Новорічне свято бере свій початок іще з часів існування найдавніших народів-хліборобів (у нас такими були трипільці), які вшановували культ Сонця, бо саме від нього найбільшою мірою залежить майбутній урожай. Отож, напевно, у найкоротший день року первісні люди неабияк лякалися, що сонце може зникнути назавжди, тому розпалювали багаття, запалювали факели, вірячи, що таким чином додадуть сонцю сил для відродження, омолодження.
Тривалий час у Київській Русі Новий рік святкували двічі: 1 березня і 1 вересня. На те були свої і «не свої» причини.
1 березня – це прихід весни, коли все оживає, відроджується (сонце так само «молодшає»). Спочатку воно було суто язичницьким святом. Але згодом, з прийняттям християнства, за церковним календарем дата виявилась приуроченою до римської традиції святкування Нового року. Вона подарувала нам ще й традицію запалювати вогні на новорічних ялинках. За часів Київської Русі запалювання вогнів як пережиток язичництва стало обов’язковим елементом у прагненні випросити в духів, божеств щедрий майбутній урожай.
1 вересня – так званий «цивільний Новий рік», виникнення якого пов’язане з тим, що цього дня Цар нібито вершить суд. 1 вересня (за новим календарем 14 вересня – на свято Симеона Стовпника) – початок нового церковного року. Однак не забуваймо: у давнину відзначали ще й свято врожаю і розпочинали ярмаркувати. Ялинки, інші дерева, не зрубуючи, прикрашали, але не тільки барвистими стрічками, а й овочами та фруктами з нового врожаю. Запалювали свічки, бо дня вже помітно меншало.
Поволі всі європейські народи Новий рік почали святкувати 1 січня. На теренах України воно було запроваджене 1700 року. Щоправда, на Західній Україні – значно раніше.
Для українців споконвіку традиційним символом Нового року вважали не ялинку, а дідуха, виготовленого з першого зжатого снопа хлібних злаків (жита, пшениці). Слово «дідух» має давнє язичницьке походження чи, радше, коріння. Неважко здогадатися, що йдеться про дух діда, дідівський дух – символічного репрезентатора роду-родоводу. Тож традиційно в нашого народу був високо розвинений культ пращурів. У кожній українській родині поіменно знали і шанували всіх попередників до сьомого коліна, молилися за їхні душі (тих, хто відійшов у Вічність), доглядали могили, молилися за здоров’я сущих. І це часто були сімейні молитви, що мало неабияке виховне значення для молоді. Дідух привносив у родину святковість, затишок, урочистий, піднесений настрій. Тепер його здебільшого ставлять у світлиці перед Різдвом Христовим на Святий Вечір.
Але ялинка – це також добре! Особливо для дітвори, коли під деревце кладуть подарунки і запевняють, що це від святого Миколая чи Діда Мороза…
Тарас ЛЕХМАН.
