Кожне велике свято нашої віри має свої традиції й символи — одвічні чи більш сучасні. В Україні вони не просто данина звичаю, нерідко це — взірець вишуканості, особливої краси. Яскравою писанкою й вітанням «Христос воскрес!» ділимося духовною радістю на Великдень. Освячені мініатюрні букетики з особливих трав, маку і калинового грона — як добрі побажання на Першого Спаса. «Жайворонки» з тіста, дітям на втіху, — весняний звичай на «Сорок святих». А радість Різдва вкладаємо в особливі пісні — колядки, щедрівки, несучи ними добру звістку про Божественне Дитятко, Його історію народження — і водночас обдаровуючи кожну земну душу щедрими побажаннями добра, визнаннями чеснот і сподіваннями на їх подальше примноження.
Існують пісні, що наче створені для тихого Святвечора, і такі, які втілюють багатоголосе «Христос народився — славімо Його!», й мелодійні, насправді щедрі пісні — побажання всіх можливих гараздів. Та є різдвяна мелодія, яку чи не весь світ розуміє й без слів. Вона спливає у пам’яті спалахом тихої радості й світлої надії, варто лиш почути: «Щедрик, щедрик, щедрівочка, Прилетіла ластівочка…» Це пісня про ластівку, яка прилітає провістити щедрий рік для родини, бо ж Новий рік колись святкували навесні. Короткі рядки покладені на дивовижну музику, яку 1901–1902 рр. написав українець Микола Леонтович, творець диво-мелодії, що стала символом різдвяних свят у всьому світі.
Вслухайтеся і ви — у ній можна почути так багато! Ставши посланцем української культурної дипломатії, українська мелодія понад 100 років тому вперше прозвучала у найкращих залах багатьох європейських країн, а далі продовжила свій зоряний шлях на інших континентах — від США й Канади до Мексики, Бразилії, Аргентини, Куби, Уругваю… Світ захопився нею, почутою у виконанні українців і на український текст, але обрав для себе англомовний варіант. Переклад «Щедрика» англійською мовою 1936-го здійснив американський диригент українського походження Пітер Вільховський, давши йому назву «Carol of the bells» — «Колядка дзвонів». Презентація твору відбулась перед багатотисячною аудиторією. Саме в цьому варіанті пісня стала всесвітнім хітом, який традиційно звучить під Різдво та Новий рік у Європі, США й Канаді.
От уже друге сторіччя живе український «Щедрик», який 2022-го через сто років знову прозвучав у знаменитому Карнеґі Хол українською. Та про українське походження «Щедрика» досі знають не всі, як і про людину, чий геній створив цю диво-мелодію. Тож у передріздвяні дні на часі згадати її автора, нагадавши світові й нам, українцям, про композитора Миколу Леонтовича, який суттєво збагатив українську і світову музичну культуру за своє коротке, лише 43-річне земне життя.
ВИБІР НА КОРИСТЬ МУЗИКИ
Микола Леонтович народився 13 грудня 1877 року в с.Монастирок (за іншими даними — в Селевинцях) на Вінниччині. В часи його дитинства в родині панувала атмосфера християнської віри й музики. Мама, Марія Йосипівна, чудово співала, зокрема, українські народні пісні. Батько, дід, прадід були священниками, але глава сім’ї, Дмитро Феофанович, вирізнявся ще й музичним обдаруванням — умів грати на багатьох інструментах, керував хором семінаристів, тож і власним дітям зміг дати початкову музичну освіту. Марія та Олександр із часом стали професійними співаками, Олена навчалася в Київській консерваторії у класі фортепіано, Вікторія грала на кількох інструментах. Малим Микола бавився з братами й сестрами у… диригента. Та й співати, за спогадами батька, почав раніше, ніж розмовляти.
Десятирічним починає навчання у Немирівській гімназії, та через брак коштів батько вже за рік переводить його до Шаргородського початкового духовного училища. Там підлітка навчили співати за нотами, читати партії в церковних хорових творах. Батьки мріють, що син продовжить сімейну династію сільських священників, тож після закінчення училища вступає до духовної семінарії в Кам’янці-Подільському, де опановує теорію музики, хоровий спів, гру на кількох музичних інструментах і музичну обробку народних пісень. Та закінчивши семінарію, попри сподівання родини, відмовляється від духовного сану, аби присвятити себе викладацькій діяльності й музиці. Ще семінаристом спробував себе й у ролі диригента хору, а ставши вчителем — організовує самодіяльний симфонічний оркестр і літературно-музичні вечори, долучаючи учнів. Викладає низку дисциплін — від арифметики й чистописання до музики й церковного співу. Лише для шкілького оркестру в с.Чуків власним коштом купує 5 скрипок, флейту, корнет, тромбон і віолончель, дарма що вартість кожного інструмента нерідко перевищує його місячну вчительську платню. Зо два десятки років присвятив Леонтович викладацькій діяльності, зокрема, в Тульчинському єпархіальному училищі для дочок сільських священників. Саме в цьому місті він познайомився й на все життя подружився із учнем Миколи Лисенка Кирилом Стеценком.
Обставини змушують до пошуків роботи на Донбасі. 1904-го стає викладачем співу та музики в залізничній школі. Разом із сім’єю оселяється в бараці для залізничників на станції Гришине (нині — Покровськ). Наступного року революційні події надихають його організувати капелу робітників, яка виступає під час мітингів. Відтак Леонтовичем зацікавлюється поліція, і це змушує його повернутися на Вінниччину.
У Покровську на його честь назвали вулицю, встановили дві меморіальні дошки. Опинившись на передньому краї великої війни, місто належно подбало про пов’язані з іменем композитора реліквії: речі й документи з міського історичного музею наразі зберігають в історичному музеї у Дніпрі, а чудовий пам’ятник Леонтовичу, відкритий 2018-го, тимчасово переїхав до однойменного парку у Вінниці.
ЖИТТЯ ПІД ЗНАКОМ ТВОРЧОСТІ
…Перша укладена Леонтовичем збірка «Пісні з Поділля» для хорового виконання без інструментального супроводу побачила світ 1901-го; друга, присвячена Миколі Лисенку, — ще за два роки. Аби вдосконалити свою музичну освіту, відвідує лекції в придворній співацькій капелі у петербурзі, екстерном складає іспит на звання регента (1904). Далі обирає собі за наставника теоретика музики Болеслава Яворського й навідує його, аби навчитися композиції. Низку хорових обробок на запрошення Стеценка, Кошиця, Козицького разом із хором виконує 1916-го в Києві.
Після проголошення УНР Микола Дмитрович виявляє готовність працювати на розбудову української національної культури. Отримує запрошення до Києва, де стає штатним працівником музичного відділу Міністерства народної освіти (пізніше — Міністерство освіти та мистецтв), популяризує українську музичну творчість в освітніх закладах. Коли в Києві відбувається перша літургія з читанням Євангелій, псалмів і кантів українською мовою, сам диригує хором і пише до цих урочистостей нові ноти кантів. Разом із Кошицем і Стеценком розмірковує над музичною політикою молодої держави. Мешкає з дружиною і дітьми на Багговутівській, тоді майже окраїнній вулиці, у квартирі, залишеній родичкою. Попри дуже бідне життя, Леонтович завжди сподівався на кращі часи, часто жартував.
Із приходом більшовиків якийсь час працює в Київському музично-драматургійному інституті ім. М.Лисенка та духовній семінарії, пізніше — в музичному відділі наркомосвіти, читає лекції у школах і гімназіях. Повертається додому пішки пізно ввечері, коли ходити темними вулицями столиці стає небезпечним для українських інтелігентів. Живе музикою, але бідність стає нестерпною, змушуючи вертатись на Поділля. Для Леонтовича це майже трагічний крок: почувається затребуваним у музичному житті Києва. Та після захоплення міста денікінцями пішки долає 350 км до Тульчина, де чекає родина. І знову — вчителювання, керування самодіяльними хорами, виступи з концертами перед військовими, заснування першої музичної школи. Кілька разів на рік дає концерти української музики, на які приїздять звідусіль. Очолює міську «Просвіту», творить підручник із нотної грамоти для шкіл. Родина продовжує бідувати, тож старшу доньку на свята часто відправляють у гості до дідуся-священника: щось із харчів та й привезе від нього.
ПРАГНЕННЯ ДОСКОНАЛОСТІ
Великою радістю стала для Леонтовича пропозиція Стеценка — долучитися до організації українських хорів. Свої твори для них, прагнучи досконалості звучання, Микола Дмитрович міг переробляти до 20 разів поспіль. У його доробку — зокрема, й козацькі, чумацькі, церковні, історичні, обрядові, жартівливі, танцювальні пісні. Загалом створив понад 150 хорових обробок, духовних творів і 4 хорові композиції на основі українських народних пісень, а також перший великий симфонічний твір за казкою Бориса Грінченка — народно-фантастичну оперу «На русалчин Великдень», яка так і залишилась незакінченою. Не встиг дізнатися, і якими популярними за кордоном стали такі його твори, як «Почаївська Божа Матір», «Дударик», Пряля», «Ой там на горі», і найвідоміший — «Щедрик», до написання якого Леонтовича спонукало навчання в Яворського, дозволивши перетворити просту народну мелодію на справжній шедевр.
Перше виконання «Щедрика» хором Київського університету під керівництвом О.Кошиця з пропозиції К.Стеценка відбулося на Різдво 1916 року. Леонтович обрав для цього четверту з п’яти створених ним версій «Щедрика». Кошиць прагне включити твори Леонтовича у програму виступів Української Республіканської капели, створеної 1919-го за підтримки Симона Петлюри, яка має продемонструвати світові неповторну українську пісню і музику. У березні 1919-го, рятуючись від банди Муравйова, колектив вирушає на гастролі країнами Європи, а потім отримує запрошення до Америки. 17 країн світу відвідали за понад 5 років хористи. Твори Леонтовича стали за цей час справжніми посланцями української культурної дипломатії, та особливий успіх випав на долю «Щедрика», зокрема після першого виконання на концерті в Карнегі Холі в Нью-Йорку 5 жовтня 1921 року.
СПРАВИ СЕРДЕЧНІ: ПРАВДА Й ПЛІТКИ
Іще вчителюючи в духовному училищі Тиврова, 24-річний Микола знайомиться із Клавдією Жовткевич, донькою священника і родичкою свого колеги. За рік беруть шлюб, у якому народяться дві доньки. Кілька разів усі разом переїжджатимуть. Дружина дбатиме про дітей і чоловіка, створюючи умови для його творчої праці.
Після поради Стеценка пошвидше закінчити роботу над новою хоровою оперою «На русалчин Великдень», аби поставити її в Києві, Леонтовичу потрібно вдосконалити текст лібрето. На прохання композитора його написала колишня учениця, Надія Танашкевич. Тож після Різдва 1920-го вирішує навідати її, а звідти вирушати вже до батькового села, що неподалік, де можна буде розжитися харчами. Іде пішки, дорогою гостює в Теплику у вчителя музики Якима Греха (той залишив свої спогади про останню зустріч із композитором), потім в родині отця Танашкевича. Разом із Надією цілий день працює над лібрето. Її мати гадає гостям по руці. Композитор і собі напівжартома просить розповісти про його майбутнє. Жінка обнадійливо коментує його лінію життя, аж раптом губиться: їй здається, що лінія переривається — та надалі наче знову продовжується. Надія зауважує: та ж лінія життя гостя «зовсім скінчилася»! Той жартує: мовляв, як стріне де бандита, то скаже: е ні, матінка Танашкевич нагадала жити ще багато років!
…Сторіччя по тому в окремих публікаціях про Леонтовича Надію називатимуть Музою композитора, вважаючи, що той був у неї закоханий і пов’язував з нею власне майбутнє. Інші ж відкидатимуть ці припущення, вважаючи їх плітками, поширеними після загибелі Леонтовича чекістами, наголошуючи: він високо цінував Надію суто за її музичну обдарованість.
…Перш ніж вирушити до батька, Леонтович розповідає дівчині: днями давав концерт у казармах — і забув на піаніно портфель із документами, тож їх перевіряли; тепер чекає на результати — «а може і вб’ють…»
ТРАГЕДІЯ
…Надвечір 22 (за ст.ст. — 9) січня в хаті у Марківцях перебували всі свої: батько, Микола, його донька Галя і сестра Вікторія. Увечері на подвір’я в’їхала підвода. Молодий чоловік російською попросився на нічліг: мовляв, має в селі багато справ. Микола Дмитрович сам запропонував переночувати в них. Згодом до хати увійшов їздовий — селянин із сусіднього села, Федір Грабчак. Тим часом незнайомець розповів, що він «чекіст», веде боротьбу з «місцевими бандитами». Сказав, що зветься Афанасієм Грищенком, і показав свої папери Миколі, який зауважив: мовляв, справ у гостя насправді багато, а з такими документами небезпечно будь-де ночувати. Чи справді в тих паперах із печатками волості й «чк» було зазначене назване прізвище, залишилося невідомим. Гостя нагодували, та розмова з ним не стала приємною для Миколи. Опівночі всі розійшлися. Незнайомцю постелили в одній кімнаті з композитором, батько з донькою й онучкою були в другій.
По сьомій ранку батько прокинувся від пострілу — й кинувся до синової кімнати. Сонний Микола Дмитрович питав у батька, чи це був вибух, намагаючись піднятися з ліжка, але не міг: кров із правого боку вже заливала простирадло… Навпроти композитора чекіст — босий, у самій білизні — діставав гільзу з обріза, закладаючи новий набій. По тому виштовхав старого господаря за двері, наказавши Грабчаку зв’язати всім руки. Рідні Леонтовича чули, як Гришин кричить на пораненого, перериваючи речі в пошуках золота, якого в них не було, витрушує гроші з Миколиного гаманця… Тоді хапає столові ложки, годинник і чоботи композитора, накидує кожух Леонтовичів — й вискакує з хати.
За кілька хвилин на лемент збігаються сусіди, розв’язують руки рідних, хтось намагається допомогти пораненому, хтось біжить по лікаря і за вбивцею. Микола просить дати пити — й ніяк не може напитися, просить дати світла — й каже батькові, що вмирає. Невдовзі його серце зупиняється. Лікар не застає його в живих. Переслідувачі убивці теж повертаються ні з чим: на підводі, за якою погналися, був лише Грабчак. Грищенка ж починає переслідувати міліція, той відстрілюється, ранить міліціонера — і зникає…
25 січня за н.ст. відбуваються похорони, на які приїздять усі рідні. Леонтовича ховають босим: єдині чоботи вкрадені вбивцею. Оповідали, буцім наступного дня на могилу привезли вінок від Надії Танашкевич із написом на ньому: «Вічна пам’ять. Спи спокійно».
РОЗСЛІДУВАННЯ
…Після загибелі композитора, про яку преса повідомила лише на 10-й день, трагічні обставини понад пів століття були засекречені. За версіями різних видань, Леонтович загинув від рук білогвардійця, петлюрівця, невідомого грабіжника, або й «чекіста». Правда почала відкриватися лише після оприлюднення архівів у 1990-х. Повністю ж трагічний пазл склався вже в наші дні завдяки завідувачці науково-дослідницького відділу новітньої історії Вінницького краєзнавчого музею Ларисі Семенко. Їй вдалося вийти на людей, які зберігали копію щоденника друга композитора, Гната Яструбецького, та оригінальні записи іншого його товариша, письменника Степана Васильченка. За цими джерелами й було відтворено обставини останніх годин життя і смерті Миколи Леонтовича.
Детальним описом трагедії найперше завдячуємо товаришу Леонтовича, Гнату Яструбецькому, який по свіжих слідах провів власне розслідування, розпитавши свідків і занотувавши їхні розповіді. Адже влада висунула версію про вбивство на побутовому ґрунті, здійснене білогвардійцем (пізніше вже казали — петлюрівцем). Тож Яструбецького спішно відправили з’ясувати реальні обставини вбивства, а наявність у нього певних мандатів дозволила через 4 місяці доповісти про деталі справи членам «Товариства вшанування пам’яті Миколи Леонтовича». Щоправда, деякі факти були упущені, тож фальсифікація трагедії владою тривала фактично до 1990-х. Крім того, перший дослідник зібрав чимало матеріалів про покійного друга, привіз його ноти і тексти, а також написав біографію. Було там і щонайменше дві версії щодо подальшої долі вбивці Леонтовича, який скоїв ще декілька нападів і крадіжок — і був знищений чи то в перестрілці з міліціонерами, чи то селянином з Теплицького району. (Утім, дехто з мешканців згодом твердив, що упізнав Грищенка вже після Другої світової в приїжджому до Марківки міліціонерові…) Частину зібраних Яструбецьким матеріалів Лариса Семенко використала, працюючи над книжкою «Їх поєднала пісня Леонтовича».
Привезені речі й документи перший дослідник передав до тільки-но створеного музею Музичного товариства Леонтовича, та під час репресій 1930-х його було закрито.
Після розсекречення архівів стали відомими нові документи, що проливають світло на вбивство композитора, як-от рапорт начальника Гайсинської повітової міліції, в якому прямим текстом назване прізвище й посада вбивці: «В ночь на 23-е января агент уездчека Грищенко выстрелом из винтовки убил сына священника с.Марковки… Николая Леонтовича 43-х лет, у которого Грищенко ночевал, и 26-го января Грищенко, скрывавшийся в м.Теплике, при преследовании его чинами милиции, выстрелом из винтовки ранил в живот милиционера Твердохлеба». Отож є всі підстави вважати знищення Миколи Леонтовича не випадковим, а спланованим злочином. Адже він був носієм української національної культури, до того ж його високо поціновували в релігійних колах…
ДИВО ТРИВАЄ
Україна шанує пам’ять про свого генія. 1977-го Музей-квартиру композитора було відкрито в Тульчині (пров. Леоновича, 12-б); склалася традиція в день його народження проводити тут велелюдні «Українські вечорниці», а за QR-кодами відвідувачі можуть скачати собі ту чи іншу вподобану книжку про Леонтовича. От уже 6 років портрет композитора в обрамленні ластівок і нот легендарного «Щедрика» та інших творів — на одному з 6 міських муралів на музичну тематику, а в міському сквері є інтерактивний пам’ятник «Щедрику». Іще один музей композитора — відокремлений підрозділ Вінницького краєзнавчого — відкрито в Марківці. 2016-го НБУ ввів в обіг чудову срібну монету «Щедрик», присвячену 100-річчю першого виконання цього твору. Кілька років тому в українських кінотеатрах із успіхом пройшли покази художнього фільму «Щедрик», а чудова документальна стрічка «Щедрик проти «русского міра» залишається доступною за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=OjQr-IP3Qsk
Та головне — мелодія «Щедрика» у ці передріздвяні дні знову наповнює світ. І навіть удома, якщо душа попрохає цієї пісні, достатньо набрати в інтернет-пошуку «10 версій «Щедрика» — і слухати, слухати, слухати…
Підготувала Ольга ГОЙДЕНКО.
