З Олегом Панютою

До цього часу залишаюся ідеалістом, вважаючи, що телебачення має виховувати глядача. Та наскільки будемо в тому успішні, якщо він цього не хоче? Зрештою, треба враховувати, що телебачення нині — це й комерційна історія, і я, розповідаючи про суспільно важливі речі, маю пам’ятати, що людина хоче побачити і те, що цікавить її особисто. Інакше рекламний блок вона пропустить.

Нарікаючи на телевізор, люди знаходять собі інші джерела надходження інформації. Та чи завжди їм можна довіряти, беззаперечно вірити? На жаль, із нами так дуже часто граються, вводячи в оману.

Не кажу, що телебачення ідеальне. Але ми виховані ще на класичних, базових методах: ретельна перевірка інформації, використання кількох джерел, дві точки зору, неупередженість. І якщо ці фактори, ці моменти для людини важливі, думаю, вона не викреслюватиме телебачення зі свого життя.

Акторська історія — це все ж таки гра, а журналістська — реальне, справжнє життя. Вочевидь, не хотів грати, малювати, зображувати, проживати чуже. Хотів проживати своє й показувати, яким насправді є життя інших людей.

Для мене завжди було дуже важливо, аби те, чим займаюся, приносило задоволення. Усім студентам, з якими спілкуюся на творчих зустрічах, майстер-класах, кажу: це ваше життя, кожен день, що минув, уже не повернете; якщо те, чим займаєтеся, не приносить задоволення, киньте, шукайте щось нове. Нехай вийдете із зони комфорту, отримуватимете менше грошей, але, повірте мені, компенсуєте собі оту можливу матеріальну нестачу колосальним внутрішнім гармонійним відчуттям, що робите гарну річ, правильну справу, й отримуєте задоволення. Й про це варто пам’ятати не лише в молодому, а й у будь-якому віці. Щаслива людина — це ж прекрасно, вона перетворює світ довкола на краще.

Ми дуже потерпаємо від браку спілкування, стаємо дедалі закритішими. Так, зараз маємо цю коронавірусну халепу. Але ж рік тому її не було, й ми вже тоді не спілкувалися, не збиралися, наприклад, як навіть ще 10 років тому, чи 20, 30. Коли востаннє сиділи за столом і співали чудових українських пісень?! Коли збиралися за гарними забавами? У моїй голові яскраві картинки, як у дитинстві приїздив до бабусі й чув тих пісень, бачив наші народні звичаї, обряди — це ж просто дивовижні речі! На жаль, багато чого втрачаємо. За радянських часів, коли були дітьми або молодими, не мали того яскравого життя навколишнього світу, яке нас зараз оточує. Але була можливість радіти маленьким дрібницям. Не кажу, погано це чи добре, не веду до того, аби повернути радянське життя, боронь Боже — я про те, що ми були ближчими. А тепер розучилися радіти спілкуванню, цінувати одне одного.

Можу піти, коли дійсно знатиму, що там будуть цікаві люди. Коли це насправді цікава, неординарна подія, яка варта моєї уваги, яка мене чомусь навчить, дасть якісь нові знання. А просто потусуватися, поїсти, показати свої нові шмаття –- це мене абсолютно не цікавить. Бо не те є сенсом мого життя. Деякими речами, наприклад, користуюся вже не один рік, інколи й дружина каже: та коли ти вже це викинеш? А навіщо викидати, якщо може ще принести користь, навіть якщо вже й не модне?! Просто моду розглядаю як можливість для певної категорії людей висловитися таким чином, виділитися. Я ж намагаюся виділятися в інший спосіб — своїми знаннями, своїми вчинками, своїми діями. Мені цього достатньо.

Подружжю треба остерігатися байдужості одне до одного. Адже ми з Мариною знайомі вже 30 років, а 28 — разом. Скажу щиро, намагався щоразу побачити в дружині іншу жінку, в гарному розумінні цього слова. Міг по-іншому побачити її очі, почути голос. Мені приємно спостерігати, як вона працює, як увесь час змінюється. Дружина не дає мені можливості думати, що вона одна й та сама. Ні, вона завжди інша — і на кухні, і у вишиванні, і в ліпленні. Марина займається різними речами, а я дивлюся із захопленням, що їй це цікаво, і вона не зупиняється. Отож, мені здається, що саме це — бажання бути разом, бути єдиним цілим, але постійно змінюючись, доповнювати одне одного, чути, пробачати, довіряти — найголовніше.

Кожному хочу побажати гарних новин. Це те, що постійно кажу всім людям, додаючи при цьому, що не можу їх творити. Їх творить наша дійсність, наше оточення. Дай Боже, нам жити в країні, яка б дозволяла розповідати лише про позитивні, гарні новини.