Королева Єлизавета, Марія Стюарт, Герцогиня Йоркська, Гелікон, Гелла, Біла Леді, Гонерилья, Венера, Мама… — це лишень короткий перелік її знакових театральних ролей. За роки служіння в театрі вона створила на сцені понад сорок різнопланових образів, серед яких — величні постаті, владні особистості, драматичні красуні, прості жінки. Вокальні дані актриси давали можливість грати і в музичних виставах та мюзиклах. Її голос, із низьким, драматичним забарвленням ідеально пасує для сильних персонажів. А виразний, глибокий тембр його робить акторку впізнаваною для глядачів із перших промовлених слів на сцені.
Народна артистка України, провідна актриса Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Людмила СМОРОДІНА нині на порадницькій гостині.
ПРО ПОТРЕБУ В ТЕАТРІ
Ми відчули таку дуже велику потребу людей у театрі. Були ж різні часи. Не завжди вони так масово йшли на вистави, бували й зали напівпорожні. Колись навіть розподіляли квитки на різні організації. Так що ми пройшли все. Ну, я зокрема. А тепер, погляньте, що маємо: ми, актори, вже не можемо взяти запрошення на спектакль, як раніше бувало, для своїх близьких, друзів, глядачі не завжди встигають придбати квитки, бо ті розлітаються миттєво. Хіба зараз дещо змінилася ситуація. Бо через ці постійні обстріли Києва людям складно виїхати з дому, або ж перебратися, наприклад, із лівого берега на правий, де розташований наш театр. Тому є й таке, що здають квитки. Але вже ті, котрі попри все потрапили на виставу, дивляться її до кінця. Навіть коли є жовтий рівень повітряної тривоги. За такої небезпеки ми ж продовжуємо грати. Пам’ятаю в перший день, коли було ухвалено рішення розділити повітряні тривоги на жовтий та червоний рівні, запитали в своїх глядачів, як поводитимуться в разі жовтої, дронової небезпеки. Грайте, сказали, ніхто нікуди не виходитиме. Знаєте, це такий був позитив. Навіть від того вже легше, затишніше. Адже коли граєш на сцені і настає якийсь відносно тихий момент у виставі, то чуєш, як воно десь бахкає, вибухає. Глядачі за секунду-другу промоніторили ситуацію, і знову вся увага на сцену. Ніхто не виходить. І це теж тримає. Ти розумієш, що людям так само потрібен театр, як і тобі.
ПРО ТЕАТР ЯК ЖИТТЯ
Просто люблю свій театр. Люблю свої ролі, своїх персонажів. Тут ти проживаєш багато життів, а не лише своє. Сьогодні ти така, завтра — вже інша, післязавтра ще в якомусь цікавому образі. А занурюєшся ж у роботу з головою, занурюєшся в саму роль, коли шукаєш якийсь свій образ. Й оцей момент народження нового, момент входження в роль, а потім уже і реакції, від глядачів, — ні з чим не порівняти. Без цього моє життя не було б цікавим. А такого не хочу. Хтось знаходить собі життя у бізнесі, хтось у грошах, хтось у подорожах… Я знайшла його в театрі. От з’являється нова роль — усе, вже з нею живу. Навіть помічаю, як сама змінююся. Можу вночі не спати й думати над тим, як сцену свою побудувати, як вийти на оту ноту правильну, щоб це відчув глядач, аби йому було зрозуміло і принесло задоволення.
Отож театр і досі залишається моїм натхненням, моєю такою віддушиною, моїм життям.
Як почалася велика війна, поїхала до Польщі. В Україні мене не було три місяці. І цей свій досвід більше ніколи не хочу повторювати. Коли оце зараз нам у Києві без кінця кажуть: треба виїздити з міста, треба виїздити, — не сприймаю цього. Буду тут до останнього, нікуди з дому не поїду.
ПРО РОЛЬ КОРОЛЕВ І ПРОСТИХ ЖІНОК
Не можу сказати, що мені ближче та чи інша роль. Вони всі настільки різні. Але об’єднує їх те, що я граю цих героїнь. От через призму себе, в собі шукаю образ тих жінок. І в будь-якому образі кайфую.
А кожна з тих жінок прекрасна. У кожної є такий момент, створений автором, де ти показуєш, у чому та чи інша героїня прекрасна. Не обов’язково ж бути королевою, аби бути величною жінкою.
Тому в простих людях завжди бачу все те хороше, що насправді мають. Моя мама була простою жінкою. Ми жили у Кривому Розі. Спочатку вона була кулінаром, випікала торти. Потім тяжко працювала на заводі. Але завжди була привітна, всі до неї тягнулися. Я бачила, яка вона в мене красива, яка велична. От у всьому: в доброті, щирості, у гуморі своєму.
ПРО СУЧАСНІСТЬ І СТАЛІСТЬ ТЕАТРУ
Ну, мабуть, все ж таки треба рухатися, зупинятися не можна. Бо коли кажуть, що от я тільки класичний театр люблю — ну, і що?! А скільки ж можна про одне і те ж?! Ми вже стільки всього переграли — ой-ой-ой. І тому, мені здається, коли режисура грамотна, сучасна, є тонке розуміння театру, рух уперед, то й артист ніколи не буде незадоволеним. Розумієте, дуже важливо, щоб ми разом рухалися. А сталою має бути увага, повага до глядача. Ми не можемо забувати про нього. Не можна зараз пуститися берега і тільки свої сенси робити. Ми ж чого прагнемо? Аби глядач отримав естетичну насолоду, отой еліксир життя, був у захваті від побаченого, відчутого на сцені, щоб говорив про те, ділився своїми враженнями, запрошував інших людей піти на виставу, бо це, мовляв, треба бачити. Отак має бути, оцей обмін. Якщо ж забудемо про глядача, почнемо бавитися в якісь ігри для себе, для сценографії чи тільки для режисури, а не думати про артиста і про глядача, тоді будуть невдачі. Хоча й це теж пошук…
ПРО КІНО І СПОДІВАННЯ
Мені приємно згадувати про свої перші дві ролі головні. Фільм «Петля Оріона», де я зіграла роль лікарки, знімали на Одеській кіностудії, вийшов у 1980 році. А другою була роль шведської принцеси, дружини Ярослава Мудрого Інгегерди в історичній картині «Ярослав Мудрий» (1981) Григорія Кохана. А потім — тиша. Мені навіть кінорежисер Тимофій Васильович Левчук, Царство йому Небесне, подивившись цю картину, сказав тоді: «Ну, от, доцю, ти таку королевну тут зіграла, куди я тебе візьму до себе? У мене — чоботи, грязюка, війна… А ти не зможеш таке грати»…Отак за акторів вирішували, пришивали ярлик одразу. Була довга зупинка в кіно, потім узагалі практично затих кінематограф. Часи ж страшні, 90-ті. І для нашої професії зокрема. Слава Богу, в мене був театр. Інакше сиділа б зовсім без роботи довгий період свого життя, якби тільки кіноакторкою була.
Знаєте, зараз і не хочу в кіно, не скучила за ним. Бо там тепер переважно експлуатують вік твій — грай тільки бабусю, з онуками гуляй… Мені це не цікаво. Тому й рада, що вже не запрошують у ті всі одноманітні серіали. Там можеш зайти в один — і це вже буде експлуатуватися в другому, потім — у третьому, четвертому… Скрізь одне й те саме гратимеш. Не хочу в таке бавитися. Коли довгий час граєш у театрі і маєш серйозний доробок, то вже те, що пропонують зараз у кіно, — ніщо. А просто, аби десь й аби щось грати — то не для мене.
Зізнаюся, маю надію, що в кіно у мене ще все попереду. Ставлю собі таку планку, ціль на майбутнє. Сподіваюся, з’являтимуться цікаві ідеї від наших сценаристів.
ПРО АНТРЕПРИЗИ
Бува, запитують, чому в мене зараз так багато антреприз. Заходжу туди, коли маю простої в театрі, а вони бувають. От торік отримала дві ролі, в цьому році поки що не маю нового репертуару. То чого без діла сидіти? Звичайно, погоджуюся на антрепризи, на хороші, звісно. І скрізь, і завжди працюю з повною віддачею, інакше не вмію. Запропонувала мені Ірма Вітовська участь у проєкті одному, то зайду в нього. Мені цікавий той її задум. Дай Бог нам усім жити і працювати.
ПРО ПЕРЕМОГУ
Мусимо перемогти. Інакше життя ні в кого з нас не буде. Ані в дітей наших, ані в онуків. Та й України як держави не буде, якщо здамося ворогу, якщо не виженемо його звідсіля вже назавжди. Самі за себе мусимо стояти. Війську допомагати. Ми в своєму театрі стільки вже грошей на його підтримку відправили. І на антрепризах завжди збираємо. Загалом жодна вистава в нас не проходить без збору на Сили оборони. Завжди. А як інакше? Ми ж хочемо Перемоги, хочемо жити в Україні!
Повну версію порадницької гостини
З ЛЮДМИЛОЮ СМОРОДІНОЮ
можна прочитати в номері газети «Порадниця»
від 22 жовтня 2026 року.
Автор та керівник проєкту ТЕТЯНА ВЛАСЮК,
головний редактор газети «Порадниця»,
заслужений журналіст України.
