…Маленька дитяча рука вихоплює з сільського різнотрав’я стеблинку, квіточку і малює їхнім соком на аркуші паперу, нишком узятому з татової скрині. То вже потім у хлопчика з’явиться олівець, альбомчик, і він малюватиме, малюватиме — усе, що бачить і що відчуває, бо не малювати не міг.
…Так народжувався великий художник. Не відразу визнаний у рідній державі, та поцінований багатьма й у багатьох закордоннях. Тепер уже офіційно визнаний геній, котрого називають нашим національним надбанням. Народний художник, лауреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка.
І хоча роки та й роки пролягли поміж сьогоднішнім Майстром і тим маленьким сільським хлопчиком, та здалося мені, що й досі живе у дорослому і знаному художникові дитяча душа — вразлива, незахищена й однаково відкрита для добра та любові. Як і в його картинах, які нікого не полишають байдужими, хвилюючи серце і розум, продукуючи незбагненні, бува, емоції…
Гостинний господар, запросивши до майстерні, щедро ділився своїм скарбом, відкриваючи одні за одними двері маленьких кімнаток, де у тісняві живуть, виявляється, і досі «його діти», його картини. Від виставки до виставки. В очікуванні гучно обіцяного культурного центру «Музей художника Івана Марчука», що мав би відкритися ще торік, до його сімдесятиліття. Проте помпезно закладеними капсулою та першою цеглиною й скінчилося поки що спорудження музею. Це — так, до слова…
ПРО ГОЛОС ДУШІ
«Голос моєї душі» народився спонтанно, ще за моєї молодості. Коли навчався у Львівському інституті прикладного мистецтва, щось у мені зануртувало, заговорило: я — не такий, як усі, тобто в мистецтві я маю бути інший, а який — не знаю. А як себе знайти, коли отой неспокій мучить? Через малювання і шукав себе, свій голос. Аби лишився у Львові, ніякого «Голосу моєї душі», мабуть, і не було б.
Я хотів знайти свою дорогу у мистецькому світі, досі ніким не пройдену, щоб це був тільки я і ніхто інший. Переді мною стояло завдання: створити свій світ — незнаний і небачений. Аби це була моя мова, пластична мова, щоб це були і не люди, а духи якісь людські.
ПРО УКРАЇНУ ТА УКРАЇНЦІВ
Поки що перебуваємо у перехідному періоді, а це завжди породжує багато труднощів. Україна дуже різнополюсна, українцям, буває, важко порозумітися між собою. Коли у творчих колах виникла ідея відкриття мого музею, багато хто збурився: як, що, кому, за що? Господи, та шукайте так само спонсорів, і нехай будують вам музей. Це ж не за державний кошт! Тепер хто має гроші, той що хоче й будує. Оця чорна заздрість з’їдає людей… З Америки привіз багато робіт, сподівався дуже, що добре діло зроблю для своєї Батьківщини, бо хоч би там що було — це моя країна, тут живуть люди, при яких я став художником, і став особистістю…
Український менталітет, українська заздрість — це страшенне гальмо для прогресу. Нам, українцям, не завжди вдається щиро порадіти чиємусь успіхові, навіть друга свого. Недарма ж кажуть: нічого іншого так не можуть тобі пробачити друзі, як твого успіху.
Україну найперше нищить розбрат. Золоті слова Іваном Драчем сказані: «Навіщо нам вороги, якщо ми самі собі вороги». У нас постійно хтось із кимсь воює, десь гучніше, десь тихіше, десь потаємніше: народ із владою, влада з народом, сусід із сусідом, конкурент із конкурентом, навіть жінка з чоловіком. У нас немає миру, країна зменшується. А що буде через 50 років? Чи й лишиться Україною, бо ще можуть і перейменувати. Ми — ласий шматочок. Чи не весь ринок віддали чужим фірмам. Нас уже купили. А купивши товаром, то і народ згодом куплять. Навіщо нам відкрили браму — їдьте, заробляйте гроші на чужині? Для чого це? Щоб нас менше було. Поїхав один, за ним другий… І так — тисяча за тисячею, мільйон за мільйоном…
ПРО БАГАТСТВА
Я почуваюся абсолютно забезпеченою людиною. Палаци будувати не збираюся, тому що грошей не маю, а на моє скромне життя вистачає. Не задля цього працюю. Аби хотів більше грошей, то малював би пейзажі, портрети. Я — одержимий, а це така риса, така сила, що не згасає. Це — як літак: поки двигун працює — він летітиме, поки серце б’ється — я малюю. Я ж страшенно скупий на час.
Жовтень, 2007 рік.
Автор та ведуча проекту
Тетяна Власюк.