…Майже десять років минуло, а й досі в пам’яті той благодійний вечір у Національному палаці «Україна», що відбувся 19 жовтня 2016 року у день 90-річчя Богдана ГАВРИЛИШИНА, видатного українця, візіонера, українського, канадського, швейцарського економіста, професора, благодійника та громадського діяча, котрий зробив вагомий внесок у становлення української державності, розвиток освіти, економіки, державного управління, міжнародних відносин та громадянського суспільства.
У величезному столичному залі, що розцвітав вишиванками, усмішками, квітами, годі було знайти вільне місце. Тоді, здавалося, промовляли найкращі, найцінніші, найдорожчі, найважливіші слова, яких можна дошукатися для людини. Разом із теплом душ, удячністю, захопленням адресували їх ювілярові, котрий знайшов у собі сили, аби того дня бути разом із співвітчизниками, своїми друзями, однодумцями, яких мав по всіх світах.
То насправді був зворушливий, по-особливому символічний вечір, долучитися до якого, надихнутися унікальною життєвою історією великого українця пощастило й мені. Історією, поділитися якою хочеться з нашими читачами нині, напередодні 100-річчя від дня народження Богдана Дмитровича Гаврилишина (19.10.1926 — 24.10.2016), котрий, досягнувши світового визнання, завжди залишався українцем. Бо: «Коли ти йдеш у світ, завжди пам’ятай, що ти — українець і за тобою — Україна!» Адже можна і потрібно: «Мислити глобально, діяти локально».
Він умів знаходити прості слова, аби пояснити складні речі, продукував ідеї, що мотивували інших до дії, заряджали оптимізмом кожного, кому таланило бути поруч із ним, мати можливість живитися його мудрістю, що є невичерпною криницею оптимізму та впевненості кожної людини в собі, своїх силах і мріях. Усе життя вчився, невтомно працював — і здобував знання, цінний досвід, що стали затребувані в багатьох країнах.
Богдан Гаврилишин упродовж 18 років очолював Міжнародний інститут менеджменту в Женеві. Член Римського клубу, член Світової академії мистецтва та науки, член Міжнародної академії менеджменту, почесний доктор у 7 університетах Канади та України, консультант держав та міжнародних компаній, модератор і голова численних міжнародних наукових конференцій та семінарів у 89 країнах світу.
Створив Міжнародний центр перспективних досліджень, Міжнародний інститут менеджменту в Індії, після — в Україні. Став співзасновником Європейського форуму з менеджменту в Давосі (тепер Світовий економічний форум). Консультував компанії «General Electric», «IBM», «Unilever», «Phillips».
Професор Гаврилишин був радником перших керівників нашої держави, активно долучався до розбудови української державності, формуючи ефективні інституції та просуваючи ідеї відповідального лідерства. Ініціював створення деяких молодіжних організацій в Україні, був активним членом Всеукраїнської скаутської організації «Пласт».
Перший керівник Міжнародного фонду «Відродження». Член ініціативної групи «Першого грудня». Автор Декларації відповідальності людини, яка була створена у 2014 році після Революції Гідності і є дороговказом до більш демократичного та ефективного суспільства.
Автор книг — «До ефективних суспільств: Дороговкази в майбутнє» (1980) та «Залишаюсь українцем» (2011).
«Мрійте, але велико мрійте, про великі речі!»
У будь-якій роботі, у будь-якій справі Богдан Гаврилишин шукав щось цікаве, надзвичайне. Завжди був великим і невтомним мрійником: «Мрійте, але велико мрійте, про великі речі!» Він мріяв — і мрії його збувалися.
Народився майбутній великий мрійник 19 жовтня 1926 року у селищі Коропець, що входило тоді до складу Бучацького повіту Тернопільського воєводства Польської Республіки (нині це Чортківський район Тернопільської області). У 1930 році його батько купив кілька гектарів землі між м.Бучач і с.Жизномир, де збудував дім для своєї родини, який зберігся й донині. Хлопчик навчався три роки спочатку в початковій школі в Жизномирі, восьмий клас закінчив у Бучацькій польськомовній гімназії, яку з приходом більшовиків перетворили на середню школу, далі навчався у Чортківській, а в 1943-44 роках — у Дрогобицькій гімназіях.
На формування його особистості значний вплив мав, зокрема, пластовий рух, долучився до якого завдяки старшому брату Михайлу ще в 1937 році. Потрапивши до свого першого пластового табору, одинадцятирічний Богдан слухав там розповіді про визначні й трагічні сторінки української історії, прагнення українців до незалежності. Багато чого дізнавався і від своїх рідних. Неділі в їхній родині були особливими. Після частування смачними, приготовленими мамою стравами, Гаврилишини співали на веранді. Мама цитувала Тараса Шевченка та Біблію. Увечері до них сходилися батькові товариші. Глава сімейства багато розповідав про різні країни, які бачив під час Першої світової війни. Малому Богданові те було дуже цікаво, і він слухав дорослих, ховаючись на кухні. Так формувалися його уявлення про великий світ і мрія вільно мандрувати ним.
Знаковою подією стало для нього знайомство з митрополитом Андреєм Шептицьким. Це сталося під час перебування Богдана в одному з його перших таборів, про що згадував у книзі «Залишаюсь українцем»: «Він благословив кожного з нас по черзі, сказав кілька слів та пильно подивився у вічі. Мені здалося, що він справді побачив мою душу, хоча в його очах світилася лише доброта. Пізніше в житті я зустрічав визначних особистостей, проте дуже мало людей наблизились до цього старого чоловіка з довгою білою бородою, прикутого до інвалідного візка, при цьому справжнього гіганта духу».
…Друга світова війна круто змінила долю хлопчини. Та, вивезений німцями у 1944 році на примусові роботи до Австрії, а потім до Німеччини, він не загубився у світі. Після капітуляції Третього Рейху два роки провів у таборі для переміщених осіб (Ді-Пі). Саме там самотужки здобув середню освіту, вивчив англійську мову й активно долучився до скаутської організації «Пласт».
Історія еміграції та навчання Богдана Гаврилишина — це захопливий шлях трансформації звичайного хлопця з тернопільського села у світового інтелектуала. Він детально описав ці події у своїй автобіографічній книзі «Залишаюсь українцем».
1947 року Богдан Гаврилишин, маючи у серці велику мрію, а в руках маленьку валізку, виїжджає до Канади. На нього там чекала важка праця лісоруба в лісах Північного Онтаріо. Згодом підробляв офіціантом у Торонто. А вечорами насолоджувався читанням книг. Навіть знаходив час і можливість організовувати вечірні класи для українців, долучатися до профспілкової діяльності. Його ж мрією було вступити до університету, здобути освіту. Він винайшов власну формулу опанування англійської мови: щодня вивчав по 40 нових слів і розповідав потім комусь про них, у такий спосіб і себе перевіряючи, й інших навчаючи.
І ось вона, перша здійснена мрія. «Перший лісоруб, який вступив в університет» — то про нього написала канадська газета у 1948 році. Зробив, здавалося б, неймовірне — склав іспити та став першим повоєнним емігрантом з таборів Ді-Пі, якого зарахували до престижного Університету Торонто. Де й здобув диплом бакалавра, згодом, у 1954 році, — ступінь магістра за спеціальністю «інженер-механік».
У 1954–1960 роках обіймав посади з дослідництва, інженерної справи, менеджменту, пройшовши шлях від рядового інженера до топменеджера. Канадська компанія, де працював, направила перспективного фахівця на навчання до Міжнародного інституту менеджменту в Женеві. Його талант стратега настільки вразив керівництво інституту, що вже у 1960 році Гаврилишина запросили туди працювати директором із навчання.
Відтоді із сім’єю мешкає у Швейцарії. Починає керувати навчальними програмами в МІМ-Женева, викладає курси з економічного розвитку, світового бізнесового середовища, керування міжнародними операціями та державного управління. А 1968-го стає очільником МІМ-Женева на наступні 18 років. Загалом же присвятив цьому інститутові 30 років свого життя.
Його називають творцем Світового форуму. Адже саме під керівництвом Богдана Гаврилишина інститут на початку 1970-х років організував перші великі європейські менеджмент-симпозіуми в альпійському містечку Давос. Згодом ці зустрічі світових лідерів переросли у знаменитий Світовий економічний форум у Давосі, де світові лідери і в наш час обговорюють виклики в економіці та інших сферах. Його книги «Залишаюсь українцем» та «До ефективних суспільств…» вплинули на десятки тисяч людей в усьому світі, а його консультації шукали уряди від Японії до Бразилії.
У 1971 році стає співзасновником МІМ-Делі (Індія), 1974-го — головуючим Симпозіуму в Університеті Св. Галла, Швейцарія, та залишається ним упродовж 24 років.
Попри всі знання, досвід і досягнення, Богдан Дмитрович ніколи не припиняв навчатися. Паралельно з викладацькою та адміністративною діяльністю продовжував і власні дослідження. У 1976 році успішно захистив дисертацію та здобув ступінь доктора економіки Університету Женеви (Швейцарія). У 1984-му йому присвоєно звання Почесного доктора права Йоркського університету (Канада), ще за два роки — звання Почесного доктора Університету Альберти (Канада).
«Я не подорожував у ролі туриста»
«Доля була дуже щедрою до мене, — ділився Богдан Дмитрович. — Мої мрії пізнати світ здійснювалися. Після обрання директором Центру навчання менеджменту я став багато подорожувати з різними цілями до різних країн. У кожній з країн я зробив щось корисне. Я не подорожував у ролі туриста». За своє життя він відвідав понад 90 країн на всіх континентах, окрім Антарктиди. З особливими ж емоціями згадував своє перебування в Індії, Японії, Австралії, Аргентині, Ірані, Бразилії, Чилі, Венесуелі.
«У деяких країнах я був залучений до визначних подій і залишив слід по собі, серйозно вплинувши на подальший розвиток тих країн. Так сталося в Австралії та Аргентині», — згадував Богдан Дмитрович.
Зокрема до Австралії його запросили як незалежного міжнародного експерта з управління та директора Міжнародного інституту менеджменту в Женеві. Завдяки своєму унікальному талантові слухати людей та моделювати ефективні суспільства Богдан Гаврилишин виступив головним медіатором консенсусу між урядом, бізнес-елітою і лідерами профспілок. Йому вдалося посадити за стіл перемовин ворогуючі сторони. Досягнутий тоді тристоронній компроміс докорінно змінив економічну політику країни, дав старт так званому економічному буму в Австралії на наступні десятиліття.
Для Аргентини Богдан Гаврилишин зробив те, що, здавалося, було неможливим, — підштовхнув країну до повалення диктатури та відновлення демократії. У країні, де наприкінці 1970-х та на початку 1980-х років панувала військова хунта, якимось чином серед місцевих науковців набула популярності його книга «Дороговкази в майбутнє». Гаврилишина запросили до Буенос-Айреса прочитати сім відкритих лекцій і три закритих виключно для вищого командування армії, авіації та військово-морського флоту. Він аргументовано доводив генералам, що надмірна концентрація влади в руках хунти призведе до колапсу в країні, та порадив передати владу цивільним. А вже за кілька місяців після його візиту хунта оголосила про проведення дострокових виборів.
«Україна для мене завжди існувала, хоча б і в думках. Де б я не був, що б не робив, я завжди думав про те, що можна було би корисного зробити для України»
Хоча Богдан Гаврилишин мав канадське громадянство та кілька десятиліть прожив у Швейцарії, він наголошував: «Я — швейцарський аналітик, канадський інженер, але серцем і душею завжди залишаюся українцем».
І йому ніколи не було байдуже до долі України. Коли 24 серпня 1991 року, в день позачергового засідання Верховної Ради УРСР, прилетів до Києва, відразу поїхав туди. У коридорах Верховної Ради під час перерви зустрів групу із семи людей (серед яких був і Дмитро Павличко), котрі емоційно обговорювали майбутню офіційну назву нової, незалежної держави. Політики шукали компромісну назву, яка б влаштувала і комуністичну більшість, і демократичну опозицію. Різні варіанти озвучувалися, наприклад, «Демократична Республіка України», «Українська Республіка». Тоді Дмитро Павличко, як згадував сам Богдан Дмитрович, «у своїй емоційний манері вигукнув: «А чому б не просто «Україна»?» Всі відразу погодились. Таким чином, доля офіційної назви країни була вирішена вісьмома людьми менш ніж за пів хвилини».
Внесок Богдана Гаврилишина у становлення Незалежної України величезний. Останні три десятиліття свого життя він присвятив трансформації нашої держави і вихованню нової політичної та бізнесової еліти. Маючи світове визнання, зв’язки у Давосі та Женеві, використав увесь свій інтелектуальний і фінансовий капітал для розбудови нашої країни за кількома стратегічними напрямами.
Професор Гаврилишин був офіційним радником першого Президента України Леоніда Кравчука, а також трьох Прем’єр-міністрів та чотирьох Голів Верховної Ради. У 1991 році він — співголова Консультативно-дорадчої ради при Президії Верховної Ради України, органу, який протягом наступних семи років сприяє появі України як незалежної держави на європейській та світовій мапі. Богдан Дмитрович використовував свій авторитет члена Римського клубу та засновника Давоського форуму, щоб відкрити світові Україну, залучати інвесторів, формувати її позитивний імідж на міжнародній арені.
Приділяв увагу фінансуванню науки, створенню фондів. У 1990 році разом із Іваном Дзюбою та Дмитром Павличком ініціює створення Міжнародного фонду «Відродження». Сам Богдан Гаврилишин стає Головою Наглядової ради фонду, що мав позитивний вплив на розвиток громадянського суспільства в Україні.
Того ж 1990 року він засновує у нашій столиці «МІМ-Київ» — Міжнародний інститут менеджменту, щоб готувати нове покоління українських управлінців за світовими стандартами.
Богдан Гаврилишин підтримав першу українську експедицію в Антарктиду. У 1995 році Велика Британія передала Україні антарктичну станцію «Фарадей», тепер відому як «Академік Вернадський», за символічний фунт стерлінгів. Відтак станцію Україна вже мала, а от відправити туди першу експедицію ні за що було. Дізнавшись про те, Богдан Дмитрович виділив через фонд «Відродження» кошти на фінансування подорожі перших українських полярників.
У перші роки Незалежності українська держава майже не мала сучасних технічних засобів для швидкого зв’язку зі світом. Отож Богдан Дмитрович особисто подарував Службі Державного Протоколу Президента України її найперший факсимільний апарат. Він був величезним, розрахованим на сучасні західні стандарти, а старій українській (точніше радянській) мережі зв’язку важко було з такою технікою «домовитися» й апарат часто «заїдав».
Курйозна історія трапилася, коли потрібно було терміново відправити до Азербайджану текст Державного гімну України. Оскільки апарат постійно видавав помилку, секретарки знову й знову повторювали відправку, витративши чимало паперу. За кілька хвилин зателефонували з Баку: «Ми вже зрозуміли, що Україна ще не вмерла! Ви нам сам текст Гімну надішліть!» Виявилося, що факс роздрукував десятки сторінок лише з одним, першим рядком Гімну. Попри такі «жарти» факс став першим вікном міжнародної комунікації й увійшов в українську історію як перший президентський факс…
У 20-ту річницю референдуму за Незалежність України, в 2011 році, було створено Ініціативну групу «Першого грудня». До цього об’єднання українських інтелектуалів, правозахисників, культурних і громадських діячів увійшли, зокрема, Любомир Гузар, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Мирослав Маринович, Богдан Гаврилишин та інші. У 2012 році група представила «Українську хартію вільної людини», де окреслили життєві орієнтири українського суспільства.
Незадовго до Революції Гідності Богдан Гаврилишин наголошував, що світ перебуває у кризі цінностей, а система міжнародних відносин не працює на благо людства. Тоді він ініціював створення Декларації відповідальності людини — документа, що мав оживити цінності свободи, гідності, верховенства права та соціальної справедливості.
Події на Майдані підтвердили його передбачення: українці, об’єднавшись навколо відчуття відповідальності один за одного, продемонстрували світові силу солідарності. Опублікована у жовтні 2014-го, Декларація відповідальності людини стала спробою запропонувати універсальні орієнтири для формування більш демократичного суспільства.
Від 2021 року в Україні 19 жовтня, в день народження Богдана Гаврилишина, відзначають Всеукраїнський день відповідальності людини.
«Вчися, твори, дій!»
Повертаючись до свого спогаду про той ювілейний вечір у Палаці «Україна», хочу сказати ще про одну емоцію: надзвичайно вразила величезна кількість молоді, і то не дивно, адже до неї у Богдана Дмитровича було особливе ставлення. Скільки молодих людей, яких він разом зі своїм Благодійним фондом Богдана Гаврилишина, заснованим у 2010 році для підтримки молодіжних ініціатив, шукав по всій Україні і навчав, змінили себе і своє життя, узявши участь у його програмі «Молодь змінить Україну». На той час у нашій країні не було альтернативних програм, які давали б можливість перейняти досвід та успішні європейські практики, а після повернення в Україну на основі цих знань втілювати власні проєкти.
Саме на молодь, котра, на його переконання, зможе перетворити Україну на ефективне суспільство, покладав великі надії, і саме з нею пов’язував світле майбутнє нашої держави. А що воно є — не сумнівався сам та інших у тому переконував, повсякчас закликаючи: «Вчися, твори, дій!»
«Якщо б я не став пластуном, моє життя було би зовсім інакше, я був би зовсім іншою людиною»
«Пласт» став головним фундаментом життя Богдана Гаврилишина. Він не раз наголошував, що саме ця організація сформувала його характер, систему цінностей та дала стартовий імпульс для світового успіху.
Його пластунська історія тривала 80 років. Старший брат Михайло, котрий записав Богдана до «Пласту», переконав маму відпустити того до одномісячного табору. Він же й купив йому перший пластунський стрій, наплічник, усе необхідне обладнання. На той час пластунські організації були під забороною польської влади, тому діяли таємно. Як згадував Богдан Дмитрович, носіння пластунського однострою давало йому відчуття гордості та причетності до великої української справи.
Уже після Другої світової війни, перебуваючи в Німеччині у таборі для переміщених осіб, разом із однодумцями він став співзасновником знаменитого старшопластунського куреня «Лісові Чорти», отримавши пластунське псевдо «Буй тур». Курінь об’єднав інтелектуальну еліту діаспори. До нього входили, зокрема, майбутній очільник УГКЦ Любомир Гузар, поет Леонід Полтава.
Богдан Гаврилишин пройшов усі ступені в організації, аж до керівних посад, фактично ставши лідером усього світового пластунського руху. Він залишався активним пластуном до останнього дня свого життя. Провести його в останню дорогу в Києві зібралися сотні пластунів в одностроях, віддаючи останній салют своєму Провіднику.
Він обожнював таборове життя. Уже будучи всесвітньовідомою людиною, щоліта приїздив на пластові табори в Канаді чи Україні, спав у звичайному наметі, ходив у шортах і разом із молоддю співав пісні біля вогню.
На початку 90-х років, коли в Україні відновлювався «Пласт», Богдан Гаврилишин став одним із головних меценатів організації.
Як уже писала «Порадниця», цьогоріч Кабмін заснував Премію за особливі досягнення у розвитку пластового руху імені Богдана Гаврилишина. Із наступного року премією відзначатимуть пластових виховників в Україні та за її межами, котрі мають особливі досягнення у розвитку пластового руху та реалізації пластової освітньої (навчальної) програми.
Разом — 66 років
Своє кохання зустрів Богдан у Канаді, де й народилася його майбутня дружина Леоніда Гайовська. А її сім’я, як і сам хлопець, була родом із Тернопілля. Про першу їхню зустріч Богдан Гаврилишин так згадував у своїй книзі «Залишаюся українцем»: «Того літа я також познайомився із українською громадою у Торонто. Разом з чотирма іншими пластунами, які приїхали з Німеччини, ми створили першу групу Пласту. Рух поширювався дуже швидко, тому що того літа багато пластунів приїхало до Канади з Німеччини, а також ми вербували юнаків і юначок — уродженців Канади до Пласту…
…Одного дня я повів групу пластунок, більшість з яких були уродженками Канади, на прогулянку. Дівчата йшли за мною із захоплюючим щебетом. Здавалося, чомусь я їм подобався. Серед них була моя майбутня дружина, Лені (Леоніда) Гайовська. Вона, як і інші дівчата, поглядала на мене. Я був у скаутській уніформі й білих порваних шкарпетках, які виказували мою бідність. Мабуть, Лені стало шкода мене і вона забажала відремонтувати мої шкарпетки»… Відтоді Данко, як називала Богдана, став для неї особливою людиною в житті.
У Гаврилишиних була сімейна традиція, пов’язана з особливими в їхньому житті датами: 25 грудня 1949-го пара заручилась й отримала благословення від батьків Лені, а 10 червня 1950-го — Лені та Богдан одружилися. Відтоді Богдан Дмитрович запровадив правило, якого завжди дотримувався: 10 та 25 числа кожного місяця вітати дружину, дарувати їй подарунки. Навіть коли подружжя перебувало в різних куточках світу, знаходив можливість це зробити.
Вони створили міцну, щасливу сім’ю. Чоловік щиро кохав і поважав свою дружину, а вона була його найближчою довіреною особою, незмінною радницею та надійною підтримкою. Подружжя виховало трьох дітей: доньок Христину та Патрицію і сина Леслі. У родині Гаврилишиних — семеро онуків.
…24 жовтня 2016 року Богдан Гаврилишин покинув цей світ, перебуваючи у своїй квартирі в Києві, в родинному колі. Прах його поховано на кладовищі у рідному Коропці. Нині там діє музей-кімната пам’яті Богдана Гаврилишина.
Фонд родини Богдана Гаврилишина
Саме вони — дружина та діти — після відходу у засвіти Богдана Дмитровича взяли на себе місію збереження та поширення його інтелектуальних здобутків. Заснований ними у 2017 році Фонд родини Богдана Гаврилишина допомагає талановитій українській молоді, фінансує освітні програми, зокрема «Молодь змінить Україну», створює програми для активних українців, популяризує розроблену Богданом Гаврилишиним Декларацію відповідальності людини.
100-річчя: дороговкази в майбутнє
Таким є ключовий меседж ювілейного року. Україна на державному рівні відзначає 100-річчя від дня народження Богдана Гаврилишина. Це офіційно закріплено Постановою Верховної Ради України №4748-IX.
Фонд родини Богдана Гаврилишина спільно з державними інституціями, бізнес-спільнотами та закладами освіти підготував масштабну програму. Заходи охоплюють як просвітницьку діяльність в Україні, так і презентацію його спадщини за кордоном.
Серед освітніх і молодіжних ініціатив — Національний урок відповідального лідерства. У закладах освіти України та українських суботніх школах за кордоном у період з 19 до 25 жовтня 2026 року проходить масштабний урок під назвою «Богдан Гаврилишин: урок відповідального лідерства для світу». Для вчителів розроблено готові методичні матеріали та презентації.
Х ювілейний «Марафон відповідальності» — це символічна акція, у межах якої молодь по всій країні вивчає пункти Декларації відповідальності людини та висаджує насіння особливого сорту соняшника «Богдан Гаврилишин».
Спеціально до 100-річчя Богдана Гаврилишина перевидано його автобіографічний бестселер «Залишаюсь українцем». Окрім того, активно популяризується перша ілюстрована книга для дітей «Мрії та інші суперсили. Історія Богдана Гаврилишина».
У бібліотеках, університетах та музеях (зокрема в Західноукраїнському національному університеті, де діє Навчально-науковий інститут міжнародних відносин ім. Б.Гаврилишина) проходять вечори пам’яті, круглі столи та виставки архівних фотографій.
Улітку 2026 року Фонд запустив роботу нового стратегічного дорадчого органу (Advisory Board), який об’єднав представників громадянського суспільства, бізнесу й культури для масштабування ідей Гаврилишина в часи відбудови України.
***
Життєва історія Богдана Гаврилишина надихає. Вона засвідчує і переконує, що можна стати громадянином світу, досягти найвищих глобальних вершин, але назавжди залишатися українцем — не лише за паспортом чи походженням, а й за покликанням серця та невтомною працею задля майбутнього своєї держави. Він не просто вірив у майбутнє України, а й робив щедрі інвестиції в тих, хто має те майбутнє будувати. Його життя — це вічний урок того, як велика мрія маленького хлопчика з Тернопільщини може змінювати долю країни.
Підготувала Тетяна ВЛАСЮК,
головний редактор газети «Порадниця».
У розповіді використані, зокрема, матеріали та фото, підготовлені командою Фонду родини Богдана Гаврилишина.
