Із народним артистом України, композитором, співаком Павлом Дворським ми спілкувалися за десять днів до повномасштабного вторгнення росії, а в березні мала бути опублікована порадницька гостина з ним. Звісно, вже й тоді говорили про непевний, неспокійний час для України, і про те, як нам конче потрібна єдність, і про те, що кожен українець повинен брати в руки нехай навіть і маленьку цеглинку й потихеньку будувати, зміцнювати нашу Україну. Не судилося вийти тоді нашому інтерв’ю…
І ось серпневої святкової днини зателефонувала Павлу Ананійовичу, привітала з Днем Державного Прапора, з Днем Незалежності України, зауваживши, наскільки за ці пів року стала глибшою, міцнішою, усвідомленішою любов українців до своєї країни.
– Як великими для нас є свята християнські – Різдво та Великдень, таким значущим став і День Незалежності України, – упевнений мій співрозмовник. – Це справжнє свято не тільки всіх українців. Із нами єднаються люди в усьому світі – чи то в Польщі, Німеччині, Португалії, Британії, чи то в Америці, Канаді – всі з нами.
– Тепер чекаємо ще на одне, яке буде для нас найсвятішим, – День Перемоги.
– Кожен українець, кожна людина, котра живе в Європі, всі чекають, щоб завершилося це безумство, щоб прийшов мир, щоб була Перемога. І щоб ми по-справжньому стали на ноги, були сильними й могли себе захистити, аби більше ніхто й ніколи нас не зачіпав. Ми ж нікому нічого поганого не бажаємо, але хочемо, аби нам не заважали творити, співати, любити, радіти дітям, онукам, будувати свою незалежну державу. Чужого нам не треба. І не просили ніколи. То зараз у таких умовах, що змушені звертатися по допомогу. Бо ж боремося не тільки за своє, не тільки за себе. Україна захищає сьогодні всю Європу, весь світ від тих варварів.
– Що вам болить найбільше в цій війні?
– Звісно, болить, що стільки людей загинуло. Болить, що стільки всього зруйновано – прекрасних підприємств, фабрик, шкіл, університетів, стадіонів, лікарень, господарств. Усе ж у нас працювало. Люди творили, будували десятками років. І все це тепер нещадно нищиться ракетами, бомбами, снарядами. Хіба люди таке можуть коїти?! Це – нелюди.
– От не дає спокою питання: звідкіля в них стільки нелюдського, стільки ненависті, жорстокості, цинізму?
– …Пригадую, як їхав у 2011–2012 роках на гастролі до Сахаліну. І тоді вже дуже відчутним було оце зверхнє ставлення росіян, намагання принизити, образити. Тільки й чути було, що українці крадуть їхній газ, нафту, і нічого свого хорошого в нас немає. І претензії: «А чего это вы поете на украинском?! Мы не понимаем!» А років 50 тому наша «Смерічка» приїздила і в Москву, і в тодішній Ленінград, були в Архангельську, Челябінську, Омську, Томську. Ми збирали повні палаци спорту, були аншлаги. Виступали ж із українською програмою, і люди підходили, дякували. Всі все розуміли – і слова, й образ пісні. Ота їхня ідеологія згодом була вигадана. Це готувалося дуже багато років, нагніталося, щоб напасти на нас і знову взятися відновлювати совєцьку імперію.
А те все підживлювалося мільярдами, що давали на п’яту колону, яка проникла в усі наші владні силові структури. Тому загарбники й сподівалися, що за три дні, наче за одним помахом руки, вже буде їхній парад на Хрещатику.
– Сьогодні є «парад» на Хрещатику.
– Так, і люди бачать, як наші оборонці, наші славні ЗСУ розправляються з тією розрекламованою технікою буцімто другої у світі армії.
– Ми вже віддерли, зішкребли із себе багатостолітній комплекс меншовартості, як гадаєте?
– Так, зішкребли, але не маємо заспокоюватися, бо ще мусимо багато чого зробити: відбудовувати, створювати, очищати наші людські, духовні, творчі, життєві, християнські джерела. Серед тих, хто став вимушеними переселенцями, є багато невдоволених, котрі нарікають, що їм, мовляв, не треба воювати, це не їхня війна, це війна Західної України. Звичайно, то поодинокі моменти, але вони, на жаль, є, навіть після всього, що сталося. Та більшість людей, скажімо, із Херсона, Донецька, Луганська, Миколаєва, Одеси – всі в одному пориві стали такими… не скажу, що патріотами, бо патріотом можна бути просто й на словах, а це, дійсно, українцями справжніми стали.
– А ще ж як і зріднилися поміж собою, коли одні змушені були втікати від війни, а інші з відкритим серцем приймали їх у себе вдома. Мої сусіди, наприклад, і досі не натішаться людьми, котрі їх прихистили в своїй буковинській хаті. Наче рідними стали, зідзвонюються чи не щодня. Ви ж теж переселенців приймали в себе?
– Так, у нашій чернівецькій квартирі жили сім’ї з маленькими дітьми з Києва. Як почалася війна, зателефонували приятелі нашого сина, з котрими навчався в юридичному університеті «Крок», і ми відразу згодилися їх прийняти. А самі з дружиною Світланою поїхали до рідної батьківської хати, в село Ленківці, що в Кельменецькому районі. Були там із сестрами, нашими небогами, небіжами до кінця травня. Знаю, одні наші друзі в Чернівцях прийняли 13 переселенців. Самі господарі спали в коридорі, а їх у кімнатах поселили.
Справді, такий небачений досі патріотизм, відчуття, потреба бути братами й сестрами справжніми, в житті, а не на словах, не на папері. І це перегукується з піснею, яку я написав на вірші Миколи Бакая ще в 1993 році, «Горнусь до тебе, Україно». Там слова пророчі:
Молюсь за тебе, Україно,
І свої сили віддаю,
Щоб відродити із руїни
Наш дух і славу бойову.
Очистимо усі джерела,
Дніпро, Славута оживе,
І заспіваєм: «Ще не вмерла
Країна наша і не вмре!»
– Дані проведеного в серпні Фондом «Демократичні ініціативи» спільно із соціологічною службою Центру Разумкова соцопитування свідчать, що майже 92 відсотки українців вірять у нашу Перемогу, і, погодьтеся, ця віра є теж об’єднуючою.
– Звичайно! Це так, як було під час Всеукраїнського референдуму щодо незалежності України 1 грудня 1991 року, пам’ятаєте? Майже 91 відсоток українців підтримали Акт проголошення незалежності України, ухвалений того року, 24 серпня, Верховною Радою. Такий порив єдності тоді був, таке піднесення!
– Пісня також прокладає шлях до нашої Перемоги. І це підтверджувалося вже з перших днів повномасштабного вторгнення. Яку хвилю єдності, патріотизму здійняла «Ой, у лузі червона калина», що тоді першим виконав Андрій Хливнюк!
– То наче іскра, така сильна енергетика пішла. Й скільки потім людей її заспівало – тут, за кордоном. І діти, і дорослі, і професійні виконавці. Просто до сліз.
– В Україні нині величезний попит на своє, на українське, і, як на мене, дуже важливо й піснярам відчути це, взявши, так би мовити, правильний акорд. Принагідно хочу подякувати за вашу з Вадимом Крищенком нову пісню «Українській армії», анонсовану на вашій Фб-сторінці.
– Мали презентувати її до Дня Незалежності, та оскільки відмінили всі святкові заходи, зробимо це пізніше. Пісня, що виконую разом зі своїми синами Павлом та В’ячеславом, – це подяка нашим воїнам: «Українській армії слава і хвала, що не побоялася хижого орла…»
Загалом пісня завжди була для українців святим оберегом. І в часи, коли треба захищати рідну землю, і коли люди кохають одне одного, коли дітки народжуються… Для кожного стану, кожного моменту життєвого є вона – патріотична, героїчна, лірична.
– Павле Ананійовичу, як вам твориться зараз?
– Слава Богу. Працюю ще над деякими новими творами на вірші Тамари Севернюк і Анатолія Пасічника. Славко мій закінчує працю над двома лірико-патріотичними піснями. Хочемо, щоб ота життєствердна мелодія, змістовна пісня піднімала дух наших воїнів, друзів, земляків і ставила за мету будувати справжню, вільну, демократичну, соборну Україну, якою пишалися б не тільки українці всього світу, а й увесь світ.
– Раді були вас бачити разом із іншими українськими артистами на імпровізованій столичній сцені на станції метро «Майдан Незалежності», де нині часто відбуваються концерти. Як почувалися на ній?
– Було насправді велике творче, емоційне піднесення. По-перше, зустрівся зі своїми добрими, щирими творчими побратимами. Це, зокрема, ансамбль «Кобза», Тарас Петриненко, Ніна Матвієнко, Алла Кудлай, Олександр Злотник, Анатолій Гнатюк і багато інших прекрасних виконавців. Ми спілкувалися, обнімалися, раділи, що, слава Богу, живі, що змогли приїхати, хто звідки, й зустрітися в Києві, заспівати для людей.
– Як гадаєте, такі концерти зараз потрібні, доречні?
– Звичайно! Були в тому залі воїни, наші захисниці, медики, були матері, діти – наче вся творча, військово-патріотична українська родина зібралася. І кожен виступ радісно зустрічали, разом із нами співали. Це було таке справжнє єднання через пісню, через слово. Тому захід насправді вийшов гарним.
– Понад 9 мільйонів українців перетнуло кордон від початку повномасштабного вторгнення. Багато хто вже повернувся додому, хтось ще збирається або відкладає повернення до закінчення дії статусу тимчасового захисту. А дехто вже вирішив залишатися на чужині, й про таких кажуть: отже, не люблять Україну, то й нехай, все одно від них толку тут не буде.
– Усі українці – діти своєї країни, і ними треба дорожити. Можливо, одиниці й залишаться за кордоном. Хоча, мені здається, рано чи пізно все одно повернуться й житимуть тут, відбудовуватимуть Україну. Знаю, сім’ї багатьох друзів наших синів дуже хочуть додому, особливо маленькі діти просять своїх мам про те.
– Що найперше зробите після Перемоги?
– Хочемо з синами провести тур по Україні, як давно ще планували. Хочемо побувати у військових підрозділах. Аби подякувати, вклонитися нашим захисникам і захисницям і заспівати для них.
– А читачам що порадите, побажаєте?
– Віра в нас є. Надією живемо. На любов багаті. Ну, а Україна була, є і буде. Бо є ми, є наші діти, онуки, правнуки, які ніколи й нікому не віддадуть ані рідної землі, ані нашої мови, ні наших прагнень, ні наших мрій. Ми любимо людей, інші нації, пишаємося їхніми досягненнями. Але в нас є своя земля, і мусимо все зробити, щоб Україна стала найкращою країною у світі. Вітання читачам «Порадниці» із пісенної Буковини, звідки полетіли в світ пісні «Червона рута», «Водограй», «Марічка», «Смерекова хата»…
Провела розмову Тетяна ВЛАСЮК, головний редактор газети «Порадниця».
