Після 24 лютого, або ж навіть і того самого дня, кожен із нас робив свій вибір: чоловіки і багато жінок долучилися до захисту країни на фронті, в лавах Тероборони, пішли волонтерити, тисячі, а потім і мільйони українців вимушено покидали свої рідні домівки, рятуючись від війни, ставали переселенцями, біженцями. Вона теж могла бути в їх числі. Та вже з перших днів твердо вирішила: з дому, з Києва нікуди не поїде. Натомість – знялася в кіно…
– Чому відмовилися евакуюватися, коли тут було так небезпечно, – запитую народну артистку України, відому акторку театру та кіно, провідну актрису Національного академічного театру імені Лесі Українки Ларису Кадочникову.
– Наприкінці минулого року нарешті здійснилася моя мрія – у нашому театрі відбулася прем’єра вистави «Музика кохання. Бенефіс Лариси Кадочникової», де розповідається про історію кохання між геніальним Шопеном та Жорж Санд. І якось після спектаклю акторка Олена Тополь, котра грає мою доньку, розплакалася. «Чому плачеш? Усе ж прекрасно!» – кажу. А вона: «Кажуть, росія 16 лютого збирається нас бомбити». Я відповіла, що це дурниці, ні про яку війну не може й мови бути! А вранці 24 лютого зателефонував мій сусід Гена, молодий хлопець, із котрим дружимо, і каже: «Ларисо Валентинівно, збирайте речі, документи та їдьте з Києва – розпочалася війна!» І ось такий шок. До ладу нічого не можу зрозуміти. Спочатку величезне здивування, потім жах, потім запитання: а що ж робити?
Мій чоловік Андрій пішов того дня на роботу. Він якось так спокійно зреагував на цю звістку, знаєте, юристи ж загалом дуже стримані. Мені зателефонували потім ще кілька людей. Зокрема й режисер Лейт Кадум із Франції, він свого часу закінчував наш театральний інститут імені Карпенка-Карого, далекі знайомі з Канади – і кожен запрошував до себе. Та я практично відразу відмовилася від усіх пропозицій і поїздок. Андрій сказав, що нікуди не поїде, та йому ще й 60-ти немає, а ти, мовляв, якщо вважаєш за необхідне, – їдь. А як його їхати?! Тут мій дім, мій чоловік. Подумала, як же добиратимуся, мови не знаю, хіба що трішки німецьку. Без мови ти ж – наче глухонімий, та й, за великим рахунком, кому десь по-справжньому потрібен? Хоча, як ми знаємо, українців приймали скрізь гарно – і в тій же Польщі, і в Німеччині та в багатьох інших країнах. Знову ж таки, їхати з чоловіком, в оточенні близьких чи друзів – це одна річ. А самій – небезпечно, вважаю. Розгубленість тоді була страшенна.
– Боялися?
– Страх був величезний, тому що під вікнами нашого будинку стріляли, неподалік падали ракети, чулися вибухи. Думала, що вже кінець прийшов. А потім трохи заспокоїлася: та, зрештою, прожила ж таке довге, хоч і складне, але ж наскільки цікаве життя, працювала з такими дивовижними людьми – ну, що ж, закінчиться воно для мене зараз – так і буде. А що робити?! Бігти? То й по дорозі могли вбити. Скількох людей у машинах розстріляли…
– У ваш ювілейний день народження, 30 серпня, в столичному Будинку кіно відбулася прем’єра повнометражного документального фільму Дмитра Томашпольського «Лариса Кадочникова. Війна». Як виникла ця ідея?
– За два дні, як почалася війна, зателефонував Діма Томашпольський, наш кінорежисер, сценарист, продюсер: «Хочу запропонувати тобі зняти фільм «Лариса Кадочникова. Війна». Ти згодна?» А він уже знімав про мене повнометражний документальний фільм «Лариса Кадочникова. Автопортрет». Звісно, погодилася. По-перше, це – робота. (А вона багато від чого рятує). По-друге, може бути дуже цікавим, а ще – історично важливим. Діма сказав, що старатимемося зняти, з дозволу керівництва, і в театрі, і в студії, і, якщо можливо буде, то й на вулицях Києва. А місто дуже спорожніло, зрідка кого можна було в перші дні зустріти. До речі, для вуличних зйомок потрібен був дозвіл найвищого керівництва. Діма такий дозвіл отримав.
– Чому саме Олег Михайлюта, співак, композитор, відомий як Фагот, з’явився у цьому фільмі?
– Якось знімався в одній із картин режисерки Олени Дем’яненко, дружини Діми. Вона й сказала, що Фагот дуже цікавий, популярний серед молоді, запропонуйте йому знятися. Він одразу згодився, почувши, що знімають мене: та це ж Лариса Кадочникова, Марічка! Ми зустрілися. Він під’їхав на своїй машині, у військовій формі (був у Теробороні). Виявився таким доброзичливим, чудовим, по-справжньому патріотичним хлопцем. І став мені дуже симпатичним.
До речі, завдяки Фаготу могли проїхати в найскладніших місцях Києва, де б ніхто не дозволив. А коли з’являвся він, його впізнавали, ми показували свої дозвільні документи, і нас пропускали.
Знімався з нами у фільмі відомий кінознавець, кінокритик Сергій Тримбач, котрий останнім часом видав дві чудові книжки про наших прекрасних акторів Івана Миколайчука та Богдана Ступку.
З’явився у знімальній групі Вадим Скуратівський, мистецтвознавець, літературознавець, академік, котрий дуже гарно до мене ставиться і взагалі знає всю мою біографію. Олександр Брей, один із найкрупніших колекціонерів світу, теж з’явився. На Андріївському узвозі в нього велика галерея, де я часто бувала, захоплювалася ним, він завжди збирає цікавих людей. І сам дуже цікавий чоловік. Так зрадів, що зміг допомогти нам.
Ми зняли хороших людей, справжніх патріотів, інтелігентів. Звісно, коло могло б бути більшим. Але ж багатьох із тих, кого ще хотіли у фільмі бачити, не було на той час у Києві. Спасибі Дімі величезне за роботу. Мені здається, що це – історична картина, задокументована в кінокадрах історія. І він дуже тонко передав психологію людини, страх якої перед війною в якийсь момент відступає, передав стан її душі, коли вирізняються найцінніші людські якості.
Знаєте, я не засуджую нікого, хто виїхав. Оскільки більшість поїхала з дітьми. А діти не повинні цього бачити й чути. Тому що в них це залишиться назавжди – момент страху, жахіття й іншого, незвичного для них життя. Вони не повинні цього знати.
– Ваше дитинство теж на війну випало.
– Під час Другої світової війни, коли бомбили Київ, нас потім вивезли в Середню Азію, в Ашхабад. І той жах пам’ятаю досі. Темна ніч, білі мішки з піском на барикадах, а мені здавалося, що то лежали трупи. Коли вже були в Ашхабаді, там лише один раз звучала сирена повітряної тривоги, війна туди не доходила. Мене якраз купали у ванночці, й, почувши її, дуже перелякалася і страшно почала кричати: «Війна, війна!!!» Тому, слава Богу, що змогли вивезти тепер багатьох діток, і вони не знатимуть, не бачитимуть ті страхіття, що відбувалися на території України, і, на жаль, досі відбуваються. Але ж скільки їх постраждало від війни, скільки загинуло. Це такий біль…
Я ще довго не могла повірити, що росія напала на Україну. У мене ж там багато родичів. Рідний брат Вадим Алісов, відомий кінооператор, жив у москві. Він помер до війни. Напевне, такого б жахіття не пережив.
– Озвалася рідня після 24 лютого?
– І дружина братова, і донька їхня. Вони всі в шоці від того, що на нас напала їхня країна, почали щодня телефонувати, заспокоюючи мене і плачучи, що таке сталося. Просили в мене пробачення. І навіть якісь далекі родичі, котрі з москви виїхали у Францію до своїх знайомих, телефонували й просили прощення. Вони не хочуть повертатися додому, хоч там залишилася квартира, майно. Кажуть, не можуть пробачити росії, що почала війну.
Там не розуміють, чим це може закінчитися для них самих, для усього світу. Не знаю, як цей жах став можливим. У XXI столітті! Треба всім миром, всіма доступними способами зупинити це безумство, змусити окупантів вивести свої війська з нашої країни.
Прийде час – усе одно Перемога наша буде. Інша річ, як швидко та якою ціною. Невимовно боляче, що гинуть наші люди, гинуть такі красиві молоді воїни. От кажу, а в горлі – грудка наче застрягла. А скільки покалічених. Це так страшно. Віддати здоров’я, віддати своє життя…
– Із якою думкою починаєте свій новий день? А починаєте його, бачу, раненько.
– Із вдячністю, що живу. Тим, завдяки кому маю новий день. А завжди рано прокидаюся, бо неодмінно готую сніданок чоловікові, котрий іде на роботу, він адвокат, у нього постійно якісь суди. Ми давно зійшлися. Знаєте, для мене найстрашніше залишитися в цей час одній. Звісно, маю дуже багато друзів, серед яких художники, актори, спортсмени. Ми часто збиралися, просто говорили про мистецтво, вирішували якісь творчі питання. Який-то прекрасний був час! А потім почалася війна, і це все порушилося. Та, слава Богу, поруч є чоловік, якого дуже люблю, який у будь-який момент підставить плече, допоможе. Це так необхідно. І я щаслива, що зустріла його. А багато ж хто залишився один, війна порозкидала людей по світу… Багато хто втратив роботу. Треба намагатися берегти людей, берегти колективи. Робота дає життєвий імпульс, окрім усього іншого.
– Любов, гарна, цікава робота, дім-фортеця – це те, що потрібне жінці для щастя, казали ви на нашій порадницькій гостині багато років тому. Те все маєте й тепер?
– Так. Велике щастя, що в мене є театр, є такий захист. Там мій другий дім, куди в будь-який момент можу побігти, поговорити, порадитися. Навіть якщо того дня не граю. Із задоволенням дивлюся спектаклі своїх колег. Ось на нашій сцені грав і Театр Франка, який я дуже люблю. Побачивши на сцені, в головній ролі, раптом відкрила для себе прекрасного актора Євгена Нищука, колишнього нашого міністра культури. Досі не знала, що він такий хороший актор. Світлий, красивий, розумний, темпераментний. Ну, от просто великий артист. На жаль, не змогла йому про це сказати після спектаклю, бо не знала, в якій гримерці був.
– Він із фронту приїздив грати – від перших днів там. Як вам зараз працюється на сцені?
– Дуже хвилювалася перед першим спектаклем після тривалої паузи. (Грала тоді «Актрисі завжди 18», про велику француженку Сару Бернар). Бо ж не знала, скільки глядачів у залі, якою буде їхня реакція. А зал був завжди переповнений. Особливо попервах. Навіть дивувалась, чому люди так рвуться в театр. А тому що тут – мистецтво, тут – про духовність. Можна хоча б на якийсь час забути страх, безумство війни, побачити улюблених акторів, почути інші слова. Про любов – до Батьківщини, одне до одного, про ніжність, про зраду – все це є в спектаклях і нашого театру, і франківського.
Це така радість і для мене – грати сьогодні для людей. І після вистави «Актрисі завжди 18», і після «Мелодії кохання» – завжди бурхливі оплески, крики «браво» і, що мене особливо вразило, – море квітів, а вони ж такі дорогі зараз.
Усе це вияв вдячності нам, акторам, за ті півтори години, коли глядачі жили іншим життям і відпочивали душею. Після спектаклю вони підходили, тисли руку, дякували, казали, що люблять. Таке ж тепле ставлення й до мого партнера у виставі «Актрисі завжди 18» Юрія Яковлєва-Суханова. Він дуже хороший, талановитий актор, буквально за 7 днів підготував свою роль і грає пречудово.
– Не зачіпає, що попри всю палітру ролей – і в театрі, і в кіно – вас здебільшого і найперше пов’язують із образом Марічки із «Тіней забутих предків»?
– По-перше, це картина, яка підкорила весь світ. Більше того – вона принесла Україні близько сотні міжнародних нагород, що має колосальне значення. Так, люди дійсно сприймають мене як Марічку. От на вулиці, чи коли їду в громадському транспорті, обертаються, впізнають, підходять: «Ой, Боже, Марічка. Як же ми вас любимо!»
За кордоном коли бувала: тільки-но називаю фільм Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», одразу чую про вдячність і бачу усмішку. То подяка і за цю роль, і загалом за картину, за те, що ми зробили. Ми всі любили один одного. Це була родина талановитих людей, яка творила українське поетичне кіно.
– Ларисо Валентинівно, не можу не запитати: ну як, як вам вдається бути в такій прекрасній формі, тримати удар перед роками?
– (Сміється). А я забула про свій вік. Кажу, мені десь 35–37. Онде Михайло Резнікович взагалі вважає, що «Актрисі завжди 18» – то його ідея так назвати цей спектакль. Таку свою зовнішність я отримала у спадок від мами, великої актриси Ніни Алісової – а вона завжди була молодою. І найголовніше: нікому не заздрю. У мене маленька квартирка – 29 квадратних метрів. Просила кілька разів владу поліпшити мої житлові умови. Ну, нічого. Друзі кажуть: «Ларисо, а чому ти переживаєш? У тебе квартира наповнена аурою геніальних людей, котрі в ній бували. Будь щаслива, що в такій живеш».
От я і щаслива. І це основне. А більше нічого зі своєю зовнішністю не роблю. (Сміється). Люблю людей, друзів. І, так само, як моя мама, як Сергій Параджанов, стараюся завжди бути доброю.
Провела розмову Тетяна ВЛАСЮК, головний редактор газети «Порадниця».
