Рік на рік не схожий, кажу собі, вдягаючи теплі рукавички. Та хоч би що там за вікном, – календар стверджує: час зими вичерпано! Хоч «перший дзвіночок» для мене цьогоріч пролунав іще в середині лютого. Вийшла на вулицю, а повітря – хоч пий його, а хоч ріж скибками. Хіба цей аромат із чимось сплутаєш?! І ще помітила: бузок уже чекає на листя, його зеленкуваті зародки обережно визирають крізь порепані темні кожушки. А поряд – вишневі бруньки бубнявіють. І хто скаже, що це спричинило: тепла зима чи її правонаступниця – весна?
А холоднючого недільного ранку сонце насиченого густо-рожевого кольору так визирало з білохмарних покривал, що подумалося: чи не змерзне? Та за мить із висоти на ще сліпучі снігові замети і ранніх перехожих вже полилася осяйна позолота, наче заспокоюючи: не тривожся, ось воно я, уже зійшло і навіть грію! Скільки того тепла, та коли твоє обличчя обережно торкає промінь, – мимоволі всміхнешся. І чомусь стане легше на серці, попри все й усупереч усьому. Ми-бо, наче антени, інтуїтивно шукаємо позитиву для душ і очей. У природи його предостатньо, для кожного – свій.
Весна підсвідомо – завжди пора очікування: сонця і тепла, квітів і пташок. Очікування яскравих первоцвітів і розкішно-смарагдової трави, які змінять білий, тьмяно-зимовий простір, крилатого щебету й співу – замість тиші порожніх гніздечок, розквіту – після занепаду. Ці зміни засвідчують плин життя, його силу і безкінечність. Після скрутних зимових часів світ сподівається на краще, – може, тому нам у ці дні так мріється і віриться?
– Ось бачиш, життя триває, і ти тому свідок, – промовляє до тебе кожна брунька. Так хочеться вірити їй, як і в те, що життя і любов потужніші за їх антиподів, що кохання здолає все і що добро переможе. І тому – з весною нас!
Ольга ГОЙДЕНКО.
