОЛОДЬ
Значною мірою ми взагалі повинні переосмислити ставлення до молодого покоління. Бо досі вважали його політично більш байдужим, тому що справді молодь менше цікавилася політикою, а більше була занурена у свої справи – бізнес, особисте життя, пошук роботи, дозвілля. Тому для неї готували якісь спеціальні проекти, аби залучити до політики, громадських справ. А виявляється, все не так, і коли треба, молодь раптом мобілізується, самоорганізовується.
ПРО ІНФОРМАЦІЙНУ БЕЗПЕКУ
Найперше – треба не бути легковірними, бо люди у нас дуже вже всьому вірять, особливо старші. Упевнені, якщо показали по телевізору чи написали в газеті – отже, правда. Зрозуміло, й дуже важко боротися з такою закономірністю у психології, як підкріплення позиції. Люди шукають те, що відповідає їхнім переконанням. Хвороба задавнена, але з нею треба боротися.
ПРО ДЕМОКРАТІЮ І СВОБОДУ
Демократія дає людині можливості. Чи зуміє вона ними скористатися – інше питання. Вірніше, можливості дає свобода. А демократія – це тип політичного режиму, де є свобода. Без демократії вона неможлива. Свобода дає можливість вибору.
Ніколи не треба втрачати віру у себе, свої можливості, сили. Може, це банально звучить, та все ж згадаймо жабку, що потрапила у глечик з молоком: вона била-била лапками, аж поки молоко збилося на масло, і врятувалася. Поки ми живі, завжди є шанс. Навіть із тяжких хвороб, буває, людям вдається виборсатися. І скільки Україна пройшла всього – ми вижили.
Серпень, 2014 рік.
Автор і ведуча проекту «Порадницька гостина»
Тетяна Власюк.
