Серед тих, хто з перших днів повномасштабного вторгнення росіян в Україну став на її захист, були й відомі українські письменники, видавці, громадські діячі брати Віталій і Дмитро Капранови. Побачивши їх і багатьох інших знаних українців, досі далеких від військового фаху, в амуніції та зі зброєю в руках, поруч із воїнами з бойовим досвідом, ставало гордісно від такого народного спротиву загарбникам, додавалося віри, що Україна неодмінно вистоїть.
– Загалом очікуваним для вас було оте вже з перших днів єднання українців, котрі так дружно вийшли на цю воєнну толоку? – запитала у братів Капранових, запросивши до розмови напередодні їхнього ювілейного дня народження, який відзначають 24 липня (буде 110 років на двох, жартують).
– Щиро відповімо – так. І знаєте чому? Вже маємо за спиною два Майдани, які показали, що наші люди легкі на підйом, і які навчили їх тому, що не можна відкладати на завтра таку важливу роботу, а вставати, повставати треба сьогодні. Й усвідомлюючи це та рівень небезпеки, який відчули з першого дня, коли бахкати почало скрізь (ми тоді якраз у Хмельницькому були, а Старокостянтинів уже бомбили), зрозуміли: тепер ті старі фокуси, що, мовляв, хтось там на Донбасі воює, а ми собі тут мирно живемо, вже не працює, піднімуться всі.
– Чи думали раніше, що візьмете зброю до рук? Коли вирішили на фронт піти?
– Ми, грішні, не вірили, що почнеться повномасштабна війна. Тому що вона абсолютно безглузда. А ми, як люди раціональні, не віримо, що хтось може робити безглузді речі. Тому, звісно, до того, як усе почалося, про те не думали. Рішення братися за зброю само по собі з’явилося. Ото коли вранці прокинулися в Хмельницькому, почули, що почалася війна, відразу поїхали на Київ. Багато людей виїздили зі столиці. По дорозі зустрілися зі своїми дружинами, донькою та невісткою, котрі теж виїхали з Києва і прямували на захід.
Поговорили, попрощалися і роз’їхалися. Зранку ж удома прокинулися, а під нашим парканом – танки, слава Богу, наші. Зрозуміли, що ось вона, війна, буквально поруч, а чому ми тут, а не на броні? Записатися до Тероборони в ті дні було нереально, та все ж спробували, поїхали на вулицю Братиславську, де був її головний штаб.
Побачили довжелезні черги, вся площа була зайнята бажаючими. Там можна було й тиждень стояти. Потім знайомі розповідали, що так і було, та й то безрезультатно. Брали тільки з бойовим досвідом. Або ж хіба по блату. Ми от скористалися блатом, щоправда, не в Теробороні.
Мали давні дружні стосунки з полком «Азов». Раніше й виступали в них у Маріуполі. А тут зустріли нашого майбутнього командира взводу, азовця з досвідом бойових дій: от, мовляв, хочемо до війська, а не виходить. Він і каже: «Давайте до нас». У той же день опинилися в казармі.
– Із одним автоматом на двох?
– Перші два дні був один, потім з’явився другий. Наш взводний любить грати на гітарі, то ми привезли свій інструмент й обміняли його на автомат. (Сміються).
– Як ваша присутність у бойовому підрозділі впливала на побратимів?
– Зізнаємося, коли звернулися до начальника штабу, почули: «Хлопці, я вам чесно скажу: як автоматники ви мені не цікаві. Онде яка в мене черга стоїть. Але враховуючи те, як впливатимете на бійців, ви мені потрібні». Ми все на загальних підставах робили, і в караули ходили. Тож коли люди приходили і з нами разом займалися, вони бачили, що всі тягнуть лямку однаково, незалежно від того, хто є хто. Бо ми всі стали пліч-о-пліч на оборону рідної країни. Звісно, це дуже всіх надихало. Ми були разом, нація об’єдналася.
– Яких людей ви побачили?
– О, про людей можна говорити безкінечно. Були там і філософ, і програміст, і комерційний директор великої компанії, і чоловіки, які просто втекли з дому без документів, бо дружина сховала паспорт, військовий квиток. Служив із нами дядько, котрому було вже за 70. Він пройшов АТО і знову став до війська. Кум наш зателефонував: «Хлопці, ви де? В «Азові»? І я до вас». Навіть дружині не сказав, і досі ще воює. Одне слово, про людей можна писати окремий роман.
– Будуть і вони героями ваших майбутніх творів?
– Сподіваємося. Але є одна особливість: про війну не можна писати по гарячих слідах. Треба все це переосмислити, подивитися на події з відстані. Гадаємо, про неї зараз треба писати вірші, а велика проза – то вже згодом.
– До речі, з’явилося багато хороших віршів, створено й сайт «Поезія Вільних», куди можна надсилати свої поетичні рядки. У Мінкульті планують збірку найталановитіших видати.
– О, це на часі. Загалом українці – поетична нація, а в пору випробувань завжди народжуються шедеври.
– От із мовою, на жаль, і в таке лихоліття проблема.
– Як люди, котрі трохи були причетні до військової справи, можемо сказати, що сьогодні на фронті українська мова виконує роль ідентифікатора «свій-чужий». Дуже цікаве правило працює там: в ефірі та вночі всі говорять українською. В ефірі – для того, аби СБУ не витрачало час на переслуховування наших розмов, й аби зрозуміло було, що це наші балакають; уночі – бо на російське слово можна отримати кулю, адже тебе автоматично приймуть за ворога. І це насправді працює не тільки на фронті. Сьогодні ворожі пропагандисти говорять: «Ну, так понятно, в Херсоне живут русские люди, в Запорожье живут русские люди… Вот мы и вводим войска». Отож говорячи російською, ви й сьогодні закликаєте ворога до себе. Інформаційна війна триває. Якщо сьогодні розкаялися, зрозуміли, що до чого – молодці, значить, старі гріхи війна змила. А от якщо й далі те робите, отже, свідомо працюєте проти України. Мова – не просто слова. То є наш погляд на світ. А він повинен бути українським.
– А що скажете про нинішню мовну популярність того напрямку, за яким пішов руській корабель, – і пишуть, і говорять, і з телеекранів немало лайливих слів чути, на адресу ворога, звісно ж. Як до того ставитеся?
– У нас зараз не тільки слова погані вживаються. У нас тут погані дії відбуваються: убивають людей, руйнують міста і села. І на цьому тлі вживання поганих слів видається не таким уже й великим гріхом. За таких обставин лайка емоцію дає, є таким, знаєте, універсальним, дуже коротким своєрідним кодом. Так працює емоційна сфера. Однак ми не повин ні переносити це в мирне життя, а залишити на війні – разом зі зброєю.
– Бачили ж, чули, які написи окупанти лишали після себе, зокрема на Київщині: «Кто вам позволил так красиво жить». Вони нас ненавидять ще й через заздрощі, тому й убивають?
– Звісно, це не головне, там складна історія. Але й заздрість теж є. Річ у тім, що росіян, як таких, майже не існує. Кого там тільки немає – буряти, башкири, татари, українці є… А, власне, росіяни дуже погано ідентифікуються. Старе прислів’я, що будь-якого руського пошкреби і під ним буде татарин, – то не жарти. Ми ж колись у московії достатньо довго жили і все це знаємо. В них проблема із самоідентифікацією. Як нація не утворилися, тому звідси ті всі проблеми. Коли народ уже себе усвідомив як нація, він займається здебільшого собою – своєю державою, владою, урядом, економікою. Йому є що робити. А коли живе в феодалізмі, коли все вирішує барин, то йому, окрім того як бухати і грабувати, нічого не залишається. От вони тим і займаються. Орда.
– Попри весь трагізм, жорстокість, несправедливість, що позитивного можна вирізнити в російсько українській війні?
– По-перше, ця війна – іспит, який ми склали. Ми склали іспит на зрілість, ми склали іспит на єдність. І хоч би як там було, нас не зламати. По-друге, це привід розрахуватися зі старим ворогом. Покінчити з ним раз і назавжди. Ця війна була відкладена давно, і сьогодні ми віддаємо борги за своїх дідів-прадідів. Ми не хочемо, аби вони лягали на плечі нащадків. У нас є шанс не передати ці борги своїм дітям, онукам. А, по третє, наскільки ж приємно дивитися на народ, яким можна пишатися. Ви ж звернули увагу, які в нас красиві стали чоловіки? Навіть дівчата із-за кордону пишуть: у вас там що, через модельні агенції підбирають солдатів?! Насправді, чоловік-воїн стає красивим у війну. У нього очі горять. Він робить свою роботу, знову стає справжнім чоловіком, отим козаком. Ми згадали, що в чоловіка є робота, яку за нього ніхто не зробить. Так, за це, на жаль, доводиться й життям платити. І в тому не наша провина, що такою високою є ціна. Та бути воїном, бути козаком – це одне з головних призначень чоловіка, яке він сьогодні виконує, і виконує зразково – так, що весь світ може повчитися.
– Війна по-різному впливає на людей. Психологи навіть підготували перелік запитань, фраз, які не варто говорити людям із фронту. Наприклад: «Тобі страшно?», «Чи є у нас шанси перемогти?», «Ми всі за тебе хвилюємось», «Навіщо ти туди пішов?», «Давайте, наваляйте їм там», «Треба ж закінчувати цю війну», «Російська армія не вміє воювати». А про що, на вашу думку, доречно чи недоречно говорити в таких ситуаціях?
– Люди, котрі хоча б раз були під обстрілами і знають, що це таке, насправді розуміють один одного без слів. І якщо спілкуєтеся з воїном, то повинні розуміти, що коли захоче щось розповісти, то розповість. Йому не треба заважати мовчати. Зрозуміло, жінці хочеться говорити з чоловіком, котрий прийшов із війни, а коли той мовчить, думає, що щось не так. Хочу закликати всіх жінок дати відмовчатися своїм чоловікам. Їм це потрібно. Вони й так люблять помовчати. Але воїн – це вдвічі-втричі більший чоловік, ніж звичайний, отож дайте спокій і завжди будьте готові стати йому співрозмовницею.
– При нагоді подякую за вашу «Історію України за 10 хвилин», це відео вже понад 2 мільйони 600 тисяч переглядів набрало. Й, звісно, за ваш ютуб-канал «Імені Т.Г.Шевченка», де цікаво й зрозуміло про історію України розповідаєте.
– Дякуємо, що дивитеся. Це, до речі, дуже важливий фронт. Нам про те й хлопці, котрі з нами воювали, говорили, більшість із них дивиться наш канал. Говорили, що це дуже необхідно для розуміння того, за що воюємо. І ми ще раз переконалися, що недарма час витрачаємо.
– У суспільстві продовжує формуватися попит на знання нашої історії.
– Ну, якщо путін почав війну з історичної промови, отже, ця війна – за історію. А тут, на щастя, до цієї історичної війни ми виявилися готовими, у нас є чим відповісти.
– Що найперше зробите після Перемоги?
– Будемо Україну будувати, писати, видавати нові книжки. І просто будемо українцями, чого й усім співвітчизникам бажаємо.
Провела розмову Тетяна ВЛАСЮК, головний редактор газети «Порадниці».
