Ви напевне ж чули вже про цього неймовірного, мужнього українського воїна?! Чули вражаючу історію його перебування на бойовій позиції впродовж 491 доби, під постійними ворожими обстрілами, та не менш вражаючу історію його порятунку. Це стало прецедентом у світовій військовій історії, та найперше то — про надлюдський, здавалося б, ресурс, про волю до життя, вірність своїй державі, вірність присязі її боронити.
Наш захисник не просто вижив там, де це видавалося неможливим, опинившись сам на сам із ворогом. Попри важкі поранення, загрозу гангрени ніг, одну з яких йому довелося самостійно ампутувати, попри психологічні атаки росіян, він не здався, самотужки тримав спостережний пункт, виконував бойові завдання. І — таки дочекався своїх. Із повітря. Всі інші попередні спроби врятувати його наземним способом закінчувалися невдало.
Кількамісячну підготовку до тієї фантастичної повітряної евакуації здійснювали військові 30-ї ОМБр, 14-ї ОМБр, 92-ї ОШБр, спільно з командою Gurzuf Defence. Вони розробили надскладну операцію з використанням важкого гексакоптера Heavy Shot «АЮДАГ-6» українського виробництва. Також було передбачено запасні варіанти порятунку воїна, якщо ворог пошкодить або зіб’є дрон. І ось одного дня він… полетів.
Особливий гість сьогодні на нашій порадницькій гостині — Костянтин ВЛАСЕНКО, позивний «Магура», боєць 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького, Герой України.
ПРО ЗВАННЯ ГЕРОЯ УКРАЇНИ ТА БАЖАННЯ ПОВЕРНУТИСЯ НА ФРОНТ
Я йшов на фронт не за нагородами. Йшов, аби змінити свою країну і захищати свою державу, своїх співгромадян. Звання мені присвоєно, звісно, високе, аж не віриться, й поки навіть не знаю, як на це реагувати…
Ще перебуваю в шпиталі, у Львові, куди переїхав із Харкова, проходжу реабілітацію, готуюся до протезування, але мене вже тягне назад, на фронт. Хоча два з половиною роки вдома не був, маму не бачив, дружину не бачив, доньку не бачив, котра зараз у Канаді живе. Зі своїми рідними по відеозв’язку поки що спілкуюся. Мені б днів на три до них, додому змотатися, та й знову повернувся б до своїх хлопців.
…Ну, на нуль мене вони не пустять, це знаю точно, хоч би як їх умовляв. А міг би чимось допомагати командуванню нашому, навіть у діловодстві, можливо. Займатися збором коштів для потреб моєї 30-ї бригади. Наприклад, знаходити можливості допомагати запчастинами на ті самі пікапи, на БпЛА, НРК. Одне слово, на все, на все, що треба на війну. Мабуть, потягнув би таку працю. Хочеться приносити якусь користь. Я ж такий, впертий.
ПРО ПОВІСТКУ, ВІЙНУ, ТЦК
До повномасштабного працював на Центральному гірничо-збагачувальному комбінаті, на Цегековському кар’єрі, в селищі Петрове поблизу Кривого Рогу, водієм БелАЗу. Знаєте, Бог уже стільки шансів давав мені не йти на війну. Тягнув, оберігав, ну нічого в мене ніде не виходило, аби на неї потрапити. Навіть у тій повістці, яку собі виклянчив, і то помилка була зроблена: записали мене по батькові не Валентиновичем, а Валерійовичем. Фактично повістка недійсна. Але я наполіг, щоб помилку виправили, і пішов до війська.
Знав, куди йду. Знав, що йду на війну, знав, що можу на ній загинути… А щодо змін… Маю багато запитань до роботи наших ТЦК. Яких людей вони, буває, до війська набирають?! Розумію, їм потрібна кількість, аби відзвітувати, план мобілізаційний виконати. А нам що на фронті робити з тими, кого мобілізують без розбору, — колаборантів, ждунів, наприклад, людей з інвалідністю, тих, у кого з головою не все в порядку. Ну, от як можу боронити державу, коли за моєю спиною знаходяться люди, які не хочуть воювати?! Звісно ж, мені тяжко буде з ними. Бо я фактично залишаюся один на один із ворогом. А ще маючи два таких причепи, які можуть тупо мене задвохсотить. Через те, наприклад, що десь встрянуть, а мені треба буде їх визволяти. Хтось із них може й трьохсотим стати, і треба буде його рятувати, тягнути. А небо брудне, птахи літають ворожі. Ось так можу через них загинути. Або ж коли позаду мене людина з інвалідністю, душевнохвора, яка каже, що нікого не вбиватиме, бо, сподівається, в такому разі і її не вб’ють. Коли ж поряд перебуватимуть такі брати, як я сам, яким зможу довіряти, тоді це буде велика сила, велика зброя проти ворога.
ПРО ВИВЧЕННЯ ТАКМЕДУ, САМОАМПУТАЦІЮ НОГИ
Дуже гарно вивчав тактичну медицину в навчальному центрі. Вважав це за потрібне. Не дай Бог, отримаю поранення, а допомоги поруч не буде? Бійцю треба вміти самому собі раду давати. От і вивчав усе, що там до чого, коли що робити при різних пораненнях. Ну, в кишках, слава Богу, колупатися не довелося. Але як правильно накладати турнікет, скільки він має бути, як бандаж накладати, перев’язки робити — усе це ретельно вивчав. І воно запам’яталося мені добре.
Тож коли отримав поранення на позиції, знав, що саме потрібно. А потрібні були антисептики, антибіотики, бетадин, знеболювальне, бинти, — все необхідне, аби зупинити кровотечу, забинтувати рани, знеболити себе. Спочатку ще просив знеболювальні, три місяці на них сидів, а потім уже й відмовився. Думаю, ні, краще три пігулки залишу собі й терпітиму. Я ж людина терпляча, буду терпіти і буду звикати до болю. Знаєте, якби мені голку з ниткою скинули, то ще б собі сам і ноги зашив.
… Більше всього боявся зараження, боявся, що піде гангрена, і тоді вже я не жилець. Та Боженька розпорядився, я робив усе так, як треба. Антисептик, бетадин… Протизапальні пігулки допомогли, мабуть, теж. І те, що кожного дня робив собі перев’язки, аби загноєння не було…
Ну, ліву ногу було вже не врятувати. Ступня відмерла і відгнила, відвалилася. І праву вже теж було не врятувати. Вона була вивихнута, зі шкіри дедалі більше вилазила кістка, злазила шкіра. Звісно, хотілося б залишитися хоча б із однією ногою, ну, ступнею, та не вийшло.
Рішення було прийнято відразу, як тільки права нога почала дуже заважати мені. Більше того, думаю, зараз як ще далі полізе ця вся біда, то мені взагалі буде капець. І навіть якщо мене врятують, то ампутація буде вище колін, а для мене така ампутація… ну, сама собою не складна, а складне те, що буде після неї.
Аби хоч якийсь відсоток був того, що ногу можна врятувати, можливо, й покладався б на нього. А оскільки все показувало на те, що не вийде її зберегти, я і прийняв рішення про ампутацію. До речі, після того мені стало набагато легше — і пересуватися, і біль зменшився. Я навіть уже більш маневрений став.
ПРО ПОВІТРЯНУ ЕВАКУАЦІЮ
Мені скинули посилки і сказали не чекати, поки на вулиці сірітиме, а відразу їх забрати. Взяв один мішечок до рук — чую, щось там дзеленчить, щось металеве. Відразу думки такі пішли: щось готується. Бо таких посилок досі ніколи не було. Тим паче ще й така терміновість: швидко-швидко забрати. То десь у думках моїх і промайнуло: може, бути евак, може, на квадері по мене приїдуть. У нашому підрозділі такий квадер був, я, до речі, на ньому їздив, він теж еваком слугував. Може, залетять, думаю, і треба буде якомога швидше забратися на нього. Або ж якийсь візок буде до того квадера прив’язаний… А коли вже розпакував посилку, то зрозумів, що евакуація буде з повітря. Бо там було спорядження з карабінами, була інструкція, написана від руки, був телефон замотаний, а в ньому — вже відеоінструкція, як та що маю робити, як пристібатися. Коротше, все розписали детально, розтолкували, може, думали, що сильно контужений. (Усміхається).
До речі, о 18-й мені це все скинули, а за годину я вже те все розібрав, прочитав, вивчив. По відеозв’язку мені сказали: «Ти ж дивись, уранці маєш бути готовим». Та яке там «уранці»! Я вже з вечора був готовий! Дуже хотів, щоб якнайшвидше по мене прилетіли.
…То був шанс, мій єдиний шанс. Вибір такий: чи вмерти, чи мати й далі життя. Бог розпорядився і дав мені ще друге життя. Всі запитують: «Ну, як ти не побоявся летіти?!» Та не боявся я того птаха. Не боявся висоти. Іншого виходу не було. Треба було тим шансом скористатися. Не вийде — отже, доля моя така… І саме тут час був дуже важливою умовою. Дрон прилетів по мене вранці, я був безперервно на зв’язку з побратимами, закріпився, сердечко в камеру показав, та й полетіли…
ПРО ГЕРОЇВ ТА ГЕРОЇЗМ
Для мене Герої ті, хто віддав найдорожче, що в них було, — життя своє. А вдома залишилися їхні дружини, діти, батьки, бабусі, дідусі… Коли біля мене на нулі дитина 23 років стоїть і боронить свою державу — оце героїзм. І вона гине. Я вже старий, мені 49 (народився 7.07. 1977), а то ще зовсім хлопчик загинув, який міг би жити й жити, багато корисного, цінного зробити для нашої держави, для нашої нації, створити сім’ю, виховувати дітей — у такому ж патріотизмі, з яким він пішов на фронт. Цвіт нації. Ось для мене вони Герої. Я не Герой. І не тому, що живим залишився. Бо, знаємо ж, що такі звання простим солдатам присвоюють переважно посмертно…
ПРО ПЕРЕМОГУ
Перемога для мене — це територіальна цілісність моєї держави. А ще треба неодмінно винищити, вичистити те лайно, що тут залишилося. Оце і буде нашою Перемогою над ворогом.
Повну версію порадницької гостини
З КОСТЯНТИНОМ ВЛАСЕНКОМ
можна вже прочитати в свіжому номері газети «Порадниця»
від 12 листопада 2026 року.
Автор та керівник проєкту ТЕТЯНА ВЛАСЮК,
головний редактор газети «Порадниця»,
заслужений журналіст України.
