Ідучи до Національного театру імені Франка, ви неодмінно побачите його. Дощ, чи сніг, а чи світитиме сонце, – Микола Яковченко сидітиме на бронзовій лавці в театральному скверику, тримаючи скручену в дудку так само бронзову газету, і вірний песик його на ймення Фанфан буде біля ніг. А на вільному місці, сівши поруч, можна буде сфотографуватися «з самим Миколою Яковченком», тільки бронзовим. От уже 20 років, як до 100-річчя актора тут встановили цю скульптуру Володимира й Олексія Чепеликів та архітектора Володимира Скульського. А невеличка табличка на лаві з двома датами нагадує: у ці дні Миколі Яковченку було б 120.
Народився він 3 травня 1900 року в Прилуках на Чернігівщині. Мати – господарка, батько – торговець рибою, але з корінням донських козаків; окрім Миколи, в родині ще четверо. Особливо тепло згадував бабусю, яка називала малого розбишаку колоритним слівцем – «гицало». Міське училище, програма якого дорівнювала 4 класам гімназії, закінчив посередньо, через що далі «світила» лиш єврейська гімназія, тож згодом жартував про свою освіту – «чотири класи й калідор»…
Уперше зігравши на сцені аматорської театральної групи ім. Антона Чехова, потім змінив її на театр Пилипа Хмари. Гнат Юра запросив 27-річного Миколу до Київського українського драматичного театру ім. Івана Франка, одразу давши роль у виставі за Шекспіром, яка мала великий успіх. Водночас із першим професійним визнанням прийшло й одне на все життя кохання. 31-річний Яковченко бере шлюб із 21-річною колежанкою Тетяною Євсеєнко.
Після вимушеної «ротації» кількома театрами Гнат Юра зустріне його 1934-го жартівливим: «Повернувся, блудний сину!» За доби Олександра Корнійчука він – актор вищої категорії. Восени 1939 р., позбавлений броні, піде на фінську війну, втративши й цю посаду. Та згодом у потязі випадково зустріне Корнійчука – і той умовить актора повернутися. Під час Другої світової виступає у складі фронтових театральних бригад.
Наприкінці війни родина отримує 2 кімнати в комуналці «акторського» будинку біля театру. Живи й радій – аж раптом лихо: у 35-річної дружини виявили саркому останньої стадії. Менш ніж за рік актор залишився й за тата, й за маму для Іри та Юнни, яким лише 14 і 9 років. До кінця своїх днів Яковченко так і не оправиться після втрати коханої – й усе частіше, аби притлумити біль душевний, вдаватиметься до «послуг» безвідмовної оковитої. Керівництво театру, як і обидві доньки, намагалися вплинути на актора, той щоразу каявся, обіцяв виправитися, але… ситуація знову повторювалася, і до театру його не раз повертали на особисте прохання Корнійчука. Власне, тоді й виникло чимало комічних оповідок про Яковченка. Утім, він завжди почувався актором.
– Йому вистачало пари очей, і він одразу починав грати, щось розповідав, якісь історії про себе, про колег… Весь час він створював навколо себе тепло, радість, життя і свято, – згадував народний артист України Олексій Петухов.
Від початку Яковченку пропонували переважно комічні ролі. Хто ж не пам’ятає Довгоносика у виставі й стрічці «В степах України», Трандалєва у «Мартині Борулі» (1953) чи Сірка в фільмі «За двома зайцями» (1961)?! Понад 200 ролей на сцені й 55 – у кіно зіграв актор. Його порівнювали з Фернанделем, Параджанов вбачав у ньому українського Чарлі Чапліна, а кінорежисер Іван Пир’єв, запросивши на роль, заборонив користуватися гримом; мовляв, таку зовнішність «Бог дає раз на сто років – і то на Великдень… ти у нас просто Жан Габенко якийсь!» Відтоді актор перед виходом, поглянувши в люстерко, часом злегка ляскав себе по обличчю: «Ой, ти – мордяка моя, годувальниця ріднесенька!» Та мріяв про роль… Отелло…
У ті роки увагу киян часто привертала упізнавана постать Яковченка, у завеликих черевиках і з песиком Фанфаном на довгому повідку. У театрі ж йому так аплодували, що колеги прагли вийти на сцену раніше за нього. Попри талант і популярність, «найнародніший серед усіх заслужених і найзаслуженіший серед усіх народних», як казав про нього Микола Зарудний, офіційне звання народного артиста УРСР отримав лише в 70 років. Та що ж? «…Я маю щасливу вдачу: лихе забуваю, добре пам’ятаю. Комедійний актор мусить бути оптимістом».
Його не стало у вересні 1974 року внаслідок перитоніту: «швидка» понад годину возила містом актора з нападом апендициту. Вже на каталці жартував: «Клоун пішов на манеж…» Для некролога довго шукали фото з серйозним виразом обличчя. Зрештою на єдиному знайденому довелося… домалювати костюм і сорочку…
Підготувала Ольга ГОЙДЕНКО.
