З Анатолієм Говорадлом

У житті мені часто зустрічалися дуже цікаві люди. Серед таких був і наш сусід, котрий свого часу відбував термін у в’язниці. Він дуже гарно співав і грав на гітарі. Щовечора у дворі нашої п’ятиповерхівки, де ми жили з батьками, збиралася молодь і захоплено його слухала, під гітару разом співали. Нам усім дуже подобалося, коли виконував популярну тоді пісню «Лебедина вірність» Євгена Мартинова. Це настільки мене зачіпало за душу — його тембр, його спів, що захотілося й собі так.

Хоча загалом бажання займатися музикою з’явилося ще в шестирічному віці. Дуже добре це пам’ятаю. Попросив батьків віддати мене до музичної школи. Привели, там прослухали і сказали, що… не маю музичного слуху. З того приводу й досі жартую: це тільки в нашій країні можна стати заслуженим артистом, не маючи ні слуху, ні голосу.

Скажу те, що відчуваю. Слово «музика», як на мене, втратило свій глибокий зміст, музика перестала бути музикою. Справжня — та, що запам’ятовується, в першу чергу, та, що для душі. Все інше — то просто звуки, як, скажімо, для ніг, для танців. Сьогодні, й не тільки в Україні, а й загалом у світі, втрачено мелодію. І те, що я чую, моя душа не сприймає. Можливо, це пов’язано з моїм віком? Але ж коли слухаю талановиту музику якихось молодих виконавців, і вона мене зачіпає, розумію, що вік тут ні до чого. Тоді й запитую у себе: а чому ж мені подобається музика, написана п’ятдесят, сто, двісті років тому, якщо, кажуть, музичні вподобання — питання віку?!

Колись Толя Матвійчук написав, що зв’язок Говорадла й Гершензона — то як гримуча суміш. Діма, з котрим познайомилися у «Світязі», був дуже вишуканим і професійним у своїх аранжуваннях, мені вдавалися якісь мелодії. Й оцей такий тандем задовольняв мене на 200 відсотків. Добра від добра ж не шукають. А ще у «Світязі», до того, як він став дуетом, працювали музиканти вищого пілотажу, суперпрофесіонали. Потрапивши до колективу, багато чому в них учився. Адже не закінчував музичних вузів, і мої колеги були для мене як педагоги. Загалом, вважаю, найкраща освіта — то самоосвіта, коли людина бере те, що їй потрібно.

Василь Іванович, із котрим свого часу працював у гурті «Світязь» і про що залишилися найпрекрасніші спогади, дуже цікава людина й дуже високопрофесійна. Завжди досить серйозно ставився до того, що співає, — до мелодії, до тексту. Цьому можна повчитися в нього. А ще — тієї його поваги до публіки. Ніколи не виходить на сцену непідготовленим, завжди продумує, що скаже людям. Серйозно ставиться і до свого зовнішнього вигляду. Одне слово, професіонал із великої літери. І ті всі регалії, що має, цілком заслужені.

Свого часу Ян Табачник запитував нас із Дімою: «Господи, невже ви хочете, аби ваші діти теж стали музикантами?!» А я відповів, що професія музиканта — то певною мірою нагорода для людини, можливість отримувати справжнє задоволення від життя. Займатися треба тим, що подобається. А якщо бракуватиме грошей, завжди можна взяти в руки лопату й заробляти тут чи поїхати, скажімо, до Польщі.

Так, живу сьогоднішнім днем, живу своїм онуком Матвієм. Доньчин син тепер мій найкращий друг. Хоч йому тільки два з половиною роки, ще не розмовляє, та мені є про що з ним поговорити. (Сміється). Живу своєю музикою, коли який концерт планується, намагаюсь адаптувати її до сьогоднішнього дня. Минуле пам’ятаю, на майбутнє сподіваюся, а живу сьогодні.

Думати. І довіряти самому собі.