Марина Соботюк: “На українській землі мають зростати українські зерна”

Вже 10 років організовую державні проєкти, які популяризують Україну, — їх понад 30. Це, зокрема, й «Українські амазонки», «Характерник» і соціальний проєкт «Запроси мене з війни», стрічки про Україну «Дякую» та «Смачного» для закордонного глядача, інші.

Особливо пишаюся внесенням українського борщу до Списку культурної спадщини ЮНЕСКО. Після того з Євгеном Клопотенком, який є ініціатором цього і з котрим заснували «Інститут культури України», вже проїхали десь 17 країн, провели більше 40 званих вечорів, бачимо, наскільки світу цікаві ми — як культурна, традиційна нація. Яких звичаїв дотримуємося, які традиції плекаємо, що їмо. Загалом — хто ми такі є. Дуже відкритий на нас попит у світі — дізнаватися про українців як про окрему культурну націю. Саме культурну. Тому навесні цього року наша ГО «Інститут культури України» подала до Списку нематеріального культурного спадку людства ще й «Традицію Щедрого вечора в України».

Знаєте, відчуваю в собі сили показати світові масштаб. Як комунікаційна менеджерка (це моя основна професія, працюю в сфері комунікацій) навчилася подавати в світ важку тему через культурні проєкти. Так було і з борщем, культура приготування якого вже захоплює світ. І через нього, зокрема, нас пізнають як цікаву, смачну та історичну націю.

Чому згадала саме про борщ? Бо дуже хочемо зробити світове шоу «Борщ» спільно з Євгеном Клопотенком. Рік уже живу з цією думкою. Така моя мрія. Чому саме шоу? Бо війна болить нам, українцям, і намагаємося все подавати в рамках більш строгих комунікацій. А світові треба подавати важкі теми через шоу-проєкти, бо іноземці так легше сприймають, до них так легше достукатися, їм цікавіше нас дивитися. Покажемо їм своє шоу «Борщ», залучивши наших найкращих режисерів, дизайнерів, інших партнерів, аби весь світ про це говорив. Відчуваю, що ми вже на шляху до того, аби збирати команду і реалізовувати свій задум. Досі всі наші задуми здійснювалися. Тому через цей уже «підсвічений» нами у світі елемент — про борщ там уже знають — можемо зробити зараз другу хвилю комунікацій і закохати світ у себе через їжу. Щоб нас сприймали і «читали» через борщ всю нашу історію.

Традиції Щедрого вечора на території України є унікальними. Якщо Коляду, святкування Різдва Христового зустрінеш і в інших країнах, то щедрування побутує у нас в унікальному прикладі й означене певними атрибутами. Наша Традиція відбувається у формі так званих новорічних обходів, має довгу історію та сягає корінням у дохристиянські часи. Це і звичаї готуватися до Щедрого вечора, Маланка, перевдягатися — «водити козу», щедрувати. Збиратися родиною за столом, на якому мають бути обрядові страви, неодмінно — щедра кутя. Це і наша щедрівка, і «Щедрик» Миколи Леонтовича, який знає увесь світ як «Carol of the Bells».

Ми хотіли показати, чим ще вирізняємося з-поміж інших у світі, і дуже сподіваємося, що ЮНЕСКО прийме Традицію Щедрого вечора в Україні. Тому що зараз вся українська — як матеріальна, так і нематеріальна — культурна спадщина під загрозою знищення. Бо щодня ворог хоче відібрати наші території й нашу ідентичність разом із ними. Ця імперія хоче просто поглинути нас.

Обґрунтовую свою відповідь як людина, котра вже досліджувала цю тему в рамках діяльності нашої громадської організації. Але тут важливо дати зрозуміти, перед тим, як висловити свою думку, що у світі можемо запам’ятатися найбільше, ідентифікуватися за якимись яскравими своїми культурними кодами. Бо це те, що запам’ятовується найлегше. Сама тема нашої ідентичності в межах України дуже обширна. Найперше, це — наша територіальна цілісність, наші кордони, національні символи, наш прапор, герб, Гімн. Але щоб пояснювати за кордоном простою мовою, хто є українці, то, як молода українка, котра насичена цією темою, сказала б дуже просто. Українці — це ті, котрі говорять українською мовою, у яких державний національний бренд — військовий, захисник, який відвойовує нам цю ідентичність. Що маємо свою територію у таких-то кордонах. Маємо жовто-блакитний стяг, тризуб. Що наша національна їжа — борщ (треба щось одне називати, аби легко запам’ятовували). Що наш національний стрій, одяг — вишиванка. Що в нас є унікальні традиції, зокрема Традиція Щедрого вечора. Тобто взяти один найяскравіший момент, як правило, культурний. Бо дехто каже: а чому не ті чи інші ідентифікатори, чому не те й те? Треба брати найунікальніше і пропагувати його. Не все одразу. Коли в світ подавати — то саме яскраве. А в межах України вже українці самі мають більше пізнавати себе як нація, свою ідентичність. Опрацювавши щонайменше 200 матеріалів науковців, котрі писали про ідентичність, можна визначити як мінімум 12 складових ідентичності. Частину з тих пунктів я назвала. Але є ще й сучасні приклади, маркери. Це, зокрема, наша диджитальність. Україну зараз пізнають у світі як дуже диджитальну націю. Це — маркер, сучасний. Не ідентичність. Ідентичність — те, що вже корінням проросло, як мова, наприклад. Те, що історично сформовано.

Коли працювала радником Міністра інформаційної політики, ми проводили рік української мови в Україні, і робили дослідження, як же подавати українцям мову так, аби це не стало актом агресії, не призводило б до її знецінення, відторгнення. І тоді, і тепер лишаюся при думці, що мову не можна нав’язати, не можна примусити нею розмовляти. До неї можна тільки прищеплювати любов. Те, що зараз бачу в Україні, й серед більшості своїх друзів, знайомих, — усе ж таки приходить усвідомлення важливості розмовляти українською. І це вже хороший показник. А що деякі не до кінця те усвідомили, то ми ще не змогли залюбити їх в українську. Чи повинні це робити? Очевидно. Ми повинні заряджати собою, власним прикладом спонукати розмовляти інших українською. Просто, як посіяти такий хороший вірус. Що цьому сприяє? Цьому сприяє, коли на весь світ, на «Євробаченні» наші дівчата співають українською мовою, і пісня та, кажуть, проймає аж до мурах. Цьому сприяють різноманітні фестивалі. Написання українських книжок. Цьому сприяє підтримка інфлюенсерів, блогерів, котрі говорять українською. Цьому сприяє україномовний контент у всіх соцмережах, на телебаченні. Що не сприяє і відштовхує українців сьогодні від мови? Це все ж таки агресивна поведінка декого з нас, бо нам же те дуже сильно болить. Мені дуже болить. Коли йду в якийсь державний орган влади і чую, що там говорять російською, просто фізичний біль відчуваю. Але попри все люблю українців, хоч би якою мовою говорили. І сприймаю їх, і не засуджую. Але в душі мені це все дуже болить. Розумію, що моє завдання як громадської діячки — знайти таких однодумців, лідерів, і закохати їх в нашу рідну мови.