Ім’я Богдана СТЕЛЬМАХА — поета, драматурга, перекладача і громадського діяча — знане і шановане в українстві. Його творчість захоплює і зваблює вже не одне покоління. Перші вірші опублікував ще в 1962-му, через два роки з’явилася перша пісня (на музику Мирослава Скорика) «Аеліта», перша книжка вийшла 1969-го, через десять років Львівський театр імені Марії Заньковецької поставив його першу п’єсу. Йому пощастило написати шість пісень з Володимиром Івасюком (серед них — «Тільки раз цвіте любов», «Запроси мене у сни»), 24 — з Ігорем Білозіром (зокрема, «Пшеничне перевесло», «Світлиця», «Весільний марш», «Перший сніг»), десятки — з Богданом Янівським та Віктором Камінським. Його поезію поклали на музику Олексій Екімян, Віктор Морозов, Левко Дутковський. І звучать ті твори поета з вуст Софії Ротару, Оксани Білозір, Василя Зінкевича, Віктора Шпортька, Людмили Артеменко, у виконанні багатьох ансамблів та гуртів. Нині Богдан Стельмах — автор багатьох поетичних збірок, пісенників, книжок для дітей, віршованих п’єс, що ставились і ставляться на сценах українських театрів. Завдяки йому місто Лева має пам’ятник Тарасові Шевченку (ще в радянські часи поет написав вірш, який спонукав галичан зробити це).
«Першу видавничу внутрішню рецензію на мою першу книжечку на 23 аркуші написала Ліна Костенко».
— Я взагалі не люблю, коли мене називають поетом-піснярем. Може, ті, хто так кажуть, хочуть підвищити в ранзі поета. Поет — він завжди поет. Взяти творчість Ліни Костенко, поезія якої сягнула найвищих вершин, але її віршів майже не співають.
Добра поезія чи нині, чи завтра стане піснею. Гадаю, що чимало композиторів ще звернеться до віршів Ліни Костенко. Обов’язково знайдеться хтось з композиторів, кого причарує поетичне слово великої Ліни. Першу видавничу внутрішню рецензію на мою першу книжечку, яку склав, служачи в армії у Красноярську, написала вона. Вірші тоді надіслав у Київське видавництво «Молодь» і отримав звідти ту реліквію, яку зберігаю досі. Це була позитивна рецензія для молодого 22-літнього поета. Подібні рецензії писалися на два-три аркуші машинопису, а мені Ліна Василівна написала на 23. То була ціла розвідка, повчальна для багатьох, не тільки для мене. Ясна річ, вказувалося й на хиби. За епіграф вона взяла слова Валерія Брюсова: «Він називається поетом не тому, що пише вірші, але він пише вірші тому, що він — поет». Для молодечої творчості подібне могло би здаватися передчасним. Такими були пошуки.
Але та книжка, яка називалася «Мольфар», так тоді й не вийшла. Ту рецензію Ліни Костенко ніде не використав, не хотів спекулювати величним йменням.
Колись Галина Гордасевич писала статтю про Ліну Костенко під назвою «Під галактик очима карими». Це вона мене процитувала. У мене був такий вірш:
Не вмирати з орлом удвох
Під галактик очима карими…
Тут ми зіткнулися з Ліною у словах Галини. Коли в театрі Марії Заньковецької ставили «Марусю Чурай», там використали мою пісню «Історія» на музику Віктора Камінського. І це схвалила сама Ліна, яка не сказала, що в постановці вона була чужороднім тілом.
Юра Рибчинський — визнаний поет і поет-пісняр. Написання поетом віршів для пісень є вузькою спеціалізацією. Хоч мого співають чимало, і це правда, вважаю себе в першу чергу поетом.
«Свої перші пісні написав з Мирославом Скориком і Богданом Янівським».
— Взагалі-то починав з перекладів. Під час навчання в університеті співав у студентському хорі. Свої перші пісні написав з Мирославом Скориком. Йшов 1964 рік. А вже на наступний вийшла книжка естрадних пісень композитора, де з семи творів чотири були на мої слова. Співали їх львівські виконавці Степан Степан і Люба Чайківська. Коли 1967 року повернувся з армії, то Скорика у Львові вже не було, але я познайомився з Богданом Янівським. Тоді ж народилися «Голубівна», «Не забудь».
У пісні «Не забудь» є три мелодійні сюжети чи три куплети, вони не є скромно обтяті, а поліфонічні. Правда, вірш видався надто довгий, може, й важко його вивчити напам’ять, але багато хто вивчив. І ті, що співали першими — Валерій Дусанюк і Люба Аргатюк. Дуже гарно їм це вдалося, мабуть, найліпше з усіх, хто співав її. Хоч непогане теперішнє виконання Мар’яна Шуневича та Олі Щербакової. Особливо «Не забудь» мені подобається у виконанні київських акторів-франківців: Анатолія Хостікоєва та Богдана Бенюка. Вони дуже гарно це роблять у супроводі гітари.
Вірш написав досить швидко. Був ранок, майже досвіток. Я ще лежав у ліжку. До мене прийшли Богдан Янівський і режисер-постановник вистави «Голубі олені» Володимир Опанасенко із вимогою: «Вставай скоріше, нам треба пісню!» Яке вставай?! Кажу їм: «Голова в мене болить…» Тоді, в молодості, видавалося, що після нормального вечора завжди голова мала би боліти.
Непрохані ранкові гості наполягали на своєму. Ми пішли до театру імені Марії Заньковецької. Янівський разів п’ять мені грав-награвав мелодію. Я моментально писав вірша.
Не забудь, яка стрімка
Людської пам’яті ріка.
Там любов моя гірка
Не зника, не зника…
І до вечора пісня була готова! Потім я лише підчісував деякі слова. Пісня набула популярності. Хоч вистава була суто на радянську тематику, щось з війни, про якогось лейтенанта Кравцова. Сюжету не пам’ятаю, як і більшість тодішніх глядачів. Проте пісня з вистави отримала велике і довге життя. З Янівським ми працювали довго. Довгих десять літ. Пісень в нас було багато: і молодіжні, і маршові, і для школярів. Але найбільше ми писали для театру. Таких пісень до вистав у тому театрі написано, може, з десять.
У ті складні радянські роки щось десь у рядках заховати тужливе, сокровенне, українське вважалося подвигом — напівтворчим і напівгромадянським. Нинішні поети в період демократії цього навіть не розуміють. Взяти хоч би для прикладу рядки:
І що ж то можна зрозуміти:
Що гріх молитись тільки дням,
Що схід не тільки сонцем світить,
Що й ніч зі сходу сходить нам.
Такий ніби астрономічно погідний вірш, який надрукований у моїй першій книжці. І він пройшов! І вже як настав той період, коли мене притиснули, то й згадали ось ці рядки, мовляв: «Він ще й тоді дозволяв собі вольності!» Але якою була внутрішня радість поета-початківця, що йому вдалося обдурити тодішню владу…
«Ми не могли не зустрітися і не писати разом з Володею Івасюком».
— Коли Володя Івасюк перебрався до Львова, щоб навчатись у консерваторії, я десь підсвідомо розумів, що ми мусимо зустрітися і писати разом. За його плечима були «Червона рута», «Водограй», у мене — хоч і не такі популярні, але пісні з Мирославом Скориком та Богданом Янівським. Думаю, що й Володя покладав певні надії на творчий розвиток нашого знайомства.
У мене немає звички записувати дати, тому не можу точно сказати, яка була наша перша спільна пісня. Скоріш за все — «Тільки раз цвіте любов», приблизно 1975 року. Відтак нам пощастило написати шість пісень, сьома «Калино, калино», на жаль, не збереглася. Проте років через п’ять нову мелодію написав до моїх віршів Віктор Камінський, і вона зазвучала у виконанні Оксани Білозір та ансамблю «Ватра».
Цікавий був момент із написанням пісні «Два перстені». Вона, як і «Тільки раз цвіте любов», була похідною від мого вірша «Щороку — і весна, і осінь», якому не судилося дочекатися Івасюкової мелодії (вже пізніше це зробив Ігор Білозір).
Так ось Володя звернув увагу на слова «мов два перстені у вечірню воду» і загорівся цим образом: «Два перстені! Старий, то буде пісня! Давай її зробимо». Він вдарив кілька перших акордів на своєму фортепіано і почав наспівувати окремі слова і фрази: «Два перстені — то для тебе… вибирай … два перстені — то твій усміх, а твій усміх — моя згуба…»
«Старий, давай слова!» — радісно вигукнув Івасюк. Я ж сказав, що подумаю. А вже через два дні Володя запросив мене до себе і натхненно почав співати. Так я був першим слухачем «Двох перстенів». Правда, із вдячності Івасюк тоді запропонував, щоб я у «Двох перстенях» був співавтором тексту, мовляв, слова там його і мої. На що я відповів, що слова тільки його.
Івасюк не вгавав: «Але ж ідея…» — «Два слова — це не ідея, два слова — це мій тобі подарунок з нагоди написання нової пісні».
Хоч тоді я просив Володю написати музику до «Щороку — і весна, і осінь», він відповів, що пісня буде, але треба почекати. Правда, того ж дня я дав йому слова «Тільки раз цвіте любов». Володя сів за рояль, слова вкладалися в струмені мелодії якнайкраще, вона, як вітер по зелених кронах світу, летіла з його приємного тембру голосу. Й досі бачу його натхненне обличчя і чую незабутній спів.
Чомусь вважається, що єдиною музикою Івасюка до вистави були «Прапороносці» для заньківчан. Проте 1976 року Дрогобицький муздрамтеатр, де я працював завлітом, узяв до постановки п’єсу Максуда Ібрагімбекова «Мезозойська історія» — про азербайджанських нафтовиків та, звичайно, про кохання. В 1970-ті роки Міністерство культури давало театрам обов’язковий репертуар. Музику до вистави на моє прохання погодився написати Володимир Івасюк. Ось ця робота в театрі була для нього другою. Володя створив прекрасно інструментовану музику з лейтмотивною піснею «Запроси мене у сни».
Івасюк кілька разів приїздив до Дрогобича, привіз готову, записану на магнітофонній тасьмі музику до вистави, але від гонорару відмовився, сказавши, що зробив це для свого друга Богдана. Ось таким він був.
А якось Володя зателефонував мені зі Львова в Дрогобич. «Старий, треба допомогти, — зашелестіла трубка голосом Володі Івасюка. — Маєш чим записати «рибу»? Володя замугикав мені цікаву мелодію. Я ж записав ритмічний малюнок пісні — чергування наголошених і ненаголошених складів (на жаргоні музикантів це називається «рибою»). Виявляється, що мелодію написав Левко Дутковський, а вірш Івасюк просив мене створити. Вже за кілька днів я надіслав до Львова текст пісні, а через кілька тижнів Софія Ротару заспівала «Черешневий гай».
«В той момент, коли пропав Івасюк, мене пізньої весни 1979 року познайомили з Білозіром, і пісенна творчість продовжилася».
— З Ігорем Білозіром народжувалися пісні, ніби гриби після дощу. Мені писалося з ним, як з ніким. Ми все поставили на пісенний конвеєр. Навіть склали наперед список, де був «Весільний марш», «Світлиця», «Многая літа»…
Було б дуже цікаво, як би жили і творили разом Білозір та Івасюк, якою б стежкою йшли, як би це відобразилося в національній пісні й додалося до неї?..
Якось ми йшли з Ігорем по його рідному Радехові. І знову заговорив Білозір про сто пісень, які ми маємо з ним написати. Говорив про весільну, про колискову… Нам хотілося написати «Весільний марш». І він народився на межі 1981–1982 років.
Писалося швидко, легенько, просто і відверто. І всі пісні наші з Ігорем приживалися. Як вітання при зустрічах відразу ж пішло в народ «нам не зашкодить чарка вина…»
І досі жодне весілля в Галичині, та й не тільки, скрізь, де живуть українці, не обходиться без нашого з Ігорем «Весільного маршу».
І слава Богові! На щастя, на здоров’я, на довгі та благі літа!!!
Ігор Білозір був Лукашем із Лесиної драми і він любив сопілчин голос, а особливо голос, що ним співав молдовський най, бо тембрально і Лукашева сопілка, і молдовський най, і голос Ігорів були тотожні оксамитовій самоті.
Оксамитова самота, й Оксана Білозір оксамитова, надихали його піснесяйвом, і це я побачив 18 січня 1980 року. На Щедрий Вечір у господі Білозірів, на вулиці Литовській у Львові (де вони тоді мешкали). Оксана здалася мені маленькою, як «вушко», виловлене зі святвечірнього борщу, як приручений соловейко. А Руслана (старша Ігорева сестра) до Світлиці кутю внесла в полив’яній мисці, а Марія (моя дружина) голосом ручая тихо згадала щедрівку про яблуньку, що виннії ябка зродила.
І отак їх трійко, мов три свічі святвечірні, присвічували Ігореві й мені у Світлиці при крилатому роялі, зі столітніх струн якого дерев’яні молоточки обтрушували перший сніг («Ні вогнів, ні зір, Не голубить зір Жодна квітка — Наче й не було. Раптом серед віт В тиху ніч розквіт Перший сніг, мов лебедя крило»).
Найтендітніша свічка запалала ще яскравіше і долучилася до Ігоревого тихого співу («Це не яблуні цвіт, не май, Це не пізній бузок, це, знай, В нашу зиму приблудив Білий лебідь молодий»).
Як нині, думками лину в засніжений грудневий сквер при початку львівської Валової вулиці (нині там стоїть пам’ятник Данилові Галицькому), де ми з Ігорем маємо стрітися та усмішками зігрітися.
Бо як-не-як я квартиру отримав і вже майже рік знаємося ми із трьома піснями своїми. А зараз пізнаємо четверту, яку я вигарцював слово по слові на баскій Білозіровій музиці. Ось тобі, Ігоре, сніп слів. Чи пасує він до мелодії?
Поглядом з аркуша сніг змів: «А що таке пшеничне перевесло?»
А в нас перевеслом не лише снопи перев’язують та опудала на городі, але і в’яжуть іменинників (Злетів ангел з неба та приніс новини, що нині Маріє в тебе іменини. Вітаю тебе з тими Святами, Різдвом Христовим, абись була здорова, як вода, гарна, як весна, і багата, як пшениця пелехата).
І в’яже брат сестру пшеничним перевеслом заквітчаним. І обіймає сестра брата! І хто, як не ми з Білозіром, мали б заспівати Україні 1981 року, що пшеничне перевесло перев’яже всіх. Хто, як не ми!? І пісня пішла. Народ її полюбив.
Поки Ігор обережно таємниче із замріяним прислухом постукував молоточками нот, по складах слів та по словах рядків, та по рядках вірша, пір’їну з якого зронила в мій сон пісенна жар-птиця, минуло декілька днів чи й тижнів, а я за той час уклав собі реєстр наших майбутніх пісень. І було їх чимало.
Східне вікно Світлиці упіймало жовтого птаха у блакитну шибу. І я подумав, що ми з Білозіром чи не встигли, на жаль, чи не змогли укласти пісні про прапор. Але ми уклали пісню про Світлицю. І вона стала прапором.
Мамо! В рідні стіни світлиці
Скоро Знов посходимось ми…
Отож вибрав я зі свого реєстру тему Світлиці й кажу Ігореві: «Пора! Це має бути наша найсокровенніша пісня!» А він мені уривок мелодії приспівує. Приспів готовий, а назавтра я йому вірш на папері білому, як на обрусі.
Дуже мені сподобалася фраза «скільки себе пам’ятаю…» Від неї все й пішло. Уявляв собі свою хату в золотому вишитті. Нашу світлицю. Такою ж заквітчаною маминими узорами була й Білозірова радехівська Світлиця.
Давав Ігореві вірші, він писав музику, а взамін мені давав музику, я мав писати тексти. Отже, писалося відразу дві пісні. Ігор мав в голові, як він сам казав, «море музики».
Цікаво, що в той момент, коли пропав Івасюк, мене пізньої весни 1979 року познайомили з Білозіром, і пісенна творчість продовжилася. Було щось дивовижне в тому, що саме в той час я робив переклад французької п’єси Едмона Ростана «Шантеклєр» — про птахів. Є там епізод, коли випадково вбивають солов’я. Соловей не може замовкати, якщо трапилася біда — одного заміняє другий соловейко. Ліс без солов’я не може жити. Як у природі, так і в нашій пісні, — соловейко не може замовкати!
«Івасюк зганяв сім потів, він перший навчив мене до пісенних текстів ставитися серйозно».
Коли мені давали вже готову музику, то я вкладався і потрапляв філігранно, усе сходилося. Ігор Білозір не раз дивувався, як це мені вдається. А ось коли текст був первинним, звичайно, що суперечки були. Колись, ще до співпраці з Івасюком, я був не настільки вимогливим, а ось Володя змусив мене думати і добирати кожне слово, кожен наголос, крапку, кому… А до цього все видавалося просто: віддав вірш комусь зі своїх колег-композиторів, вони писали музику, і пісня народжена. Івасюк же зганяв сім потів, доки йому щось кінцево сподобалося. І хоч він був від мене на шість років молодший, я в нього перейняв багато. Він перший навчив мене до пісенних текстів ставитися серйозно.
Найбільше люблю написану з Володею Івасюком «Тільки раз цвіте любов», звичайно, «Не забудь» з Богданом Янівським, «Світлицю», «Пшеничне перевесло», «Перший сніг», «Джерело» з Ігорем Білозіром, «Облітає півонія» з музикою Олександра Кушнарьова…
Але писати хочу й далі, тільки щось на горизонті тепер не бачу солов’я, але він мусить скоро з’явитися.
Михайло МАСЛІЙ.
