Велосипедист вискочив на дорогу так швидко, що ледь встигла різко натиснути гальма. Та дарма – автомобіль продовжувало нести прямо на нього. Коли авто нарешті зупинилося, я кулею вискочила і підбігла до розпростертого на землі чоловіка. Він, здавалося, був без свідомості. Піднесла тремтячі пальці до його шиї, намагаючись намацати пульс…
– Боже, здається, я його вбила… – прошепотіла з жахом.
У ногах раптом все обм’якло, ніби хтось одним рухом перерізав усі сухожилля, і я впала на дорогу.
Раптово чиїсь руки підхопили мене і потягли на узбіччя. Заціпенівши, спостерігала, як незнайомець обмацує потерпілого, звільняє його з-під понівеченого велосипеда і дістає з кишені телефон.
– Терміново «швидку» на сорок другий кілометр траси. ДТП, постраждалий – чоловік, закритий перелом гомілки, утруднене дихання, можливо, ще зламане ребро….
«Утруднене дихання… – подумки повторила я. – Отже, він живий! Боже, дякую!»
По моїх щоках струмком потекли сльози. Побачивши це, хлопець підійшов ближче, підняв мене з землі, заглянув в очі, обмацав плечі.
– Що болить? Вдарилися грудьми?
– Ні, – заковтнувши слину, відповіла тремтячим голосом. – І приберіть, будь ласка, руки!
– Слухайте, для дівчини, яка пару хвилин тому була впевнена, що вбила людину, ви тримаєтеся непогано! – розсміявся. – Злякалися? Не переживайте за нього, – хитнув головою в бік велосипедиста. – Полежить у лікарні, через місяць буде як новенький.
– Звідки ви знаєте?
– Я лікар, – просто відповів він і тут же пояснив. – Знаю, про що подумали. Рік тому закінчив інтернатуру, та й виглядаю молодше за свої роки. Мені двадцять сім, звуть Антон.
– Карина, – відповіла машинально.
«Мені пощастило, що проїжджаючий повз водій виявився лікарем і зумів так швидко відреагувати, – промайнула в голові думка. – Шкода тільки, що більше не сісти за кермо, адже в мене напевно після цього відберуть права. Добре ще, якщо не посадять».
– Не звинувачуйте себе в тому, що трапилося, – ніби прочитавши мої думки, раптом сказав Антон. – Я їхав за вами і бачив, як він вискочив на дорогу, у вас не було шансів загальмувати швидше, а звертати тут нікуди. Добре ще, що залишилися цілі.
– Спасибі вам. За підтримку і за те, що «швидку» викликали. Я начебто вже прийшла до тями, сама викличу поліцію.
– Уже краще я, – впевнено заявив хлопець і, не давши мені можливості заперечити, кивнув у бік своєї машини. – А ви сідайте в моє авто, у мене там термос із чаєм і бутерброди. А я поки зателефоную в поліцію і приведу до тями нашого потерпілого.
Коли приїхала «швидка», а слідом за нею і поліція, велосипедист вже був у свідомості і, поки лікарі накладали йому шину, відчайдушно горював про розбиту пляшку самогону, яку віз у прикрученому до багажника велосипеда кошику. Поглянувши на його стан, дорожні патрульні відразу зрозуміли, хто винен у ДТП, і, оформляючи протокол, говорили зі мною досить чемно. Але все одно почувалася винною і тому пообіцяла горе-велосипедисту оплатити його лікування. Коли «швидка» та поліція поїхали, Антону хтось зателефонував, і він, попрощавшись, поїхав.
Я залишилася одна на трасі в густих сутінках, і руки трохи тремтіли, коли поклала їх на кермо…
– Ну ось, з’їздила на дачу! Трохи, було, людину не вбила, – поскаржилася своєму відображенню в дзеркалі заднього виду. Але, якщо чесно, гірко мені було не тільки від цього…
Повертатися додому не хотілося, поїхала до сестри. Коли розповіла про все, вона дістала з буфета пляшку віскі, а потім заявила:
– Тобі неодмінно треба знайти цього Антона та віддячити йому. Якби не він, ти б досі там сиділа і ревіла.
– Але я навіть номера його не записала.
При думці про Антона защеміло біля серця, і я згадала, як він обмацував мене на предмет пошкоджень: швидко, діловито, але в той же час так обережно, дбайливо.
– І дарма, – констатувала сестра. – В наш час рідко трапляються такі чоловіки. Кожен другий проїхав би мимо. А цей – просто лицар із великої дороги!
– Точно, – усміхнулася я. – З великого автобану.
А через два дні на мобільному висвітився незнайомий номер, і ніби щось у спину мене підштовхнуло: негайно бери трубку!
– Карина, привіт! Це Антон, – почула знайомий голос. – Запам’ятав твій номер, коли поліцейські складали протокол.
– Рада тебе чути!
– Дзвоню, щоб повідомити, що наш недолугий пацієнт живий-здоровий, через місяць повинні зняти гіпс.
– Як добре! – щиро зраділа я. – Спасибі, що повідомив.
— Ну, взагалі-то, не тільки тому дзвоню… – зам’явся хлопець. – Ще хочу запитати: як ти дивишся на те, щоб ну… повечеряти разом або, наприклад, в кіно сходити?
Мені захотілося тут же закричати: «Звичайно!», але стрималася і лише коротко відповіла: «Не проти». Антон запропонував зберегти його номер, і я, заносячи його у список контактів, піддалася душевному пориву і написала: «Лицар». А потім трохи подумала і з усмішкою додала: «Мій».
Записала Наталя ВЛАСЕНКО.
