Ця історія трапилась минулого року. Я люблю розповідати її молодим дівчатам, які приходять до мене й скаржаться на самотність.
Головна героїня мала на той час 78 років. Лікарка за фахом, Марина Іванівна звикла все життя допомагати людям. Пенсійний вік не обмежив її діяльності: тепер допомоги потребували діти, онуки. Декілька років важко хворів і помер чоловік. Десь через рік потому вона вирішила, що має час для себе і, поки ще є інтерес та сили, хоче побачити нові країни.
Автобусна екскурсія «Різдво в Європі» помістилась навіть в її скромний бюджет. І от вона бачить ті міста, про які тільки мріяла, й побувати в яких змогла лише тепер. Тому всотувала в себе пейзажі, кольори, звуки, запахи, насолоджуючись теплішою, ніж вдома, погодою, атмосферою святково прикрашених чепурних маленьких містечок і метушнею великих старовинних міст. У Венеції, відпочиваючи на площі, почула, що вуличні музики грають «Ах, Одеса». Звичайно, вона мала підійти ближче й підспівувати їм.
Скрипаль був родом із Одеси, живе тут тепер у доньки, переїхав, овдовівши, сумує за рідним містом. Про це він розповів їй за столиком у найближчій кав’ярні, куди запросив Марину поговорити, безпомилково визначивши в ній землячку. «От долі в людей», – думала Марина, проводжаючи поглядом нового знайомого, що мав повернутись до гурту.
«Можна присісти на вільне місце біля вас?», – запитав високий сивочолий чоловік із чашкою кави в руках. Вона ствердно кивнула, допила свою каву й пішла до місця, де мала збиратися її група.
Наступного дня був Париж. Їх поселили в хостелі на околиці міста, попередивши, що мають повернутися сюди до 9 вечора. У цей час зачиняються ворота перед входом на територію готелю. Марина Іванівна хоч і була втомлена, вирішила трохи погуляти, але повертаючись назад, заблукала. Годинник показував двадцять першу.
Перспектива залишитися вночі на вулиці в незнайомому місті не вселяла надії, тому, лаючи себе вголос за недалекоглядність (на вулицях не було ні душі), все ж продовжувала йти вперед. «Вам допомогти?», – почула вона раптом. З нею порівнявся високий сивочолий чоловік, що якраз здійснював пробіжку перед сном. У ньому жінка зі здивуванням впізнала свого сусіда за столиком у венеційській кав’ярні.
Він довів її до готелю, ворота таки були зачиненими. Тому Валентин присів біля огорожі, шляхетно підставивши Марині спину так, щоб, ставши на неї, могла перелізти на територію готелю.
Решту вечорів, які група перебувала в Парижі, він забирав Марину, й вони відвідували його улюблені місця та ресторанчики. І розмовляли, розмовляли – ніяк не могли наговоритися, бо мали про що. Люди одного покоління, обоє лікарі за фахом. Валентин розповів, що переїхав у Францію з Литви відразу після розпаду СРСР, тепер у нього власна клініка, вже тривалий час живе один, а такої чудової жінки ніколи раніше не зустрічав.
Марина – це його неймовірна різдвяна історія, яка обов’язково повинна мати продовження. Так сказав французький лікар, проводжаючи її в дорогу. А вже за два тижні вона зустрічала його в Україні. Ця прекрасна історія триває й досі, обростаючи чудесними деталями. Історія про те, що над справжніми почуттями не владні ні час, ні вік, ні карантин.
Галина БОНДАРЕНКО.
