Багато хто, особливо літні люди, полюбляють дивитися телесеріали. Нерідко так щільно «підсаджуються», що навіть виникають підстави говорити про залежність, подібну до наркотичної. Утім, вона формується не від певних психотропних речовин, отже, є не хімічною, а радше біохімічною, психологічною.
Адже організм синтезує гормони радості, задоволення (ендорфіни) від поринання в улюблений уявний, віртуальний світ вигаданих персонажів і обставин, пропонованих сюжетом серіалів. Залежність від них унаочнюється такими проявами, які виникають унаслідок застосування легких наркотиків.
Зокрема наявні й нездоланне тяжіння до подразників, у даному разі перегляду чергового епізоду якогось серіалу, й горезвісна «ломка» (абстинентний синдром) без чергової «порції», якщо бракує часу або людина не встигає до телевізора чи демонстрацію серіалу завершено.
Залежних глядачів дратує розклад показу серій (зазвичай по 1-2 щодня, а то й щотижня), перерви на рекламу. І тоді «просунуті» споживачі такого роду продукції звертаються до Інтернету, де є безліч спеціальних кіносайтів. Тоді серіал або окремі епізоди можна «скачати» на свій комп’ютер або дивитися в режимі online будь-коли. І не по 1-2 серії, а більше, по кілька годин. Для означення такого способу споживання кіно-телепродукції з’явився навіть спеціальний, нині вже міжнародний термін – «запійний перегляд серіалів» (ЗПС), або binge-watching (англ.).
Шкода для здоров’я від ЗПС полягає в тому, що людина проводить біля телевізора або комп’ютера багато годин в одній позі, поринає у вигаданий світ, втрачаючи почуття реальності й деякою мірою здатність і бажання адаптуватися до неї. Помічено, що після завершення серіалу залежний глядач відчуває занепокоєння через потребу в продовженні, дехто навіть звертається з таким проханням до режисерів і продюсерів, а головне – псується настрій, нерідко розвивається депресія. Втім, на думку доктора психології Вікторії КРУЧЕК, залежність від серіалів не шкідливіша, ніж фанатичне захоплення футболом, книжками, колекціонуванням. У літніх людей це спосіб заповнити дозвілля, а то й душевну порожнечу. Поринаючи у вигаданий світ із вигадливими ситуаціями, вони немовби компенсують її.
Якщо особа з телезалежністю страждає через події у серіалі або неможливість його перегляду і сама це помічає, їй можна порадити знайти інше захоплення, більше спілкуватися «в реалі». А в разі гострого абстинентного синдрому – діяти за принципом замісної терапії, як-от: знайти інший серіал, переключитися на перегляд завершених кінофільмів, інші види мистецтва (художню літературу, музику), уподобати якийсь різновид рукоділля, а за змоги – відвідувати клуби за інтересами, громадські заходи тощо.
Допомога психолога, лікаря-психіатра потрібна лише тоді, коли телезалежність заважає жити повноцінно, виконувати певні поточні, життєво необхідні функції, ще більше ізолює від інших людей, обриває соціальні зв’язки.
Тиміш ЮРЧЕНКО.
