Їм аплодували у місті і селі, в Україні і в різних зарубіжжях. Пісня їхня сягала найвіддаленіших куточків планети, торкалася серця людей різних національностей, розповідаючи про душу досі не знайомого народу українського — щиру, відкриту, красиву.
А чи ви чули, як співає могутній хор, чи бачили, як керує ним диригент? Чи щасливилося переживати ті хвилюючі моменти, коли пісня — наша українська, народна, збурює почуття, змушує тужити, а чи радіти, ще довго не відпускаючи від себе потому, як змовкли останні слова, стихли заключні акорди?
Коли так, отож і ви долучені до справжньої пісенної скарбниці нашої країни, котра чи не найкращою квіткою вплетена у вінок всесвітньої культури. І не була б вона такою красивою та барвистою, аби не Національний заслужений академічний український народний хор імені Григорія Верьовки та його незмінний упродовж 50 років художній керівник, головний диригент Анатолій Авдієвський.
Навіть якби не бралася перечисляти найголовніші звання та нагороди Анатолія Тимофійовича — Герой України, народний артист, професор, академік, лауреат Державної премії СРСР і Національної премії України ім. Тараса Шевченка — то, впевнена, наші читачі й без того знали, що на порадницькій гостині людина, котрою може і має пишатися Україна.
Запросити Анатолія Тимофійовича на гостину мріялося давно. Та справа то була не з легких, бо, як і кілька десятків років тому, він завше у творчих дорогах — з хором, зі студентами, з конкурсантами. Зате коли настає бажана година, усі мої хвилювання-переживання сповна компенсуються розкішшю спілкування з чоловіком, чиї слова, очі, жести світяться любов’ю, поклонінням тій святій справі, якій присвятив усе своє життя.
ПРО УКРАЇНСЬКІ БАГАТСТВА
Оточені ми всім справжнім: талантами, чудовою природою, унікальними землями. Наші земляки, діаспоряни, скажімо, з Канади, часто говорять про те, що мають на чужині багатство матеріальне, достаток. Але… в Канаді не співають солов’ї… Згадую, як земляки завжди радо нас приймали, як заслуховувалися привезеними хором піснями. А ми ж колись поїздили світами. Бо за радянських часів, що не кажіть, гроші на мистецтво, на духовний розвиток виділяли.
Свого часу Гоголь писав, що Україна дзвенить піснями. Дзвеніла… А тепер, на превеликий жаль, усе більше — грішми. Люди прагнуть матеріального збагачення, а не духовного. Проте я вірю в ліпші часи, бо пісня наша невмируща. Можливо, прийдешні покоління усвідомлять: ось де сила духовна, яка може вивести Україну до розряду найрозвиненіших, найкультурніших народів земної кулі.
ПРО УКРАЇНЦІВ
Для мене справжній українець — це… як Дніпро. Він не шумить, не несе бруду, тече у своєму величному спокої і в цьому його сила. Отак і українець: не треба галасувати, бити себе в груди, клястися у любові до України, а реально допомагати їй, її громадянам. Не треба фальші. На жаль, нерідко наші співвітчизники, пробиваючись до влади, гублять людське, позбуваються духовного начала у власній душі. Під гаслом українськості, розбудови України вони зростають до олігархів, котрим насправді байдуже, чи має народ хліб і до хліба.
ПРО ВИХОВАННЯ ОСОБИСТОСТІ
Застерегти хотілося б від домінування матеріального над духовним. Рано чи пізно матеріальне стане прахом, а духовне — вічне, невмируще. У нас же тепер усе орієнтовано на те, аби швидше розбагатіти — будь-якою ціною, і молодь, котра ще й не попрацювала, нічого не створила власними руками, теж прагне багатства. А за душею варто не лише копійку мати. Тільки через духовне збагачення, будучи освіченою людиною, орієнтованою на все краще, створене людством, можна знайти себе серед людей, бути справжнім у всьому.
Колись Золтана Кодая, котрий був учасником багатьох міжнародних конференцій з музично-естетичного виховання підростаючого покоління, запитали, коли треба починати виховувати дитину. «За дев’ять місяців до її народження», — відповів, а потім додав: «Напевне, я помилився — за дев’ять місяців до народження її матері». А й справді, народна педагогіка, що акумулює у собі досвід багатьох поколінь, видатних учителів, плюс ота материнська, родинна педагогіка, здатні виховати всебічно розвинену особистість.
ПРО ЩАСТЯ
Щастя не є чимось тривалим, постійним. Це якась мить, спалах. Коли бачу, як проросло посіяне мною зернятко — добром у душі кожного, з ким я спілкуюся, й моя душа тоді радіє. Коли бачу, як на очах багатотисячного залу тремтять сльози від духовної радості, від звучання нашої пісні. Моя щирість, енергія передається людям, і вони стають гордими, що є українцями. Отоді більшого щастя для мене і немає.
Вересень, 2006 рік.
Повну версію порадницької гостини з Анатолієм Авдієвським можна прочитати в книжці “Порадницька гостина. Історії життя та успіху. 2006 – 2016”.
Автор та ведуча проекту
Тетяна Власюк.
Світла пам’ять Маестро, котрий пішов від нас 26 березня 2016 року.
