Десять років тому я вперше зустрілася з її Словом. Книжку прози, придбану на презентації у столичному Національному музеї літератури, не випустила з рук, поки не прочитала всі вміщені в ній повісті. (До речі, саме ця прозова збірка «Назови мене своєю» у 2016 році увійшла в топ-5 найбільш читабельних книг на Форумі видавців у Львові). Слово те було насправді таке соковите, справжнє, просте і щире, а виписані ним історії — реальні й земні, а потім було знайомство з її поезією. Не менш захопливою, правдивою та сильною, у якій не хочеться й рядочка, й слова проминути.
Нині вона є авторкою вже одинадцяти книг, із котрих три — збірки поезій. Творчість її називають унікальним явищем у сучасній українській літературі, а книжки прози «Адамцьо», «Назови мене своєю», «ЩЕмить», «Собача любов», «Єнчий світ», «Мешти для Ганнусі» відзначено 2022 року міжнародною літературно-мистецькою премією імені Пантелеймона Куліша, книгу прози «Мереживо долі» — міською премією імені Івана Франка.
Ця красива зовні і внутрішньо жінка продовжує дивувати й захоплювати собою. І не лише у творчості. Вражає вона своєю силою духу, бо «перейдено в житті дуже багато».
Оксана КУЗІВ, письменниця та поетеса, журналістка нині на порадницькій гостині.
ПРО ЗМІНИ
Знаєте, у мене світ змінився взагалі після перенесеної у 2014 році тяжкої операції. А коли вижила, по-іншому подивилася на цей світ. Почала любити життя значно більше і хотіти жити. Я мала якесь таке дивне відчуття вдяки Богові за те, що Він мене порятував. Відтоді стала іншою Оксаною Кузів…
І зараз ось ця, вже велика, війна знову змінила моє життя на до і після. Ми не втікали від неї, не виїздили за кордон, завжди залишалися тут, удома, з сином та чоловіком, допомагали іншим. І моя молитва щовечора починається зі слів: «Боже, допоможи закінчити війну, бо гинуть українські діти». То якесь божевілля, що ніяк не може зупинитися. Колись вмістила маленький допис у Фейсбуці, за який мене заблокували (до слова, маю вже дві заблоковані сторінки там). А писала про те, що одна невеличка людина сидить на березі велетенського океану, баламкає ногами і каламутить воду і ніхто не може ту людину зупинити.
Ніколи не прошу ні для кого смерті, навіть для путіна. Адже є християнкою і розумію, що Бог дає, Бог і забирає, але ця війна… вона така безжальна, невиправдана, незрозуміла…Нащо?!
ПРО ЛЮДЕЙ ПРОСТИХ І СВІТЛИХ У ЧАСІ ВІЙНИ
Не те, що їх побільшало чи поменшало, думаю, просто світ чітко зрозумів, хто, де і на чиєму боці. Так, їх стало видніше. Бо в темні часи справді краще видно світлих людей. Я, наприклад, у багатьох розчарувалася. Багатьох для себе проявила заново. Вони виявилися для мене іншими. І в часі війни ми більше побачили навіть тих, котрі були начебто непоказні такі, начеб то й не світлі, але оцією мовчазністю вони роблять набагато більше, ніж ті, що кричать і б’ють себе в груди.
ПРО ВСЕЛЕНСЬКУ ЛЮБОВ
Поезію «Найбільша заповідь» написала під впливом однієї книжки. Свого часу мені потрапила до рук невелика брошура всесвітньо відомого американського вченого Раймонда Моуді «Життя після життя». На той момент шукала для себе якогось опертя чи що. Ні, це не боязнь, якщо мене до себе покличе Бог, просто хотілося з розкритими обіймами йти і не боятися, і не озиратися. Тому читала багато такої літератури, яка би мене якось тримала на цьому світі і навчила не боятися завтра. У своїй книзі Моуді описував багато випадків, коли люди поверталися до життя після клінічної смерті. І кожен із тих пацієнтів розповідав, що бачив світло. Хтось казав, що то — Ісус, хтось — Кришна, хтось — Будда, хтось Космосом називав. Тобто тим, хто в що вірив, але кожен описував, що те світло таке неземне і благе! Воно не сліпить і хочеться в ньому перебувати по всяк час. А ще воно запитує в людини, найперше, про таку річ: скільки любові ти дав у цей світ? Знаєте, мене це запитання настільки вразило! Воно мені просто зірвало мозок. Думала: «Боже, а якщо от помру, що я дала цьому світові, яку любов?! Ну так, тато, мама, чоловік, син…». У книжці теж згадується про родину, землю, власний будинок… Та це ж не про те. Мова йде про вселенську любов: всеблагу і всеосяжну. От, власне, про це і поезія моя: «Ще поки маєш час — даруй Любов, Вона — найбільша заповідь в Законі!».
ПРО БАЖАННЯ ПИСАТИ
Ніколи собі жодну історію, яку потім пишу, не занотовую на папері. Ніколи не пишу ніякого плану. То має бути мить. Все моє письмо йде просто від серця: швидко, просто і легко. Ніколи не змушую себе написати жодної сторінки, бо інколи здається, що й не вмію писати. Пишу тільки тоді, коли воно з мене пре, виливається. Інших випадків для мене немає, або ж, як ото написала в анотації до поетичної збірки «Задивлена в небо», поезію з якої ви згадували: «Здається, що я малесенька дівчинка у величезній авдиторії, і хоча Лектора не бачу, та чітко чую Його голос, і беру до рук папір та ручку… Дякую Богові, що маю цей дар чути». Так Бог дає мені чути все — і прозу, і поезію.
ПРО «БЕЗСМЕРТІЄ»
Подобається це комусь чи ні, та вірю в реінкарнацію. Так, я християнка, так, я читала не один раз Біблію, але читаючи її вперше, десь у років 16-17, у Старому Завіті, у віршах із Екклезіяста 3:15 натрапила на таку цитату: «Бо все, що є, було вже колись. І все, що статися має, було вже. Бо минуле відновлює Бог». Тоді я підкреслила цю цитату і поставила там знаки оклику і багато знаків питання. Будучи ще дитиною, десь років із дванадцяти, розповідала мамі про все, що памʼятала з минулого життя. Мама сказала: «Нікому про це не розповідай. Ні-ко-му. Бо скажуть, що ти дурна». І я це дуже довго в собі тримала. Дуже. Поки не трапився один чоловік, котрий розповів, що живе своє тринадцяте життя і що воно скоро закінчиться. Ми розговорилися, багато той чоловік розказував про свої попередні життя і перипетії. Потім запитав зненацька: «А ти не хочеш про себе розповісти?» — «Не хочу. Мама казала, що не можна нікому казати». — «А може, дівчинка вже виросла?» Тоді я йому на одному дусі й випалила: «Знаєш, якщо колись надумаю про це писати, назву книжку «БезсмертіЄ», і в кінці слова «Є» буде великою літерою». Тобто, все навпаки — початок слова з кінця.
І буде кінцева буква червоною. Прийшла додому й дуже швидко, тому що була під враженнями, під емоціями, а мені те завжди важливо, сіла писати цю книгу, котру й швидко завершила.
Коли прийшов час визначитися з жанром: що це — роман, оповідання, повість чи роздуми, фантазії — вирішила класифікувати як казка для дорослих, начебто, як в Екзюпері. Тобто хто читав Біблію і доріс до теми, про яку говорю як у художньому творі, той собі знайде істину. Хто не читав або навпаки — є фанатичним християнином, який нічого не хоче знати, окрім служби Божої (бо є таких багато людей, які просто ходять до церкви, і більше нічого не хочуть знати), і не зрозуміє. Мій видавець, Василь Гутковський, гендиректор літературної агенції «Піраміда», дає моє «БезсмертіЄ» прочитати одному монахові. Тому, про котрого кажуть, що він прозорливий монах. Коли зможе прочитати, пан Василь не знає, адже до монаха приходить багато людей, він відповідає на їхні запитання, він багато молиться… А вже на другий день монах мені телефонує: «Я прочитав. Мене усього трусить. Пані Оксанко, то Дух Святий писав вами». Кажу: «Та то ж художня література. Ви ж читали, зверху там написано: казка для дорослих». — «Е, — каже, то для тих, хто не знає Біблії, це казка, а я читав вас і між рядками. Це все написано Духом Святим». Звісно, я така задоволена була! Не хотілося, аби мене єретичкою сприйняли. Хоча, скажу вам, уже й не боюся жодних слів на свою адресу. Знаю, що критикують завжди тих, хто попереду. А ти покажи те, що сотворив сам. І тільки тоді можу з тобою говорити на рівних. Я вмію визнавати свою неправоту. Вмію визнавати те, що ніколи не буду Ремарком, ніколи не буду якимось іншим письменником, бо я — Оксана Кузів!
Не хочу, аби мене порівнювали з кимось, тому що намагаюся бути сама собою. Чесно скажу, навіть не хочу зараз читати чужі твори. Не хочу, аби хтось колись сказав про мене, що від когось щось хапнула. Я просто є і моє слово справжнє, адже кожен твір, написаний мною — жива історія, яку я почула, пережила і інтерпретувала на папері.
ПРО ВИПРОБУВАННЯ
Думаю, що випробування нам даються не Богом, а кимось іншим, а Він просто або допускає їх, або ні. Мені приходилося й приходиться дуже непросто зі здоров’ям, та все ж позитивно налаштована. Я розумію, що можу розслабитися, розклеїтися на дві, три, п’ять годин, а далі беру себе в руки, багато читаю, шукаю, працюю і виходжу з цього болю чистою.
Я не можу все здолати, здається, навчилася жити зі своїм болем. Так, могла б давним-давно зламатися, могла би озлобитися на життя. Але ж ні!
Ще поживу! Ще напишу не одну книжку, не для себе — для людей!
Повну версію порадницької гостини
З ОКСАНОЮ КУЗІВ
можна прочитати в номері газети «Порадниця»
від 12 лютого 2026 року.
Автор та керівник проєкту ТЕТЯНА ВЛАСЮК,
головний редактор газети «Порадниця»,
заслужений журналіст України.
