Уже з перших днів повномасштабного вторгнення українці показали свою єдність і готовність до спротиву ворогу. Митці теж стали до оборони – хто на фронті, хто долучившись до неї творчими проєктами. От як, скажімо, в соціальному відеопроєкті харківського режисера Тимофія Бінюкова «Тут немає байдужих», який реалізовує разом із Національною спілкою театральних діячів України. Наші актори, музиканти, громадські діячі читають твори українських та світових класиків і сучасників, аби підтримати моральний дух українців.
Відома акторка театру та кіно, народна артистка України Тамара Яценко вийшла до глядачів із віршем «Чистий можеш буть собою» зі збірки «Сад божественних пісень» Григорія Сковороди, 300-річчя від дня народження якого відзначатимемо цьогоріч у грудні.
– «…Бомб се місто не боїться, Ні підступності, ні стріл. Хитрих мін не застрашиться, Ні пожежі, ані стрільб»… Як же актуально звучать слова Григорія Савича, написані ним майже триста років тому, – цитую Тамарі Олександрівні класика, запросивши її днями до розмови, й дякую за участь у проєкті «Тут немає байдужих».
– Після 24 лютого байдужих і насправді не залишилося? Як відчуваєте, війна торкнулася кожного українця?
– Гадаю, що так. Не беру до уваги тих, хто чекав на «руській мір», отих колаборантів. На мою думку, вони такі ж нелюди, як і ті, що пішли на нас війною. Якщо вам так росія подобається, то чому раніше туди не поїхали?! Там такі простори, їдьте, живіть, насолоджуйтеся «руськім міром». Навіщо псуєте, загаджуєте собою наш український простір?!
– А ви були готові до такої повномасштабної війни?
– Ні! Абсолютно. Навіть подумати не могла, що подібне можливе. Бо то тільки безумний, хворий на голову може на те піти. Таких і близько до влади не можна підпускати. Знаєте, страшно від того, що в багатьох росіян зовсім немає серця. Як вони могли скотитися до такої жорстокості, ницості? Я ж колись навчалася в Москві, в Державному інституті театрального мистецтва (ГІТІС). Там до мене всі нормально ставилися. А тепер оце все жахіття в голові просто не вкладається. Зрозуміло, що не всі росіяни така сволота. Багато російських акторів кажуть, що їм соромно за свою країну. Але ж і мало хто з них протидіє. Страх панує над людьми. Бояться путінського режиму, тюрми, тортур від своїх же росіян.
— Хтось із тих колишніх колег озвався, підтримав бодай словом?
– Ні. Та й, може, на краще. Бо не знаю, як би з ними й говорила.
– Яким був ваш ранок 24 лютого?
– О 5-й ранку розбудив телефонний дзвінок моїх рідних, які сказали, що зараз за мною заїдуть. Спросоння не можу зрозуміти, чому, куди, навіщо. «Та ж війна почалася!»
– «Яка війна? Жартуєте?!» Їхати з Києва я відмовилася. А племінниця зі своїм чоловіком спочатку поїхали до батьків, у мою рідну Горенку на Київщині, ту, що неподалік Гостомеля. Невдовзі почався наступ на аеродром. І вони вирішили тікати далі. Добралися до Карпат. Мій брат відмовився їхати. Слава Богу, до нашого села рашисти не заходили, тільки бомбили нещадно. Страхіття було. Пересиджували люди в погребі. Просила брата, аби до мене в Київ їхав, теж не захотів. Бо в нього, мовляв, господарство, кізочки, перепілки. І вже коли у дворі вибухнуло та його партнера вбило, а сам відбувся легкими подряпинами, приїхав. Попросив сусідів, які залишалися в селі, підгодовувати кізочок. Тварини хворіли, не всі й вижили. 20 днів ми з братом і в Ржищеві перебули, куди нас запросили добрі люди. Там хоч спокійно, без повітряних тривог. А мій чоловік залишився в Києві, з нашими котиками. Коли повернулися, то брат ще трохи пожив у нас, бо в селі було небезпечно. Пізніше вже всі рідні почали повертатися додому.
Лиха окупанти накоїли багато. Мій племінник працює в Бучі стоматологом. Рашисти там у кабінетах усе погромили, порозстрілювали, цінні інструменти покрали…
– Переживали за цей час так звані емоційні гойдалки, піддавалися страху, паніці?
– Я весь час вірила і вірю в нашу Перемогу, а ще – молилася і молюся: Псалом 90, молитва при нападі ворогів. Але паніки в мене не було. Жодного разу і в укриття не ходила, навіть у коридорі чи ванній не ховаюся. Замість того молюся.
– До речі, текст Псалому 90, яким моляться у складні моменти життя, читачі наші попросили надрукувати. Кажуть же, що помічний дуже. Війна змінила щось у вашому світосприйнятті, ставленні до людей, самої себе?
– Загалом ставлення до ЛЮДЕЙ залишилося незмінним, усім бажаю добра. А ще з великою насолодою читаю і дивлюся, як наші Збройні Сили відбивають ворожі атаки. Це мені настрій піднімає. Рашисти своєю жорстокістю викликають в українців лють, ненависть, бажання помсти. Звісно, такого не робили б із ними, як вони з українцями коять. І цим також ми відрізняємося від них.
– Пам’ятаю ваші слова, сказані на порадницькій гостині далекого 2008 року: «Вчіться прощати – собі і людям». На теперішній день ключове тут – людям. Бо яке прощення тим, хто так нищить сьогодні українців та Україну?!
– Ні-ні! Для них може бути одне «прощення» – ліквідація. Але без такого насильства, яке вони вчиняють. Ця біда так об’єднала українців!
– Залишатися людиною за непростих обставин не завжди і не в кожного виходить.
– Слава Богу, з такими не знайома. Мене якраз оточують прекрасні, дуже позитивні люди. А негативних я не влаштовую. Ну, це в мене по життю взагалі так, що до мене не лізли ті, як називаю їх, «незадоволені життям». Таким завжди все не так, все погано, всім і всіма вони незадоволені. З такими не спілкуюся. А люблю людей, як то кажуть, на позитиві.
– Доводилося колись образи переживати?
– О, та я ж у театрі працюю. А коли актори ще й успіх мають, то їм і заздрять, їх і ображають. Особливо пам’ятаю, коли отримала звання народної артистки, не будучи заслуженою, то в мене стільки ворогів з’явилося. Зі мною і не віталися, і спеціально провокували, навіть під час вистав. Наприклад, не ті репліки кидали, аби мене збити з пантелику. А я витримала, все одно віталася і прощала. Звісно, образу відчувала. Але на все життя запам’ятала батькові слова: «Не то біда, якщо тебе ображають, а то біда, якщо ти когось образиш». І це допомогло мені вижити в театрі.
– Граєте зараз?
– Так, наш Молодий театр працює. Звісно, не весь репертуар граємо. Не всі ще актори повернулися до Києва. Дехто – на фронті. Наш молодий колега Віктор Стороженко захищає Україну, Олексій Тритенко.
– Багато людей нині ходить на вистави?
– Ви знаєте, тепер уже багато. Хоча, бувало, доводилося зупиняти виставу, коли лунала повітряна тривога. Усім пропонували спуститися в укриття. Але більшість глядачів залишилася в залі й чекала десь близько двох годин до відбою тривоги. А потім виставу догравали до кінця.
– Тамаро Олександрівно, якою вам бачиться наша Перемога?
– То буде напрекрасніше, найрадісніше, найщасливіше, найулюбленіше свято – велике українське свято, ні з яким іншим незрівнянне.
– Що порадите в теперішній час нашим читачам?
– Дружити, ще більше об’єднуватися. Треба, щоб люди розуміли одне одного, любили, вміли радіти життю. Попри все. Ось днями у мами моєї колеги акторки Олени Узлюк був день народження, і я вирішила особисто її привітати. Боже, скільки було несподіваної радості! Даруйте собі та людям відчуття радості.
Звичайно, найголовніше зараз – знищити рашистів разом із їхнім вожаком. І ми по-чесному ведемо війну, ми по-чесному перемагаємо. І допомагаємо, хто чим може. Дівчинка, котрій допомагаю у професії, називаю своєю ученицею, і вона успіхи робить, розповіла, що її брат сам попросився на фронт, сказав, що інакше не може. А вона сітки плете. Мама їхня, ветеринар за фахом, волонтерить, тваринок рятує. А хто копійкою якою допомагає, хто молитвою. Одне слово: хто чим може, аби дочекатися нам усім Перемоги.
– Бо й насправді: байдужих тут немає!
Провела розмову Тетяна ВЛАСЮК, головний редактор газети «Порадниця».
