Незабаром на екранах очікуємо документальний повнометражний фільм «Ткацький шлях» про старовинне ткацьке ремесло. Терабайти відзнятого матеріалу! Наразі завершується монтаж яскравої, просоченої українською етномузикою безпрецедентної стрічки.
Буковина, 2018 рік. Пізня осінь із сірою мрякою. Але в той момент, коли знімальна група зайшла в господу буковинської ткалі Вікторії Китайгородської, увесь простір наче ожив квітчастими орнаментами. Килими, доріжки, вишиті рушники – від підлоги до стелі. Після побаченого так і хотілося вигукнути: ткале, тчи свою диво-тканку! І майстриня тче понад 70 років, знає увесь довгий ткацький шлях – від прядіння і фарбування вовняної нитки до готового виробу. Вона народна хранителька старовинних узорів буковинського ткацтва. І одна з героїнь документальної стрічки «Ткацький шлях».
– Три роки команда працювала над фільмом, долала тисячі кілометрів експедицій, розтягувала зйомки в часі, аби зняти ліжникарство в літніх Карпатах, килимарство на осінньому Подністров’ї, стрижку овець на весняній Черкащині. Саме в таких місцях, далеко від мегаполісів і міської метушні збереглися «острови» народних майстрів та автентичні ремесла. Ми заглибились в історію на кілька тисяч років і дістали звідти сенсаційні артефакти ткацтва, які є ознаками високого цивілізаційного виміру української ідентичності, – розповідає режисерка-сценаристка фільму Леся Воронюк (до слова, одна із засновниць Всесвітнього дня вишиванки). Творці фільму констатують, що в багатьох українських регіонах існують місцеві осередки, які в автентичному вигляді зберегли різноманітні види і техніки ручного ткацтва. Проте існує мало ініціатив, які об’єднували б локальні осередки з ткацтва, сприяли їхній співпраці та перейманню досвіду. Саме завдяки фільму ця комунікація може бути налагоджена.
РЕШЕТИЛІВСЬКИЙ КИЛИМ В ООН
Решетилівка, що на Полтавщині, славиться історією цілих родів, які з покоління у покоління зберігають народні ремесла. Вишиті сорочки, рушники… Та найбільш впізнаваним за стилем, орнаментами, кольористикою є решетилівське килимарство. Вишукане пастельне ткацтво, визнане далеко за межами України. Серед героїв документальної стрічки – заслужений майстер народної творчості Олександр Бабенко, син лауреатки Шевченківської премії Надії Бабенко. Килими цих майстрів прикрашають поважні світові зали, зокрема і в ООН. Звичайно, у фільмі про ткацтво не оминули й ткані рушники, зокрема кролевецькі, ліжники, крайки, перемітки, плахти. До слова, якось на екскурсії у львівській етногалереї Роксоляни Шимчук мене вразила історія про трагізм розкішних червоно-білих кролевецьких рушників, адже серед них траплялися «орляні» – з двоголовими орлами і короною. І коли совєти входили в село, селяни, не розуміючи ідеології, зустрічали їх хлібом-сіллю на тих рушниках. А неосвічені зайди розстрілювали – за «царську символіку»…
Перемітка (намітка) – тканий жіночий головний убір. Зав’язати перемітку – це справжнє мистецтво, яким нині володіє мало дослідників. Один із них – колекціонер та етнограф Ігор Перевертнюк дає у фільмі майстер-клас із зав’язування перемітки.
ПОЛОТНОМ ОБВ’ЯЗУВАЛИ ЦЕРКВУ, А КРАЙКАМИ ПІДПЕРІЗУВАЛИ ХУДОБУ
Творча група закарбувала у фільмі обряди, в яких українці широко використовували ткані вироби. Наприклад, у засуху, щоб викликати дощ, жінки ткали полотно й обв’язували ним церкву, або ж крайками підперізували худобу, щоб ніхто не зурочив. Відомі обряди оборювання села та ритуал виготовлення за одну ніч обиденного рушника у випадках загрози селу епідемії, епізоотії або стихійного лиха. Чи не найчастіше в обрядовості використовувався рушник, що супроводжував людину від народження до смерті. У найважливіші моменти життя рушник виконував роль оберега.
За участі неперевершеної актриси Римми Зюбіної та спільно з етнографами у фільмі реконструювали найцікавіші обряди, наприклад обв’язування червоною крайкою хлібної діжі з тістом для паски. Також втілено довгий шлях виробничого процесу. Льон, коноплі, вовну в Україні здавна використовували як ткацьку сировину. І можливо, комусь здається, що створення тканого витвору обмежується роботою за верстатом. Та насправді це значно об’ємніший процес, особливо виготовлення ліжника. У листопаді 2018 року в Карпатах знято фрагмент вимочування ліжників у валилі (конусоподібний пристрій із товстих дощок). У ньому вироби з вовни (ліжники, гуні) ущільнювали та отримували ворс після 6–8-годинного валяння.
МОДНИЙ ТРЕНД – ГУНІ
У фільмі не лише зображено традиційне ткацтво, а й показано, як сучасні майстри його переосмислюють і створюють нові, затребувані вироби на основі традиційних форм. Скажімо, гуні – об’ємні вовняні шуби, які з чоловічого вівчарського одягу спочатку трансформувались до жіночого, а нині є сучасним і затишним вбранням вибагливих модниць. Гуні настільки стильні та популярні, що з’являються на обкладинках світових глянців, наприклад, «Vogue». Важливо те, що чимало історій героїв стрічки доводять: улюблене заняття може стати постійним видом заробітку чи то додаткового доходу. Адже вироби ручної роботи дедалі більше цінуються. Для когось заняття ручним ткацтвом перетворилось на професію та дозволило залишитись вдома і не емігрувати за кордон.
«Ткацький шлях» завершує трилогію документальних фільмів, яку розпочато у 2015 році. Першим був «Спадок нації» про людські долі вишитих сорочок, другим – «Соловей співає» про руйнування міфів довкола української мови. А «Ткацький шлях» про старовинне ткацьке ремесло, про українських майстрів, які його зберегли й передають сучасному поколінню. Ідейна натхненниця документальної стрічки – Дарина Алєксєєнко, популяризаторка ручного ткацтва. Для народної майстрині це чергова спроба продемонструвати широкому загалу: нам є чим пишатись. А культурна менеджерка Леся Воронюк, яка вже 15 років втілює ці культурні проєкти (є продюсеркою, сценаристкою і режисеркою) вважає, що культура є духовною бронею українського народу. Тож важливо в умовах інформаційної, гібридної війни створювати якомога більше якісного, актуального українського контенту.
…Чекати на фільм про шляхетну красу народного ткацтва залишилося недовго. Прем’єру заплановано на листопад-грудень.
Людмила ОПАНАСЕНКО.
