Їй щойно, 16 липня, виповнилося 82. Й 62 із цих років вона віддала театру та кіно, даруючи багатомільйонним прихильникам свій талант, своє небайдуже серце. І продовжує дарувати, граючи у виставах доньки, режисера Катерини Степанкової, які збирають тисячні зали по всій Україні, і там, на сході, — теж. І у свій день народження вона виходить на столичну сцену зі спектаклем «Схоже на щастя».
А її «Свідоцтво про життя» багато про що може розповісти. Горе вирило в душі цієї жінки таку глибоку яму, що, здавалося б, годі з того вибратися. Та вона живе, працює, творить, допомагає і надихає — наша незрівнянна, неповторна Ада Роговцева. Так хочеться, аби в неї було все для людського, творчого щастя. Їй так багато людей, так щиро того бажають, що має неодмінно здійснитися. Багато світлих днів і років Вам, дорога Адо Миколаївно!
А читачів “Порадниці” запрошуємо до її слова, до її думки, висловлених нею на нашій порадницькій гостині.
ПРО ПОЕЗІЮ, АКТОРСТВО ТА ІДЕОЛОГІЮ
Свій перший вірш я написала ще в 5 класі, коли Сталін помер. Це було загальне велике горе. Таке незрозуміле й урочисте коїлося довкола, і от щось у мені зародилося. Ми всі ходили з траурними пов’язками, роздавали їх людям, а на тих, хто не хотів брати, ще й «шипіли». Свій вірш читала перед усією школою, на загальній траурній лінійці. І через те, що всі заворожено слухали мене, я вперше звернула увагу на свої акторські можливості — що ось так можу впливати на людей.
… Я ж була відмінницею. Коли до інституту вступала, то отримала лише одну четвірку з якоїсь комуністичної науки — переплутала пленуми ЦК КПРС. А потім у театрі жодного разу не була на партійних навчаннях — то було образливо для мене, принижувало мою гідність. Не могла того стерпіти. Але все одно доводилося принижуватися, бо змушена була писати записку, що самотужки вчитимуся. Це я до того, що було важко. Та ідеологія багатьом міцно у мізки залізла.
ПРО ВИПРОБУВАННЯ СЛАВОЮ
Я отримала звання заслуженої артистки України у 23 роки. Це було моє перше випробування. Зі мною поруч працювали надзвичайно серйозні, талановиті люди, котрі досі того звання не мають. І якщо ти дурна, купатимешся у тій славі, дуже сумнівній славі. А якщо в тебе є хоч трішки розуму — усвідомлюєш, що тобі дається великий аванс, по-перше, а по-друге, що це — образа тих, хто вже заслужив на той час. Усі одержані мною звання і нагороди я розцінювала тільки як аванс. Ні, безперечно, була вдячна, а коли одержала звання народної артистки — то просто щаслива тим. Бо це був захист. До 40 років набралося всього, всіляких людей, недоброзичливців, а народній уже й нічого не зробиш, не вкусиш так.
ПРО ТЛІННІСТЬ МАТЕРІАЛЬНОГО
Настільки воно нетривке, відчуваю те дуже. Мені хочеться, і я до того звикла, робити подарунки, дбати про когось, та не маю зараз такої можливості. Це страшенно пригнічує і принижує. Тобто не те, що в тебе мало, а те, що немає, аби віддати, подарувати, щоб розрадити, допомогти. Мене покликали на одну телепередачу, але змушена була відмовитися. Хлопчику, її героєві, потрібні були гроші на операцію, а люди думають, що в мене вони є. Якби мала з чим — неодмінно прийшла і віддала б. А якщо у мене їх немає — не маю права там базікати.
ПРО ВІК, ЕМОЦІЇ ТА КНИЖКИ
По-перше, з віком емоції уже стишуються, це природно. По-друге, вже не можеш зазіхати на те, що не здатен «прожувати», добігти туди, куди хотілося б. Тобто вік сам по собі дає багато-багато обмежень і розумненько-розумненько обертає тебе… на твою душу. А там — простори безмежні. Я от собі постійно ставлю якісь запитання, бо й досі читаю дуже багато розумних книжок…
Здавалося б, за життя і прочитано мною багато, і начебто й не так вже потрібно читати, бо багато чого знаєш, і про отой сенс життя теж. Та все одно — без книжки неможливо жити. Це така робота — не тільки розуму, а й душі. Вона і збагачує, вона щось підказує, дає розраду. А потім, коли безсоння — то треба читати. А там, дивись, і ніч мине. На сон і кількох годин вистачить. Я коли зустрічаюся з людьми, котрі не читають книжок, дуже дивуюся: а як же вони живуть!?
ПРО МАТЕРИНСТВО І ДІТЕЙ
Коли я прийшла в російську драму, то актриси театру не мали дітей. На той час це ще було законом. І дуже розумним, до речі. Тобто, з одного боку, не можна бути повноцінною людиною, творчою жінці, якщо вона не спізнала материнства. Правда? Бо воно робить її людиною. А з другого, відповідальність, що лягає на жінку-матір. Якщо вона плідно, багато працює, то не може повноцінно виконувати свій материнський обов’язок. Якби тоді були няньки, мамки, ліцеї, можна було б якось керувати процесом виховання і спілкування зі своїми дітьми, даючи їм щасливе дитинство, не обділяючи їх своєю, маминою увагою… Колись дуже далеко, на Уралі, десь у татарському містечку потрапила під зливу. На руках — маленька Катерина, їй рік. А я несу її на зйомки. Просто в калюжі впала на коліна і кажу: «Господи, прости мене. Що я роблю, куди її тягну…»
Вони пройшли зі мною усе, діти… Я дуже багато їм не додала. Катя маленькою писала у шкільному творі: «Мама працює — ми її друзі, коли мама вільна — вона наш друг». А вільною я майже не була. Якось їхали ми з чотирирічною Катею поїздом у Крим. У купе спального вагона ми вдвох — одна навпроти другої. Вона на мене так дивиться… «Катрусю, що таке?» — запитую. «Мамо, а ти що, будеш тільки їхати?!» Дитина не могла зрозуміти, що мама може нічого не робити. Бо мама або працює в театрі, як несамовита, або бігом у хату — і ну крутитися, щоб прибрати, нагодувати, і собі щось випрати, на репетицію приготувати… Це ненормальне життя. Для своїх дітей хотіла б іншого. Звичайно, багато чого з Костею Петровичем змогли їм дати. Подарували визнання мови рідної, коли це ще сприймалося по-іншому. Вони закінчили українські школи, вони знали українські пісні, український фольклор. Вони спілкувалися з Іваном Миколайчуком, Ніною Матвієнко, Юрієм Якутовичем, тобто знали кращих людей. Але водночас багато не додали. Я їх кидала у своє доросле життя. Я мала, впевнена у цьому, подарувати сину Кості професію оператора. Я повинна була зупинити своє життя і зробити це… Ми не зупиняємо своє життя заради дітей, коли це потрібно. То мій гріх великий перед Богом. І для Каті — так само. Тому що для такого інтелекту, такої високої освіти, як у неї, я мала зробити все, щоб цьому був вихід. Щоб більше було самореалізації.
Якщо дітям важко у дорослому житті, то 99 відсотків провини батьків.
ПРО СПІВЗВУЧНІСТЬ У ШЛЮБІ
А ми з Костем Петровичем майже ні в чому не були співзвучними. Хіба в тому, що він не знав жадоби ні до чого, міг віддати останнє, ще й моє останнє прихопити, і я — так само. Це вирішальне у спільному житті — якщо в людей немає жадоби. Мріяв колись подарувати мені на 40-річчя прикрасу якусь. Довго збирав гроші, а коли настав день народження — приносить конверт: «На, це тобі гроші. Я оце збирав-збирав, вийшло лише на півкаблучки з діамантом». (Усміхається). Так ті гроші й розійшлися. Бо їх у нас ніколи не було багато, й вони не лежали, завжди на щось треба було віддати. Отаке прохолодне, я сказала б, ставлення до матеріального вирішує дуже багато. Це по-перше. А друге — книжки. Ми ж читали як! Книжка ходила від нього до мене, від мене до нього, обмінювалися думками, враженнями, й завдяки цьому мали величезний спільний інтелектуальний світ. І так було все наше життя.
ПРО ОСТАННЮ РОЗМОВУ З ЧОЛОВІКОМ
Найкраща моя розмова з ним була в останню ніч. Його труна стояла ось на цьому столі у великій кімнаті, і ми лишилися вдвох… Здавалося, годинникова стрілка оберталася з шаленою швидкістю. Коротшої ночі, як мить одна, у моєму житті не було. Бо знала, що — остання, і востаннє ми вдвох. Я тоді з ним весь час говорила, і ми попрощалися. Без слів…
А так дуже важко спілкуватися з людиною, знаючи, що її скоро не стане, а ти мусиш триматися сам і тримати її віру. Якось прийшла до Костя Петровича в лікарню (ми ще й самі не знали, що помре; це сталося 22 липня). А то була весна, цвіла яблуня чи вишня під вікном, і телевізор йому принесла, і сама була така весела, і вбрання на мені було якесь весняне. Одне слово, все по-весняному. Я його наче отак весь час підтримувала, а згодом пішла. Йду і думаю: щось неправильно… І так мені стало тоскно, що на другий день прийшла до нього і ми вдвох проплакали години зо дві. Й оце йому було потрібно.
…Просто вголос, удвох, у палаті ми плакали. Розумієте? Оце справді розмова. Нічого не можна відкидати. Треба дійсно все зробити для хворого, для людини, котра відходить. Усе, що можеш. А так — прибіг, накидав чогось і пішов у своє життя… Треба лишити по собі відчуття того, що без нього тобі неможливо, що у тому твоєму житті все погано, бо — йому погано.
ПРО ЄДНІСТЬ
Наша Леся Українка ще зовсім молодою написала:
На шлях я вийшла ранньою весною
І тихий спів несмілий заспівала,
А хто стрічався на шляху зо мною,
Того я щирим серденьком вітала:
«Самій недовго збитися з путі,
Та трудно з неї збитись у гурті”.
Оце мені бачиться отією нашою, українською «драбиною», що веде вгору. Коли стрічаються люди, які й плече підставлять, і руку простягнуть, і не покинуть замерзати, і розрадять.
ПРО СПІЛКУВАННЯ З МОЛОДИМИ
Знаєте, для людини у віці важливе спілкування, особливо ж потрібно спілкуватися з друзями своїх дітей, онуками, правнуками. Адже вони дають життя. За всіх часів молодь — це найкраще, що є у людства.
Підготувала Тетяна ВЛАСЮК,
головний редактор газети «Порадниця».
