Інна спізнювалась на роботу. Летіла, не відчуваючи під собою ніг, та нараз зупинилася, мов вкопана. У смітнику, в купі смердючого мотлоху, копирсалася бабуся.
Старий поношений, але колись гарний одяг і капелюшок видавали в ній інтелігентку. Інна швидко вийняла з гаманця 50 гривень – більше дати не могла. Простягнула старенькій.
– Донечко, нащо ти мені даєш гроші? – легкий рум’янець з’явився на потрісканому від зморшок обличчі – я не просила.
– Купіть собі щось. Вибачте, я спішу, на роботу спізнююсь.
Інна вже пустилася бігти далі.
– Донечко, може, ти змогла б мені допомогти, бачу, що ти – добра людина.
– Я не можу зараз. Чесно. Ось візьміть мій номер, передзвоніть мені. Інна вирвала аркуш з блокнота, швидко накинула 10 цифр.
Увечері зморена після роботи сиділа біля столу. Пила чай. В сусідній кімнаті на неї чекали син з донькою і перевірка домашніх завдань. Раптом задзвонив телефон. Інна байдуже натиснула на кнопку.
– Донечко, ми познайомилися сьогодні біля смітника. Ну, як познайомились. Я навіть не представилася. Мене Ганною Федорівною звати.
За мить Інна записувала адресу старої. І длубала себе – ну, нащо воно тобі. Інні направду й самій не завадила б допомога.
Після важкого розлучення ще не зібрала себе докупи ні морально, ні фінансово. Чоловік відмовився давати на дітей гроші, забрав усе до нитки, сподівався, що вона приповзе до нього.
Але Інна розривалася на двох роботах, зводячи кінці з кінцями, щоб прогодувати себе й дітей, але не повзла.
Наступного дня після роботи Інна вже бігла за адресою, що напередодні ввечері записала на аркушах в клітинку. Стара хрущівка зустріла її запахом цвілі.
Піднімалася на 5 поверх вичовганими ногами і роками сходами, читала написи на давно нефарбованих стінах. Її вже чекали. Біля відчинених навстіж дверей на стільці сиділа її нова знайома. З підфарбованими губами і в колись святковій сукні.
– Заходь, донечко, я дуже рада, що ти прийшла.
Інна несміливо ступила за поріг.
– Вам би обережнішою бути. Не можна отак впускати незнайомців.
– Мені давно нема чого боятися. – Пані Ганна пирснула враз помолоділим сміхом.
– Я на годину, вибачте, більше не можу. Діти вдома самі, – Інна виправдовувалася авансом.
У Ганни Федорівни Інна просиділа три години. Три години мовчала, бо говорила хазяйка квартири. Про те, що була доценткою на кафедрі хімії в університеті, про те, що в один тиждень двадцять років тому залишилась сама. Від інфаркту раптово помер син. А за ним наступного дня – чоловік: не витримав горя. Пані Ганна виймала альбоми з фотографіями, в яких помістилося все її життя. І говорила, говорила, говорила. Так, як востаннє. Чи, може, вперше за багато років після її особистої трагедії. На прощання вийняла пироги. З яблуками та маком.
– Не хотіла приймати тебе з порожніми руками, сама напекла.
Візьми дітям.
Інна дивилась на її покручені пальці на руках і сині ноги, що ледь пересувалися по хаті.
– Я проведу тебе, – перервала оглядини старенька.
– Не треба, – Інна намагалась відбитися, – Вам же спускатися, а потім підніматися цілих п’ять поверхів.
– Нічого. Це значно легше, ніж сидіти самотою в чотирьох стінах. Я й так надто довго сиділа, дуже вдячна тобі за твій час.
Інна швидким кроком віддалялася від п’ятиповерхівки. Тікала, а запах, який заполонив кожен сантиметр квартири старенької, нісся за нею вслід. То не був запах пирогів, які вона притискала до грудей. З пеленою на очах вона повернула голову до будинку – Ганна Федорівна все ще стояла там і махала їй рукою.
Тепер Інна знала, як виглядає і пахне самотність. І що найціннішим в житті для декого є час, який хтось йому подарував.
P.S. Інна час від часу провідує стареньку. І мріє відкрити благодійний фонд для самотніх літніх людей.
Христина КОЦІРА.
