З Анжелікою Рудницькою

У житті мені доводиться контактувати з багатьма людьми. Дружу майже з усіма знайомими по Україні й по світові. Приязно ставимося одне до одного, вітаємо зі святами, обговорюємо щось цікаве й важливе. Найближчих друзів, випробуваних моментами безсилля чи слави, вкрай мало. Мама і… машина.

… Є дуже близькі мені люди, якими дорожу, за якими скучаю, з якими завжди рада бачитися, — їх насправді немало. Але ми всі дуже активні й украй рідко бачимося, та від цього наші взаємини не менш теплі. І є ті, котрим можна зателефонувати чи написати у будь-який час, і вони підтримають.

Кожна людина — то окрема історія. Хтось відгукнувся на якусь одну з моїх шалених ідей, хтось приніс їжу в лікарню, хтось віддав свою ковдру в холодній кімнаті у прифронтовій зоні, хтось ткнув у кишеню гроші, коли не було за що існувати, хтось обійняв, коли не було сили жити… Дорожу всіма моментами.

До речі, з «Порадницею» та її головним редактором нас теж пов’язує дружба та безліч спільних гарних справ. Дякую вам за підтримку!

Нам усім не вистачає обіймів. Живемо в наелектризованому світі, кермуємо життям на високих швидкостях, котрі вимагають концентрації. Й так мало часу залишається для теревень ні про що, на красномовне мовчання, на філософські дискусії, на милування, наприклад, заходом сонця. А обійми, навіть короткі, дарують відчуття захищеності, спорідненості, людського тепла. Їх ніколи не буває багато, навіть найсуворіших роблять добрішими.

Цьогоріч день народження буде дивний, як на мене, карантин примусив нас бути стриманими. Поруч будуть найближчі — мама та родина. Це рідкісні й дуже цінні моменти, коли ми разом.

Домовилися зробити вечірку в небесних кольорах, окрім полуниці, яка є вічним атрибутом мого дня народження. В дошкільні роки замовляла на своє свято 3 кг полуниці і дозвіл 3 дні не вмиватися. Це було кумедно! Не знаю, чи вмивали мене тоді, але моє замовлення повторювалося рік у рік. Мабуть, усього іншого мені в житті вистачало.

Вірю, що після завершення карантину вдасться зробити чергову іменинну благодійну акцію, і ми обов’язково зберемося.

У моєму житті є букети, що ношу в серці.

У дитинстві батьки завжди приходили на мої концерти, були найважливішими глядачами, критиками і підтримкою. Але одного разу мама не змогла приїхати на великий концерт. Чекала на тата, але й у нього не склалося. Яким же було моє здивування, коли після виступу на сцену вийшов кремезний чоловік із великим букетом білих кал. Наша керівничка ступила йому назустріч із усмішкою, але він попрямував до мене і вручив квіти. Я була спантеличена. А чоловік нагнувся і шепнув на вухо: «Це від тата!» Була на сьомому небі від щастя! А тато просив пробачення, що квіти такі не дівчачі, але інших серед зими тоді знайти не вдалося.

На початку війни в день народження поїхала на Світлодарську дугу, де наші захисники зустрічали мене великим букетом польових маків. Щоб зібрати їх, хлопцям довелося зняти розтяжки на полі, яке відділяє українські позиції від ворожих. Я тримала маки в обіймах і ледве стримувала сльози. Вони були символом любові і втрат, бо виросли там, де війна нищить життя, а воно все одно перемагає.

Мої життєві паузи — час, коли була прикута до ліжка і нинішній карантин — стали періодами глибокого самозанурення. Я усвідомила, що інші люди не можуть так потужно впливати на моє життя, щоб роками носила тягарі образ. Мені не завжди приємні думки про них, але здебільшого ставлюсь до них нейтрально. Зрештою, життя — це стосунки людини та Бога, а все інше — лише декорація у твоєму життєвому романі.

Одні з головних правил життя дісталися в спадок від бабусі: «Анжелічко! Нічого у світі не треба боятися, окрім Бога. Бог захистить від усього. Ніколи не порівнюй себе ні з ким. Усе роби, як для Бога». У моєму дитинстві навіть думки про Бога були злочином, але бабусині розповіді відлунювали в серці. Навчилася з дитинства не боятися відстоювати свою думку, бути собою, навіть якщо це не вписується у загальні правила, і звіряти життєвий камертон не з сусідськім, а з Любов’ю, що створила світ.

Принциповість — дуже незручна риса. Пристосуванцям завжди легше. Важко перелічити, скільки дверей зачинила перед собою через принципи, через невміння вдавати байдужу. Звісно, було б легше жити, аби погоджувалася на всі пропозиції, що траплялися, але тоді це була б не я.

«Територія А» — це велика частина мого життя, вже 25 років ми робимо стільки всього маленькою командою.

Потрапивши після закінчення університету на телебачення й полюбивши його, зрозуміла, що не зможу сидіти в редакції і займатися рутинною роботою. Хотіла створити щось своє, особливе. Знайомство з Ніною Рудик (режисером) та Олександром Бригинцем (на той час поетом) перетворило мої сподівання на великий телепроєкт. Але чого вартував успіх тепер вже легендарної «Території А». На початку її існування ми всі працювали вдень на одній роботі, а ночами викохували свою мрію.

«Територія А» — це і є я. Це інструмент реалізації моїх ідей, моя перша дитина, яка наробила стільки галасу за життя, завжди була на видноті й там, де було найважливіше для країни.