Відомий український музикант, лідер гурту «ТіК» Віктор БРОНЮК, котрий, як і багато його колег, вступив до лав Тероборони від початку повномасштабного вторгнення росії, ще з 2014 року вів активну волонтерську діяльність, всіляко допомагав ЗСУ. Займається тим і тепер, от тільки потреби армії, масштаби допомоги їй зросли в рази.
– Чи допускали ви, зокрема, і як історик за освітою, можливість такого повномасштабного нападу росіян? – запитую у Віктора, запросивши його днями до розмови.
– Історикам притаманно пильніше приглядатися до суспільних процесів, є багато подій, що їх насторожують, спонукають вдаватися до аналізу, розглядати причинно-наслідкові зв’язки, щось передбачати. Я розумів, що війна буде. Ми, на жаль, трохи розслабилися, нас багато років переконували, що нема з ким воювати, у нас немає ворогів. Навіть у 2014 році багато хто з моїх друзів, знайомих казав: «Та чого ви їздите на той схід, вони там самі розберуться, на фіга тобі та війна». На що я відповідав: «А ви не думаєте, що коли ми їх не зупинимо там, вони прийдуть сюди?» – «Та ні, чого це, те все так далеко від нас»…
Ще за кілька днів до повномасштабного вторгнення ми зібралися з дружиною, дітками і проговорили свої дії в разі війни, намітили, так би мовити, дорожню карту. Рідні не сприймали мого рішення: як це так, ми повинні кудись їхати, а ти залишаєшся?! Кажу: чекайте, а хтось же має захищати країну?! Ніякої паніки цього разу в мене не було. Бо в 2014 році те все дуже важко пережив, боляче було, відчував таку огиду до москалів. А після 24 лютого принаймні мав уже розуміння, що робити. І скільки ж людей приїздило до мене додому в ті перші дні – начебто штаб такий був уже, всі запитували: кажи, що нам робити, куди їхати Ну, що робити? Найперше, не панікувати. Відчуваєш, що можеш захищати – йди захищай країну, не можеш – займися волонтеркою, та навіть допоможи гуманітарну допомогу вантажити. Роби щось, не сиди. Оце важливо.
Відправивши свою сім’ю за кордон, я разом із командою почав з найнеобхіднішого – матеріально-технічного забезпечення нового формування – сил Тероборони. А згодом і ми з друзями до її лав записалися. Хоча на той момент, зізнаюсь, сповна й не усвідомлював, що таке Територіальна оборона. Напевне, як і більшість із нас. То вже згодом стало зрозуміло, що це такий новий рід військ Збройних Сил. Ось так, доєднавшись до цього війська, й по сьогодні займаюся забезпеченням, логістикою. Можна сказати, тим, чим і займався з нашим Благодійним фондом «Подільська громада», головою представницької ради якого є. Такий-от гуманітарний хаб. Роботи вистачає. Уже понад тисячу тон гуманітарних вантажів передали від перших днів війни.
– Досі й не дуже афішували свою діяльність.
– (Усміхається). Ну, може, ми й не виставляли гарних фото, селфі, не писали й не розповідали. Навіщо? Просто робили і робимо свою справу. Як на мене, ще буде час пофотографуватися. Про мене загалом мало хто знав, чим займаюся. Навіть діти про те, що служу в ЗСУ, дізналися, коли вже повернулися додому з-за кордону. Тим паче, специфіка моєї нинішньої роботи не дозволяє відкривати всі деталі, завдання, що доводиться зараз виконувати, трішки, м’яко кажучи, не підлягають фотографуванню десь в окопах. Але то важливі речі, потрібні для забезпечення комунікації та організації всіх процесів, щоб утримувати ЗСУ в боєздатному вигляді. Одне слово, кожен має бути на тому місці, де повинен бути. Можливо, своїм вчинком додав мотивації для вступу до війська іншим чоловікам, тим, хто сумнівався.
– Хто сумнівається, а хто намагається «відпетляти». На жаль, і такі є.
– Ще з перших днів дехто казав, що треба закрити всі кордони, інакше багато чоловіків просто втече з країни. Та не повтікають усі. А хто дуже хотів, то й так утік. Як до цього ставитися? Ну, так, страшно. Всім страшно. Хтось цей страх може перебороти, а хтось ні, когось навіть звук повітряної тривоги доводить до панічного стану. Не можу нікого засуджувати. Як і не можу прийняти таку поширену нині думку: ото хто де «накосячив» – в армію його, на передову! На сьогодні ЗСУ – це інституція з найвищим рівнем довіри в суспільстві. І не можна отак знецінювати цей рівень довіри, не можна.
(Продовження бесіди читайте в №39 газети “Порадниця” від 29 вересня 2022 року.)
Провела порадницьку гостину Тетяна ВЛАСЮК, головний редактор газети «Порадниця».