Коріння гуцульської коляди сягає сивої давнини. Без неї не обходяться різдвяні свята. Розпочинається біля сільських храмів на Різдво. Колядники, переважно чоловіки від малого до старого (їх іще гуцули називають колядницькими партіями), до свята готуються заздалегідь: поновлюють реквізит, вчать нові тексти колядок, репетирують. Обирають керівника, якого називають «березою».
А на Різдво збираються у сільських храмах, де після святкового вранішнього богослужіння священики благословляють їх на щасливу коляду, а ті, перш ніж вирушити в дорогу, демонструють своє колядницьке вміння перед численною сільською громадою.
Колядують аж до Водохрещі. Протягом усіх цих святкових днів колядники обов’язково мають завітати у кожну гуцульську оселю в кожному селі, кожному присілку, аби сповістити новину про народження Ісуса Христа. Прихід коляди до гуцульської хати – велика подія в родині. До неї готуються, з нетерпінням очікують як малі, так і старі. Не дай Боже, щоб пропустити когось.
– Гуцульська коляда має свої закони, звичаї, традиції, – розповідає голова Громадської організації Всеукраїнського товариства «Гуцульщина» Дмитро Стефлюк, – протягом усіх днів колядники мають дотримуватися багатьох заборон, не вживати спиртного, не лихословити. Всі зароблені за коляду кошти передають на потреби храму. Колядують переважно під музичний супровід скрипки. Голос скрипки, переливи дзвіночків супроводжуються танцювальними рухами чоловіків з бартками (гуцульськими топірцями), які ті підкидають догори, що створює неповторну атмосферу.
Це незабутнє дійство. Місцеві його ще називають «гуцульський плєс». Таку коляду варто побачити на власні очі.
Михайло МАЗУР.
Фото автора.
