Читаю оголошення рубрики «Самотнє серце» в «Порадниці» й розмірковую це ж скільки одиноких чоловіків і жінок! Звісно ж, людині будь-якого віку хочеться хоч трішечки щастя, почуватися потрібною.
Кілька років тому зверталася і я в газету з проханням опублікувати оголошення. Ніколи б не могла й подумати, що надійде понад 100 відгуків із різних областей України. З п’ятьма чоловіками, які найбільше зацікавили, почала спілкуватися по телефону. Потім віддала перевагу одному, з яким підтримували зв’язок кілька місяців. Були теплі, щирі розмови, які характеризували його як виховану, грамотну, розумну людину. Серцем відчувала, що це той чоловік, про якого мріяла. Домовились про зустріч. 7 березня, напередодні свята, він зателефонував і повідомив, що до нього приїхала інша жінка і це його вибір… Не передати словами, який це був удар для мене.
Минуло ще трохи часу, почали гоїтись душевні рани. Одного дня пролунав телефонний дзвінок – ще один «жених» виявив бажання познайомитись зі мною і запросив у гості. Я не ризикнула їхати сама за 200 км від дому, попросила сина, щоб супроводжував мене. Ніби й непогане враження склалося про чоловіка, добре, що не вживає спиртного і не курить. Хоча якось ніяково – на всю вулицю лише одна хата, в якій самотньо живе чоловік. Вразила надзвичайна бідність оселі – поламаний диван, стареньке ліжко з пружинами, телевізор майже не працює, холодильника взагалі немає. Коли повернулася додому, поділилася враженнями з донькою, а вона й каже: «Може, й бідна людина, аби порядна, наступного разу поїду і я з тобою, познайомлюся з його дітьми, чи не наркомани раптом». Побоювання виявилися марними, діти в цього чоловіка хороші, а на сусідній вулиці живе його мати, моя майбутня свекруха. Погостювала два тижні, а потім поїхала пакувати речі. Мої діти подарували 2-спальне ліжко, буфет, телевізор та інші меблі. Я взяла ще й пральну машину, ковдри, посуд, одяг і все необхідне. Тільки-но все це привезла, прибрала в будинку, чоловіка ніби підмінили. Образи й брудна лайка з ранку й до ночі! Але ж із дітьми він лагідний і добрий, а зі мною інший. Діставалося й матері, не чула вона від сина доброго слова. Не мала я права отримати навіть пенсію, яку діти пересилали поштою. Він сказав, що в селі з нього глузуватимуть, як дізнаються, що я розпоряджаюся грошима. Я не мала права взяти хоч би гривню! Заборони всюди. Спілкуватися по телефону могла лише з дітьми і під його контролем.
Від такого життя хотілося бігти на край світу! Двічі я кидала тирана, але він умовляв повернутися, сказав, що все усвідомив і обіцяв змінитися. Та де там… Марні сподівання… Запевняв, що в їхньому селі це нормальне явище, що чоловік кричить на жінку, ображає її нецензурно, а дружина йому відповідає так само. Я ж до такого ставлення звикнути не можу, для мене це ненормально!
Подружилася я з двома чоловіковими родичками (вони приходили до нас, бо мене чоловік нікуди не відпускав). Одна з них запропонувала пожити в неї до весни, поки дороги в село полагодять, аби я могла повернутися додому. Ледве діждалася березня. Приїхав син і забрав мене. Взяла з собою лише телевізор, пральну машину і білизну. Ніби на світ народилася, коли повернулася додому. Минуло вже півтора року. Напевно, не може забути мене «чемний і лагідний» чоловік, бо часто телефонує, просить, щоб повернулася. Ніби й шкода його, але як згадаю те пекло, стає моторошно… Тепер розумію, що моє щастя у дітях, онуках, правнуках. Годі й шукати іншого! А недавно пролунав телефонний дзвінок. Цей голос я упізнала одразу. Просив вибачення той, хто три роки тому напередодні 8 Березня мене образив і розчарував. Він сказав, що помилився з вибором і дуже шкодує. Слухала його й думала: ми вдвох припустилися помилки, та вже нічого не зміниш…
Розповіла я свою історію, аби застерегти інших від помилки, яку виправити дуже нелегко. Добре перевірте того, з ким хочете поєднати свою долю. Познайомтеся з рідними, сусідами, односельцями майбутнього обранця, аби не довелося пережити тяжку життєву драму.
Лариса ЧЕРКАСЬКА.
