– Кажуть, «центр Європи», «центр України». Для мене ж точка відліку – Борщів на Тернопіллі, звідти всі мої меридіани, – емоційно розповідає про свою малу батьківщину художній керівник та диригент Заслуженого народного ансамблю пісні і танцю України «Дарничанка» Петро Андрійчук. – Борщів мене виколисав, наповнив, дав розуміння сутності життя. Усе, що я роблю, родом із дитинства; всі мої житейські уявлення – від батьків, від вулиці. Наша невеличка Медова була такою дружною, що дотепер, їдучи з Києва, везу всім подарунки.
Коли я народився, батьки винаймали житло в сусідній оселі. Тато був родом із Борщівського району, зі Скали-Подільської, де доводилося за 2 км носити воду на коромислі, тож власну хату вирішив збудувати ближче до центру й до води, на сусідньому пустирі, де раніше було звалище. Дехто насміхався тоді над ним, це трохи нагадує те, як зводив свій будинок Городецький… А те джерело, що вподобав батько, і зараз за 28 секунд дає повне відро смачної холодної води, за якою ходить пів-Борщева, жартуючи: мовляв, п’ємо Андрійчукову воду!
Оселя була невибагливою: спершу – типова сільська хата, потім додалася веранда, літня кухня. І хоча зараз рідного помешкання там уже нема, та маю право зайти до своєї колишньої домівки.
Люди на Медовій дуже дружні. Я там свій. Тож коли буваю у Борщеві, спершу йду на цвинтар уклонитися батькам, а звідти – на свою вулицю, заходячи до кожної оселі. Є там і моя рідня. Якось приїхав і потрапив до місцевої лікарні з апендицитом. Тоді на Медовій поменшало півнів і курей: чи не в кожній оселі готували цілющі бульйончики для Андрійчука! Дуже вдячний сусідам за це, вони дивовижні люди! Тож наша Медова – як одна велика родина, а в Борщеві закопана не лише моя пуповина, й мій останній притулок теж буде на малій батьківщині, якій служу вірою і правдою.
Борщів свого часу зарядив мене, дав такий потужний поштовх! Мав там прекрасного вчителя музики, справжнього самородка, Івана Михайловича Кучера. Спілкуюся з борщівськими поетами, композиторами, письменниками, інтелігенцією, буваю в музичній школі. Донедавна міським головою був мій давній приятель, і ми з «Дарничанкою» не раз виступали там, зокрема й на святкуванні 550-річчя міста. Коли виконали «Пісню про хліб», несподівано оголосили: мені присвоєно звання почесного громадянина Борщева. Завдяки прізвищу на букву «А» отримав таке звання першим в історії цієї відзнаки. У мене тоді навіть сльози виступили – уявіть, яка це відповідальність!
Тепер завжди отримую вітання до свят і почуваюся зобов’язаним, хоч це ніде не прописано, брати участь у всіх гуманітарних заходах рідного міста. Тож земляки можуть на мене розраховувати, а дітлахи, які приїздять на конкурси чи фестивалі, перебувають під моєю опікою. Все, чим можу…
Наше місто відоме з 1456 р. Хоч перші християнські поселення існували ще за часів руських князів. Після них, уже за Казимира Великого, для захисту земель від турків, татар і волохів був споруджений замок, за стінами якого від небезпеки ховалися всі мешканці; потім там постав палац. 1629 р. за королівським привілеєм місто отримало магдебурзьке право та власний герб. Навідував Борщів і легендарний Олекса Довбуш.
Нинішнє місто утворилося зі старовинних містечок Мельниці-Подільської неподалік Хотина, Скали-Подільської на межі Збруча і власне Борщева, який тоді нічим не вирізнявся. Так унаслідок укрупнення постало велике районне містечко. А от вишивка грубою чорною вовняною ниткою – по-місцевому чорною бавною – це геніальна річ! Ми з колегами додали чимало зусиль, аби щодо неї прижилася саме ця назва – «борщівська». Адже така вишивка побутувала й у сусідніх районах, та саме Борщів першим зацікавився нею – і наш музей, і мешканці. Хоча в часи мого дитинства і юності ажіотажу довкола нашої вишивки не було, вона тоді ще не була в пошані. На жаль, не було таких вишиванок і в нашій родині, це вже тепер маю кілька таких. Але мій Борщів завжди був містом трударів, а тепер став ще й потужним культурно-мистецьким центром!
Найгарніша споруда нашого містечка – Народний дім, збудований 1908 р. Його ініціатором і засновником був адвокат Михайло Дорундяк. Зараз там краєзнавчий музей. Має дуже цікавий дах: на звичайній покрівлі – 2 куполи, хоч церкви там ніколи не було. Цю напрочуд красиву споруду звели на гроші українців ще за австрійської влади. За тодішнім звичаєм обрали почесного патрона Народного дому. Ним став Михайло Грушевський, який бував у Борщеві, але не мав стосунку до цієї споруди. Саме ж товариство «Просвіта», яке тут працювало, засноване ще 1891-го. До початку Першої світової у Народному домі бував із виставами театр «Руська бесіда» Леся Курбаса. Приїздив на Борщівщину й Іван Франко, який відпочивав у сусідньому селі Рудки. Зараз Борщівська міськрада працює в будинку, де в липні 1919 р. був штаб уряду ЗУНР.
Сучасний Борщів славиться багатьма талантами та щорічними фестивалями – «Борщів» і «Борщівська вишиванка». А щодо назви міста, то, за однією версією, її пов’язують із рослиною – борщівником, молоде листя котрої використовують і як приправу до того ж таки борщу; за іншою – із місцевою сміливицею, яка вкинула заморського зайду в казан із борщем. Свої цінності Борщів здавна умів захищати.
…Зізнаюся: слухаючи Петра Андрійчука, захотілося побачити Борщів. А потім випала й така нагода. Тож пішки пройшла майже все багатокілометрове місто, помолилася й напилася з чудодійного джерела біля собору Ікони Борщівської Божої Матері, відвідала краєзнавчий музей, розташований у Народному домі, роздивилася найдавніший тут пам’ятник Адаму Міцкевичу, знайшла давню церкву Успіння Пресвятої Діви Марії, де зберігається копія чудотворної ікони Борщівської Божої матері у традиційній чорній вишиванці, а поруч – дзвіниця з годинником і величний пам’ятник українським героям. Відчуття були складними й дивовижними. Адже за одною гілкою родоводу це й мені рідна земля, котру вперше в житті побачила й полюбила. У Тернопіль поверталася з відчуттям уже власної, кровної причетності до Борщівського краю, який сподіваюся ще не раз відвідати.
Ольга ГОЙДЕНКО.
